Роздуми про пам’ять Другої світової війни в Європі

Пам’ять про травматичні події Другої світової війни не лише не згасає з роками, а, навпаки, стає дедалі конфліктнішою і болючішою. Політика пам’яті та «конкуренція між жертвами» виходить у більшості європейських країн на арену внутрішньої і зовнішньої політики. На тлі загального засудження націонал-соціалізму всі національні історії у своїх версіях про цю війну прагнуть посилити мотив опору й притлумити колаборацію. В Нідерландах і Норвегії вже тривалий час точаться дебати з приводу того, яку роль відіграла відповідна нація в роки нацизму, якою мірою мало місце протистояння нацистській Німеччині, а якою пособництво. В Амстердамі є кілька музеїв, присвячених руху Опору, і лише один, який опосередковано нагадує про колаборацію, — музей єврейської дівчинки Анни Франк, котра переховувалася від нацистів і котру видали сусіди.

Розколота пам’ять Європи

Власне питання колаборації з нацистами та військові злочини (передусім Голокост) є саме тими больовими точками, які час від часу породжують суспільні дискусії всередині країн і навіть міждержавні тертя.

Достатньо пригадати скандал довкола викриття нацистського минулого генерального секретаря ООН і президента Австрії Курта Вальдхайма, який служив під час війни в СС, та ще й у грецьких Тессалоніках, де чинили геноцид над євреями. Згадаємо резонанс, який викликала книжка американського дослідника Я.Гросса «Сусіди». Розповідь про польське містечко Єдвабне, де німці з допомогою місцевих поляків знищили своїх сусідів-євреїв, не лише започаткувала широку суспільну дискусію, а й спонукала до глибшого дослідження питання участі місцевого населення в нацистському Голокості.

У Франції поряд із моделлю історичної пам’яті французького руху Опору існує історична пам’ять колабораціоністського режиму Віші. Це конфліктуючі пам’яті. Таке «постійно присутнє минуле» дало привід дослідникові Роберу Пакстону з певним перебільшенням стверджувати, що минуле Віші цікавить Францію більше, ніж гроші і секс. Створений після війни голлістський міф про «Францію, яка бореться» і про всенародний опір нацистам нині значно притлумився і дегероїзувався. Водночас вішістське минуле у Франції є об’єктом постійних дискусій. Попри імпліцитне засудження режиму Віші і навіть екстрадицію з Південної Америки «ліонського різника» Клауса Барб’є, президент Ф.Міттеран з 1987 року почав покладати квіти на могилу маршала Анрі Філіппа Петена — «переможця під Верденом». Однак Петен був іще й головою колаборантського режиму Віші, який здійснював антисемітську політику і був причетний до Голокосту. Але це не йшло в жодне порівняння зі скандалом, що стався 1994 року із самим президентом. З’ясувався факт його вішістського минулого, яке було значно тривалішим, ніж участь у Русі опору.

Наприкінці ХХ століття Франція пережила кілька судових процесів над воєнними злочинцями, але тільки 1995 року президент Жак Ширак публічно визнав роль режиму Віші у сприянні злочинам нацистів і назвав це колективним гріхом частини співгромадян. Додамо, що у Франції, де фашизм виступав потужною антитезою комунізму, пам’ять має бінарну опозицію, за якою стоїть фундаментальний антагонізм власне політичний — ліві і праві. Це кардинально різнить її з Україною, де антагонізм більше культурно-цивілізаційний: Захід—Схід, українська—російська/російськомовна ідентичність.

У Німеччині, яка доволі наполегливо зводить порахунки зі своїм націонал-соціалістським минулим, цей процес істотно утруднений, передусім через різні культури пам’яті в колишніх ФРН і НДР. Східних німців вчили позиціонувати свою країну як батьківщину комунізму-марксизму, таким собі бастіоном «антифашизму», а себе — як переможців у Другій світовій, а не переможеними.

Слід визнати одну істину: під час Другої світової майже вся окупована Гітлером Європа або колаборувала з окупантами, або була змушена змиритися з їхньою присутністю та діяльністю. Гітлеру, можливо, не вдалося б так швидко і на такий тривалий час нав’язати свою гегемонію майже всій Європі, якби не активна підтримка або пасивність населення ряду країн. Норвегію і Францію тут можна вважати класичним прикладом: вони стали партнерами в ідеологічній колаборації з нацистами. З надією зустрічали вермахт у Балтійських республіках. Та й частково в Україні — сподіваючись на звільнення від більшовизму. Фінляндія і Румунія підтримали німців з огляду на очікуваний реванш щодо СРСР, який 1940 року анексував Північну Буковину і Бессарабію. Деякі країни сподівалися вирішити під німецькою егідою питання своєї державної незалежності, територіально-етнічні проблеми. Це — Словаччина, Хорватія, Угорщина, фламандська Бельгія та ін.

