Русилівська трагедія

У мальовничі місця поблизу річки Стрипи, покриті лісами, ще у XIII ст. переселялися люди з Київської землі, які втікали від монголо-татар. Вони називали себе русичами й вирішили назвати нове поселення Русилів. А понад 60 років тому, у ці жовтневі дні, село пережило трагедію. Як «шкідливе» поселення, його було стерто з обличчя землі й викреслено з географічної мапи.

Русилів, що налічував 500-600 жителів, мав міцні традиції національно-визвольної боротьби. Тамтешні люди були вояками Української Галицької Армії, і чимало їх загинуло на полях боїв із поляками у 1918- 1919 рр. Найавторитетніший у селі чоловік, священик Іван Галібей служив в УГА сотником.

Коли у жовтні 1942 року було створено УПА, майже два десятки юнаків та дівчат із Русилова вступили до лав повстанців (а 48 хлопців пішли в дивізію «Галичина»). Типова доля двох сестер. Ніна Маринівська була медсестрою в УПА (псевдо «Галка). 1947 року вона загинула в бою з емгебістами поблизу села Миколаївки Бучацького району. Її сестру, Надію Легкун - зв’язкову УПА («Тамару»), радянські каральні органи заарештували. Вона відбула сибірське заслання, повернулася додому, але дозволили їй поселитися далеко від малої батьківщини - в місті Південноукраїнське Миколаївської області.

На території села точилося кілька боїв енкаведистів із повстанцями. Але найзапекліший зав’язався 28 квітня 1948 року. У ньому загинув один невідомий повстанець, двох інших було тяжко поранено. Наступного дня побратими принесли Михайла до Русилова, щоб надати йому медичну допомогу. За пораненим доглядала медсестра Валя Шевська. Проте в селі знайшлися агенти МГБ. Хтось із них доніс на жінку, і її засудили на 25 років заслання.

До села, яке підтримувало повстанський рух, наближалися лихі часи. Їх відліком вважають свято Покрови. 14 жовтня 1949 року стало днем помсти з боку більшовицької влади. До Русилова прибули голова райвиконкому, начальники КДБ, міліції, районний прокурор; на двох вантажівках приїхали військові. На зборах селян виступив голова райвиконкому Дмитро Чубей, який не церемонився: «Від нинішнього дня Русилівська сільська рада ліквідована, немає вашого села, немає колгоспу. Всі люди будуть виселені!» Прозвучало попередження: хто вчинить опір, опиниться в Сибіру.

Примусове виселення розпочалося 20 жовтня. Руйнування рідних гнізд, обжитих віками, відбувалося так: хату оперізували линвою, кілька ривків трактора - і від житла залишалася купа глини та хмара пилу. Розвалили школу, яка була осередком освіти та духовності. Люди не стримували сліз, бачачи, як запалала дерев’яна церква 1621 року; від потужних вибухів впали стіни нового храму (1940 р.) Згодом із цього каміння в сусідньому селі збудували три корівники. Було повалено хрести на могилах предків. Упродовж десяти днів більшовики знищили 194 будівлі. Село перетворилося на суцільну руїну. Краєзнавець Василь Синишин, який пережив ці страшні події, з хвилюванням згадує: «В селі мешкав інвалід, який упирався: я нікуди звідси не поїду, тут помру. Тоді військовий схопив його, штовхнув у стайню поміж свиней. Він там пролежав ніч, але врешті-решт був змушений виїжджати». Людей звозили на залізничну станцію в селі Пишківцях і везли у невідомість, на схід України.

П’ять родин, які не вступили до колгоспу, вивезли в Казахстан і Західний Сибір на спецпоселення. А 167 сімей було депортовано в чотири райони Дніпропетровської області. Їх поселяли здебільшого в будинки, власники яких загинули від голоду 1946-1947 років. «Життя почалося нестерпне, - повертається спомином у той далекий час пан Василь Синишин. - Тіла жертв голодомору були закопані просто під вікнами хати, і ми домагалися, щоб їх перепоховали на цвинтарі. Переселенців оформляли на роботу в колгосп, бо там нікому було працювати....»

