«Щастя усміхнулося мені»

Цими словами Іван Костян­тинович Айвазовський підсумував свій творчий шлях. «Щастя усміхається нам» — кажемо ми щоразу, коли трапляється нагода бачити картини великого митця. Нещодавно в Київському музеї російського мистецтва проходила виставка його творів, яка викликала неабиякий інтерес, навіть ажіотаж у шанувальників мистецтва знаного мариніста. У наші дні незвично спостерігати черги біля музейних дверей: люди не подалися на майдани мітингувати, вони не дефілювали знічев’я вулицями, не пиячили, а прийшли на зустріч із великим мистецтвом. Щось подібне відбувалося, коли в місті демонстрували скарби єгипетських пірамід чи твори Іллі Глазунова. Але це було ще за радянських часів. Заради справедливості слід сказати, що картини І.Айвазовського в нашому місті виставлялися нечасто: із 113 персональних прижиттєвих виставок (абсолютний рекорд у практиці світового живопису) у Києві було лише три, та й нині така подія — явище виняткове.

Живопис Івана Айвазовського настільки відомий, що вкотре говорити про талант або творчість художника означало би повторювати давно і багато разів сказане й написане. Ще зі шкільних підручників ми знайомі зі знаменитими репродукціями «Дев’ятого валу» чи «Бурі на морі».

Айвазовський стрімко увійшов до когорти найславетніших художників світу, встановив мистецькі канони образотворчої мариністики на багато десятиліть уперед. Критик Володимир Стасов влучно зазначив: «Айвазовский свое сделал, он двинул других по новому пути».

Іван (Ованес) Ґайвазовський (1841 року змінив прізвище на Айвазовський) народився у Феодосії 29 (17) липня 1817 року в родині дрібного вірменського крамаря Костянтина (Ґеворга) та вишивальниці Репсиме Айвазянів. Його предки ще в 1700-х роках, рятуючись від турок-османів, переїхали із Західної Вірменії до Галичини, а вже на початку ХІХ століття родина оселилася в Криму. Хлопчик був наймолодший у родині. Крім нього у Ґеворга та Репсиме зростали ще двоє синів і дві доньки. Змалечку Ованес виявив неабиякі здібності до малювання й музики — грав на скрипці. Перший, хто звернув увагу на його творчі здібності, був міський архітектор Кох, який дав майбутньому художникові кілька уроків із перспективи та архітектурного креслення. Родина Айвазянів жила бідно і про добру освіту для дітей годі було й думати. Проте завдяки клопотанням феодосійського градоначальника О.Казначеєва, людини освіченої, ерудованої, високої культури та щедрої душі, юний Ованес був зарахований до Сімферопольської гімназії.

Однак закінчити повний курс навчання йому не довелося. 1833 року височайшим повелінням як виняток Ґайвазовського направляють на навчання до Петербурзької академії мистецтв. «Як виняток» — тому, що до академії приймали тільки з чотирнадцяти років, а в документах, датованих липнем 1833-го, його називали чомусь «13-ти летним сыном армянина из Феодосии». Але Ованесу на той час виповнилося вже шістнадцять. Що це — помилка дружини дійсного статського радника Наталії Федорівни Наришкіної, яка переймалася долею юнака, сприяла його вступу до академії мистецтв та першою почала писати до Петербурга про його талант, чи якась хитрість задля полегшення долі хлопчини з провінції — залишається загадкою. Таких загадок, таємниць та легенд у довгому творчому житті Айвазовського буде ще чимало.

Юнака зараховують «пенсионером Собственного Его Величества Кабинета» до класу одного із засновників ліричного пейзажу професора Максима Никифоровича Воробйова. Юний академіст обирає геть новий на той час напрям живопису — мариністику. Відтоді морська стихія назавжди заволоділа уявою художника, стала головною темою його творчості. 1835 року на академічній виставці демонструвалися перші картини Айвазовського «Етюд повітря над морем» та «Краєвид узмор’я на околиці Петербурга», за які молодого митця нагородили срібною медаллю. Через два роки за три морські пейзажі молодий живописець здобуває золоту медаль першого ступеня, «…с которою сопряжено право путешествия в чужие края для усовершенствования». Одну із цих картин — «Штиль» виявив бажання придбати спадкоємець трону, але президент академії мистецтв О.Оленін ввічливо відмовив: «…по установлению Академии картины учеников, получивших по программе золотые медали, принадлежат ее собственности. Буде же угодно Его императорскому высочеству непременно иметь оную, то Александр Иванович (О.І.Зауєрвейд — професор, викладач академії) может заказать Гайвазовскому написать вернейшую копию…».