Відзначаючи складність проблеми колаборації, американський дослідник Тоні Джад наголошував: в усіх окупованих німцями країнах тих, хто видавав євреїв, комуністів та учасників руху Опору було, мабуть, більше, ніж тих, хто чинив нацистам опір. Піднесення руху Опору в Європі припадає на кінець німецького панування, так само як і в СРСР. Тож уже після перемоги було створено чимало міфів про масштабний італійський і французький опір, про численних голландських фермерів, які рятували англійських льотчиків тощо.

Проблема воєнних злочинців

Складності проблемі визначення воєнних злочинців-колаборантів додає й те, що чимало країн у Європі було охоплено локальними громадянськими війнами, на тлі яких відбувалися брутальні масові вбивства. Там, де політичні інтереси правлячих груп вимагали того, про ці злочини прагнули забути. Скажімо, в комуністичній Югославії існував міф про партизанську боротьбу всіх націй проти нацизму, хоча серед партизанів переважали серби, а хорвати (усташі) під німецькою егідою відновили під час війни свою державність. У Польщі й СРСР не згадували про волинську різанину, польські антиукраїнські акції, що сталися вже після війни. Про це не говорили і на процесі в Нюрнбергу.

Щодо колишніх країн-агресорів, то деяким з них швидко пробачили їхню колаборацію. Скажімо, Австрію, яка радо вітала Аншлюс і брала активну участь у всіх діях нацистів, союзники, з політичних міркувань, назвали «першою жертвою» Гітлера і визнали невинною. Там і досі можновладці не хочуть визнавати свого нацистського минулого. А в колишній фашистській Італії провину переклали на карикатурного дуче й воліли більше розписувати героїзм учасників руху Опору.

Всі ці політичні чинники значно ускладнили після війни проблему покарання реальних воєнних злочинців. Французький філософ Альбер Камю мав неабиякі сумніви — чи можливо взагалі точно й справедливо ідентифікувати поняття «воєнні злочини», хоча визнавав емоційну і політичну необхідність «чистки» та покарання злочинців. Питання полягало в тому, кого і як покарати.

Зрештою основний тягар відповідальності переможці вирішили покласти на Німеччину. «Німецьку провину» було розподілено низкою вироків Нюрнберзького трибуналу серед дуже обмеженого кола вищих нацистських злочинців. Натомість провину представників інших націй, пособників (чи «колаборантів») на процесі не розглядали зовсім. Радянський Союз перший був не зацікавлений у цьому, прагнучи уникнути будь-яких дискусій, які могли б привернути увагу до власне сталінських злочинних дій до, під час і після війни.

У сучасних політичних баталіях, що точаться в Україні, звинувачення в колабораціонізмі з нацистами лунають ледь не як вирок. А тим часом ані феномена колаборації, ані її причин, ані масштабів радянські історики ніколи не досліджували. Це була закрита тема. Щодо ж до сучасності, то в грубезному томі російського дослідника М.Семіряги, присвяченому колаборації в Європі в Другій світовій війні, у змістовному розділі про «Злочини українських націоналістів» не знайдемо жодного посилання на Нюрнберзькі документи.

Колаборантів у Нюрнбергу не судили. Формально поплічників Гітлера мали судити національні суди і трибунали власних країн. Але кого вважати «колаборантами» і «поплічниками нацистів» вирішували ті, хто щойно прийшов до влади. Не секрет, що у випадку Східної і Центральної Європи, ці політики приїхали в обозі Червоної армії. Зрозуміло, що вони передусім прагнули звести порахунки зі своїми політичними противниками. Так було 1945 року в Угорщині, Румунії та Болгарії, де «народні суди» під час процесів над воєнними злочинцями засуджували тисячами реальних і позірних політичних ворогів, не розрізняючи пронімецьких, прозахідних та антикомуністичних кандидатів на покарання. У Польщі суди також сприяли «вичищенню» антикомуністичних опонентів. Серед інших тут були й чільні офіцери Армії Крайової, яких страчували після одноденних інсценованих процесів. Усе це робилося в ім’я нації та її страждань у воєнні часи!