1953 року, після смерті Сталіна, кілька сімей повернулися в рідне село. Вони жахнулися - пустир, усе заросло бур’янами. А що ж місцева влада? Вона заборонила прибульцям прописуватися. Не маючи дозволу будувати житло, люди жили в землянках. І написали звернення до Хрущова. Микита Сергійович доручив Тернопільському обкому компартії розібратися зі скаргами і дати обгрунтовану відповідь. Районне начальство визнало цих людей потерпілими від сталінських репресій і дозволило прописатися по сусідству, до Соколівської сільради, та починати будуватися. Але з єдиною умовою: всі люди, котрі повернулися, повинні записатися до місцевого колгоспу. Люди бідували, але раділи, що вже на своїй землі. З 1955 року до Русилова повернулося 100 сімей корінних мешканців. Методом народної будови вони спорудили школу, клуб. Згодом з’явилися дитсадок, медпункт, крамниця. А вже 1990 року в селі збудували церкву Різдва Пресвятої Богородиці.

Більшовицька депортація спіткала не лише Русилів. На Тернопільщині за підтримку повстанців було виселено невеличке село Млинки в цьому ж Бучацькому районі. А 177 сімей мешканців села Антонівці на Шумщині, поблизу якого діяв штаб УПА-Південь, 1952 року переселили в Запорізьку область, де їх розмістили в оселях депортованих німців. 1963 року, щоб помститися за сильні позиції УПА, комуністична влада ліквідувала весь Підгаєцький район, приєднавши його населені пункти до Бережанщини. Район відновлено лише 1991 року.

Хоч з неабияким запізненням, та все ж історична справедливість восторжествувала. Два роки тому мешканцям згаданих сіл Русилів та Антонівці, які повернулися в рідні краї, Тернопільська облрада надала статус реабілітованих. Вони отримали пільги: 50-відсоткову знижку на оплату житлово-комунальних послуг - електроенергії та газу.

За останнє десятиліття село Русилів спіткала інша біда. Воно перетворилося на глухе поселення і без насильницької депортації. Ще 2000 року мешканці від’єдналися від селянської спілки «Перемога» з центральною садибою в селі Соколові, і вісім років діяло їхнє власне ПП - «Русилівське», яке збанкрутувало. Тоді ж почило в Бозі тваринництво, припинив існування завод із розливу мінеральної води. 300 гектарів землі взяло в оренду велике агроформування - товариство «Бучачагрохлібпром». Та воно не створило навіть кількох десятків робочих місць у селі. З десяток мешканців щодня добираються на роботу за 20 кілометрів у райцентр, решта виїжджають на заробітки за кордон.

А можливості для відродження села є. Неподалік - мальовничий каньйон річки Стрипи з каскадом Русилівських водоспадів, які простягнулися на два кілометри. Сюди приїжджають відпочивати й насолоджуватися красою природи відвідувачі з різних турбаз. Своєї бази відпочинку, яка б забезпечила людей роботою і приносила доходи в сільський бюджет, немає. Ніхто не розробляє родовище цілющої лікувально-столової води «Русилівська». В селі є також поклади цінної будівельної сировини - родовище червоного каменю-пісковику. Як запевняє сільський голова Русилова Степан Кравчук, «два підприємці зацікавилися розробкою цього родовища, але складність і дорожнеча дозвільних процедур погасили їхнє бажання. Інвестора ще й відлякує дощенту розбитий чотирикілометровий відтинок дороги з Русилова до Соколова...»

Русилівці гірко жартують: до нас тепер не доберуться ні поляки, ні більшовики. Село, в яке повернулися колись депортовані корінні жителі, залишилося сам-на-сам із власними проблемами.