У цьому шлюбі народилося чотири доньки. Однак сімейне життя не склалося. Збереглася «Памятная записка тайного советника Ивана Константиновича Айвазовского по бракоразводному делу», з якої з’ясовуються деякі деталі: «При болезненно-раздражительном характере, в жене Айвазовского развелось нечто вроде линии — жаловаться, клеветать, позорить своего мужа не только на словах и в частном быту, но и письменно, в многочисленных прошениях и жалобах, которые по своей неосновательности не могли иметь никаких других последствий кроме того, что совместное жительство сделалось далее невозможным, и в последние 20 лет супруги почти не виделись». 1877 року з дозволу Ечміадзинського синоду шлюб було розірвано. Вдруге художник одружився лише у 1882 році з удовою феодосійського комерсанта Анною Саркізовою (у дівоцтві Бурназян). Дружина була молодша за чоловіка на 30 років. Але природний такт, чуйність, душевне тепло вирізняло цю молоду жінку. Вона шанувала талант свого чоловіка, розуміла його творчість, хоча не читала книжок, не відвідувала художніх виставок.

Після чоловікової смерті Анна Микитівна на знак жалоби перестала виходити з дому. Протягом 25 років вона жодного разу не залишила свого помешкання — одного з флігелів галереї. У цілковитій самоізоляції ця жінка пережила Першу світову війну, революцію, інтервенцію, громадянську війну, голод і розруху. 1921 року рішенням комісії ВЦВК і РНК РРФСР галерею націоналізували, а через рік відкрили для відвідувачів. Анна Микитівна на відкриття не прийшла. Усім було відомо, що Айвазовський залишив своїй удові велику колекцію ювелірних виробів. За цими коштовностями почала полювати ЧК. Шість разів у помешканні Айвазовської проводили обшук, але нічого не знайшли. Тоді шляхом шантажу чекістам таки вдалося дізнатися про схованку. Усі цінності було експропрійовано, а Анні Микитівні присудили один рік умовно. Потім частину коштовностей удові повернули, і це згодом урятувало їй життя. Почалася Друга світова війна. В евакуацію Анна Микитівна не поїхала (скоріше за все її просто не взяли). Щоб не вмерти з голоду, вона змушена була вимінювати свої прикраси на харчі в німців. Довідавшись про її поневіряння, художник Микола Самокиш (1860—1944) забрав її до Сімферополя. Цікаві спогади про цей період залишила п’ятнадцятирічна Зоя Хабарова, яка жила в окупованому місті по сусідству із Самокишем. З дитячою безпосередністю вона пише в щоденнику: «На 1-м этаже [проживає] художник Самокиш. У него живут жена Айвазовского — черная и злая и еще смотрители музея Айвазовского в Феодосии — Бризгалы. Когда я иду в школу или обратно, то высовываются в дверь и тут же захлопывают. Что они хотят? У самого Самокиша мастерская в соседнем доме». Хіба могла знати дівчинка, яка важка доля спіткала цю стареньку жінку?

Померла А.Айвазовська-Бурназян 25 липня 1944 року, похована у Феодосії поруч із чоловіком. Дехто вважає, що саме на останнє десятиліття припадає основна кількість невдалих робіт Айвазовського. Це пояснюється і віком художника, і тим, що в цей час він почав експериментувати з жанрами, які не характерні для його творчості: портрет і побутова сцена. Але кожного разу, коли починали говорити, що талант Айвазовського віджив, що він повторюється, використовує одні й ті самі напрацьовані прийоми, художник виставляв нову картину, що зводила нанівець усі ці балачки. До таких картин належить його найвідоміший «сухопутний» пейзаж «Весілля на Україні» (1891), де митець відобразив жанрову сценку народного гуляння, вдало поєднавши емоційність і романтизм яскравого сільського торжества з реалістичністю передгрозового українського степу; а картина «Серед хвиль», написана у 80-річному віці (1898), у якій майстер відтворив величний, життєствердний образ морської стихії, взагалі вважається не лише вершиною його власної творчості, а й шедевром світового мариністичного живопису. Ці картини написані так майстерно, що й мови не може бути про якесь згасання таланту. Ім’я Айвазовського давно вже увінчане світовою славою та посідає одне з чільних
місць у ряду найвідоміших європейських художників. Його портрет прикрашає галерею палаццо Пітті у Флоренції, де зібрані портрети всіх найвідоміших художників починаючи з великих майстрів Відродження. До Айвазовського із російських художників такої честі був удостоєний лише Орест Кіпренський. Майже всі світові академії мистецтв ще за життя Айвазовського відзначили його нагородами, медалями та дипломами почесного члена. До останніх днів І.Айвазовський був сповнений нових творчих задумів. Якось його запитали: яку картину він вважає найкращою? «Ту, — відповів художник, — що стоїть на мольберті в майстерні, яку я нині почав писати...». «Вибух турецького корабля» — єдина картина, що залишилася незавершеною. Робота над нею обірвалася одночасно із життям художника — 2 травня (19 квітня) 1900 року. Івана Костянтиновича Айвазовського поховали у дворі феодосійської вірменської апостольської церкви Сурб Саргіс (Святого Сергія), де його хрестили й вінчали. На мармуровому саркофазі висічено слова старовірменською мовою: «Народився смертним, залишив по собі безсмертну пам’ять».