Не ставлячи під сумнів справедливість засудження націонал-соціалізму і скоєних ним злочинів, слід усе ж таки обережніше підходити до феномена Нюрнберзького трибуналу і такого явища, як колабораціонізм.

Дійсно Нюрнберзький процес, який створив численні юридичні, історичні, політичні та інші прецеденти, мав світове значення. Проте парадокс Нюрнбергу полягав у тому, що суддями були переможці. Засуджуючи нацистських злочинців, вони водночас прагнули приховати неприємну правду про себе. Між країнами-переможцями існувала певна домовленість, навіть більше — змова: радянці не нагадували Заходу про «Мюнхенську зраду» 1938 року, а ті у свою чергу мовчали про ганебний пакт Молотова—Ріббентропа 1939 року. Саме ця угода між Гітлером і Сталіним, як вважають науковці, й відкрила скриньку Пандори і стала однією з головних причин початку Другої світової війни. А тим часом Ріббентропа, який підписав цей документ, стратили за розв’язання війни, а Молотов, який також залишив на ньому свій автограф, спокійно дожив на державній пенсії до похилого віку. Віктор Суворов справедливо зазначає: у Нюрнбергу А.Вишинський збрехав, коли заявив, що Німеччина напала на СРСР без оголошення війни. 22 червня 1941 року о 4.00 Й. фон Ріббентроп вручив меморандум радянському послу в Берліні В.Деканозову, в якому чітко виклав причини німецького нападу. В СРСР цей документ ніколи не оприлюднювався. І таких фактів брехні чи напівбрехні можна навести безліч.

Трагедія Нюрнберзького трибуналу полягала в тому, що це був не лише апогей справедливого покарання воєнних злочинців, а й знаряддя свідомих фальсифікацій, замовчувань і підтасувань з боку переможців. Під антифашистською риторикою Нюрнберзького процесу Сталін намагався приховати власні злочини проти людяності. Відомий британський історик Норман Дейвіс назвав одну зі своїх книжок про Другу світову війну «Непроста перемога». І мав рацію. Наявність сталінської імперії серед переможців неабияк потьмарила цю подію і ускладнила її трактування як абсолютну перемогу Добра над Злом. Злочини, подібні до тих, що їх вчинили нацистські керманичі, — Нюрнберг визначив їх як злочини проти миру, людяності та воєнні злочини — творили й сталінські керівники. Розв’язання війн із Фінляндією, Польщею, окупація Прибалтики, частини Румунії тощо, розстріли польських полонених, масові зґвалтування військовиками Червоної армії жінок у країнах Східної та Центральної Європи, етнічні чистки та депортації мільйонів людей різних національностей були злочинами не менш жахливими за нацистські. Норман Дейвіс упевнений, що на лаві підсудних у Нюрнбергу сталінські палії війни мали сидіти поруч із гітлерівськими. Проте за іронією долі вони стали суддями на цьому процесі. Останнє дало привід одному з дослідників охарактеризувати Нюрнберзький процес як «жахливий фарс».

Хоча, як згадувалося вище, Нюрнберзький трибунал був передовсім судом над головними воєнними злочинцями (що обіймали в Німеччині високі державні посади) — 22 особами, 12 з яких було засуджено до смерті. Та на цьому він не завершився. В рамках процесу денацифікації злочинними було визнано Націонал-соціалістську німецьку робітничу партію, СС і гестапо. Але членами цих організацій були мільйони пересічних людей, що ускладнювало проблему їх покарання. Приміром, лише у Ваффен СС, тобто бойових частинах, які воювали у складі вермахту (до них входила і 14-та дивізія зброї СС «Галичина»), налічувалося на кінець 1944 року близько 900 тис. осіб; приблизно стільки, скільки було в НКВС у Берії.

Процес денацифікації істотно відрізнявся в Західній і Східній зонах окупації Німеччини. Американці спочатку активно карали нацистів. З грудня 1945 року по жовтень 1946-го військові трибунали армії США провели низку процесів, у результаті було засуджено 185 осіб (з яких 25 — до смерті). В 1947—1949 роках у Нюрнбергу американці провели ще 12 судових процесів: над групою нацистських медиків, фельдмаршалом Ерхардом Мільхом, групою інших генералів, керівниками міністерств і відомств, директорами хімічного концерну «ІГ Фарбеніндустрі», дипломатами, керівними працівниками міністерства юстиції, суддями та прокурорами.

Водночас — на противагу нацизму — американці приділяли велику увагу пропаганді серед молоді свого способу життя. Джаз, американський футбол, бейсбол, реклама модного жіночого одягу, голлівудські фільми — все це знаходило серед німців багато прихильників. Мало того, американці допомогли Німеччині налагодити основи демократичного ладу — передусім організувати вільну пресу, яка мала стати інструментом і гарантом побудови демократичного суспільства.

Невдовзі після окупації Німеччини, Австрії та Італії стало зрозуміло, що широкі чистки націонал-соціалістів і фашистів не сприятимуть налагодженню місцевого самоврядування та самоуправління в цих країнах. Навіть під наглядом союзників. Адже переважна більшість управлінців були членами засуджених партій.

Відновлення економіки Німеччини та здійснення грандіозного «плану Маршалла» також потребувало використання великої кількості менеджерів, а серед офіцерів СС різних рангів було чимало цивільних управлінців, адміністраторів та інженерів, досвіду яких потребувало відновлення країни. Через кілька років їх почали звільняти з таборів, а самі табори передали під німецький контроль. Амністія 1948 року в Австрії повернула повні громадянські права 500?тисячам колишніх нацистів. Навіть ті 42 тисячі з них, яких було визнано винними в більших гріхах, були звільнені впродовж семи років. В Італії колишні фашистські керівники залишилися на більшості адміністративних посад у місцевому самоврядуванні.

Озвучену союзниками позицію, відповідно до якої Німеччину окупували не з метою визволення, а як переможену ворожу країну, було змінено з початком холодної війни, коли західні держави почали вважати «свою» частину Німеччини захисним бастіоном проти комунізму. Західні союзники не хотіли викликати ворожості в німецькому та австрійському суспільствах, тож виявлення і покарання нацистських злочинців у німецькомовних країнах завершилося в 1948 році, і про це забули вже до початку 1950-х (для порівняння додамо, що у Франції лише 1953 р. було ухвалено закон про амністію за злочини зради і колаборації з окупантами).

СРСР також рекламував на окупованій території свою культуру — передусім радянські пісні й народні танці, що їх виконували військові ансамблі, кінофільми тощо. Але в радянській зоні окупації альтернативою нацизму виступали сталінізм і комунізм, а підконтрольна преса стала рупором окупаційної влади. Завдання останньої полягало в тому, щоб створити не вільну демократичну країну, а надійного сателіта Кремля. Тому всіх потенційних політичних противників намагалися виявити й знищити. Певна річ, усіх тих, хто служив у СС, СД та інших нацистських організаціях, розглядали як політично нелояльних, а отже, з ними не панькалися. Наприклад, у сумнозвісному концтаборі Бухенвальд, який невдовзі після визволення радянські спецслужби почали використовувати для ув’язнення нової хвилі полонених, рівень смертності був вищий за нацистські часи. І там, як стало згодом відомо, чинили воєнні злочини.

«Повертайтеся, наволоч, Батьківщина чекає на вас»

Крім того, сталінські спецслужби розпочали полювання за всіма радянськими громадянами, які примусово чи добровільно опинилися в Німеччині і не мали бажання повертатися додому. Створювалися спеціальні команди для виловлювання цих людей — колишніх остарбайтерів, полонених, працівників різних окупаційних установ, біженців тощо. Йдеться про сотні тисяч людей. Як відомо, генерала-зрадника Андрія Власова «смершівці» вивезли з англійської зони окупації загорнутим у ковдру. Помста була жорстока. Мало кому відомо, що разом зі стратою керівників власовського руху — їх повісили — було вбито їхніх рідних, у тому числі неповнолітніх дітей.

Ретельно полювали сталінські спецслужби і за провідниками українського національного руху, яких виловлювали й вивозили до СРСР. У довгому списку цих жертв — президент Карпатської України Августин Волошин, генерал УНР О.Греков, історик М.Антонович і навіть особа королівської крові Вільгельм фон Габсбург — Василь Вишиваний. Останній був відомий не лише тим, що обрав українську ідентичність і брав участь у різних українських політичних проектах, а й тим, що працював проти нацистів і передавав союзникам важливі розвідувальні дані про Третій рейх. Його 1947 року викрали з Відня й перевезли до Лук’янівської в’язниці в Києві, де він і помер. А ось С.Бандеру дістати тоді не вдалося, його вбили за наказом М.Хрущова в Мюнхені вже в 1959 році.

Для Сталінської імперії боротьба з внутрішніми і зовнішніми ворогами була перманентною справою. Сталін належав до небагатьох політиків ХХ століття, які від початку і до останніх днів свого правління використовували фізичне знищення політичних опонентів як основне знаряддя політичної боротьби. До числа його ворогів нерідко потрапляли не лише окремі політики та політичні групи, а цілі соціальні прошарки і навіть народи. Війна виявила прихованих ворогів режиму, тож повернення сталінізму на звільнені від окупації території означало грандіозну «чистку» від нелояльних елементів. Сталін розпочав її задовго до Нюрнберга. 19 квітня 1943 року було видано указ Президії Верховної Ради СРСР «О мерах наказания для немецко-фашистских злодеев, виновных в убийствах и истязаниях советского гражданского населения и пленных красноармейцев, для шпионов, изменников родины из числа советских граждан и для их пособников». Військові трибунали військ НКВС почали розглядати тисячі справ проти зрадників батьківщини на Сході України. У Харкові і Києві проводили судові процеси над німецькими воєнними злочинцями. Не випадково, що саме 1943 року було утворено й радянську військову контррозвідку «СМЕРШ» — одну з найбезжальніших радянських спецслужб, яка відзначилася в кривавій боротьбі з УПА.

За логікою війни, ті, хто підняв зброю проти Червоної армії, об’єктивно допомагали німцям. Але за логікою тих українців, які прагнули незалежної держави, годі було чекати звільнення від сталінського режиму. Так само, як у роки громадянської війни, а потім колективізації, коли східні українці повстали проти більшовиків, — західні українці чинили опір сталінізму в 1940-х. У Європі небагато знайдеться націй, які насмілилися кинути виклик і гітлерівській, і сталінській імперіям, вести з ними тривалу виснажливу війну.

Ця жертовна і, здавалося, позбавлена сенсу боротьба (антиімперська і антиколоніальна за суттю), з огляду на перспективу відіграла визначну роль у формуванні української історичної пам’яті. Як і пам’ять про три голодомори в Україні в XX столітті, вона є однією з найважливіших складових у формуванні української ідентичності, головними цінностями якої є незалежність і національна державність.

Усвідомлюючи небезпеку, що її несе український повстанський рух, сталінський режим свідомо зводив це масштабне й потужне явище до спротиву жменьки найманців нацистів. В СРСР українські повстанці отримали (за Д.Мануїльським) тавро «українсько-німецьких буржуазних націоналістів» і переслідувалися як нацистські поплічники. Загалом, відповідно до останніх публікацій російської федеральної служби безпеки, в Радянському Союзі у період з 1943 по 1953 рік за співробітництво з німцями було заарештовано більш як 320 тисяч радянських громадян. В Україні з 1943 по 1957 рік було заарештовано за зв’язки з ворогом 93690 осіб. Більше половини з них походили із Західної України. Насамперед їх карали за націоналістичну діяльність.

Слід зазначити, що слово «колаборація» в СРСР практично не вживалося. Одна справа — «поплічники нацистів», а інша — військово-політична колаборація. Поняття «колаборація» (від фр. сollaboration) має більш глибоку конотацію, ніж просто співробітництво з окупантом. Це свідома ідеологічна й політична спорідненість з ним. Це певний режим, а також форма співпраці з окупантом держави-маріонетки, як це було у випадку уряду Віші у Франції чи Квіслінга в Норвегії. Це явище дуже далеке від того, що мало місце в Україні — фактичній колонії Третього рейху.

Серед українського загалу вирізнялися ті, хто з різних мотивів активно допомагав нацистам, — служили в поліції, у вермахті. Крім них, радянська влада вважала такими різних місцевих керівників, старост у селах, двірників, кербудів (домоуправів), які складали списки комуністів, євреїв, та інших. Але де-факто серед тих, хто «завинив» перед сталінським режимом, міг опинитися кожен, хто активно не боровся з окупантами. Комуністичний партизанський рух посилився в Україні лише в другій половині 1943 року, коли після Сталінграда і Курська почався радянський наступ. Охоплював партизанський рух від 200 до 300 тисяч людей — при тому, що на окупованій території залишилося понад 90% із 40 млн. населення УРСР. Зокрема більша частина інтелігенції, передусім технічної, — інженерів, які допомогли німцям відновити роботу підприємств. Київський «Більшовик», як і низка інших українських заводів, ремонтував німецьку військову техніку. В Донбасі було налагоджено роботу вугільних шахт, а українське село годувало вермахт і Німеччину. Слід також зазначити, що на заводах і в сільському господарстві Німеччини працювало не менше українців-остарбайтерів. Але все це не є аргументом на користь визначення вчинків десятків мільйонів людей колаборацією. В українському випадку — на відміну від, скажімо, Чехії, де робітники, які працювали на військових заводах на німців, отримували добру платню, мали спокійне і сите життя, — це була робота лише заради фізичного виживання — свого і своєї родини.

Не можна не погодитися з відомим американським істориком Янушем Гроссом, який вважає, що термін «колаборація» не можна використовувати стосовно таких країн, як Польща чи Україна, де нацистський режим вирізнявся особливою жорстокістю проти місцевого населення, яке нерідко було поставлене на межу виживання. Вживати словосполучення «українська колаборація» означає де-факто накидати українцям рівну відповідальність за нацистські злочини в Україні. Це, до певної міри, можна порівняти з тим, якби на єврейські юденрати і єврейську поліцію в гетто перекладалася б рівна з нацистами провина за Голокост. Я.Гросс пропонує вживати тут менш ідеологізовані терміни на кшталт «поплічники», «помічники» тощо.

Вже згадуваний вище Норман Дейвіс вважає, що термін «колаборант» слід уживати не лише до тих, хто допомагав репресивному окупаційному режиму нацистів, а й іншим загарбникам — передусім радянській окупації в країнах Центральної і Східної Європи. Класичні приклади — уряд Куусінена під час Радянсько-фінської війни, Польський комітет національного визволення в 1944 році тощо.

Сучасна Європа поступово схиляється до думки, що засудженню підлягають не лише нацистські злочинці.
2 червня 2009 року ОБСЄ ухвалила резолюцію, згідно з якою сталінізм, як злочинний режим, прирівняно до гітлеризму, а 23 серпня — день укладення пакту Молотова—Ріббентропа — проголошено єдиним Днем жертв гітлерівського і сталінського режимів.

В Україні через низку причин визначення колаборантів і колаборантських урядів істотно утруднене. Це пов’язано з проблемою вибору, який постав перед українцями в цій війні. Василь Барка — спочатку червоноармієць, а потім письменник-емігрант — у своєму романі «Рай», одним з перших визначив цю складність і специфічність вибору. «Можливо, війна ударить як криця або кремінь, аж іскри посиплються і обпалять очі всім, хто байдуже дивиться на боротьбу; посиплються на всі кінці, примусять вибирати: з ким ти? Кому служить душа твоя — небу чи пеклу? Отут-то й є!: вибрати трудно, бо то — «два чоботи — пара»: московський і берлінський. Хто з українців битиметься проти червоної смерті — матиме рацію; хто битиметься проти чорної — теж матиме рацію; як також і той, хто битиметься проти обох. Лише той не матиме рації, хто проголосить «моя хата скраю» найвищою мудрістю земною».

* * *

Спостерігаючи за болючим процесом відродження історичної пам’яті в Україні, за тим, які баталії розгортаються довкола оцінок Другої світової війни, природно переймаєшся запитанням: як вирішуються ці проблеми на Заході. Приміром, у Канаді місцеві ветеранські товариства — так звані легіони — вже давно об’єднують у своїх лавах колишніх вояків як армій союзників, так і вермахту, в тому числі й українських дивізійників з 14-ї гренадерської дивізії зброї СС. Так зручніше захищати соціальні права ветеранів і налагоджувати порозуміння між колишніми ворогами. Зазначимо, що і ті, й інші відзначають в країнах Британської Співдружності 11 листопада — День закінчення Першої світової війни, як День спомину (у США — День ветеранів). Ця дата справді відзначається загальнонародно, як День пам’яті про загиблих у всіх війнах ХХ століття — без помпезності й литавр. Західні демократії в цілому покінчили з практикою героїзації війни і згадують про неї як про велику трагедію, засуджуючи антигуманізм і масові вбивства. Люди в цей день приколюють до одягу червону квітку маку — як символ пам’яті про загиблих у всіх минулих війнах і не хизуються, як це робиться на пострадянському просторі, перемогами на тлі економічного, політичного та морального зубожіння й занепаду.