«Будь ласка, подаруйте тата й маму»

На свята цим дітям дарують рожевих слонів і білих ведмежат, привозять гори солодощів, десятки кольорових олівців і не скупляться на мішки з одягом. Їх із задоволенням фотографують, коли вони, закусивши губу, зосереджено виводять літери в посланні до Дідуся Мороза. Ці діти такі самі, як усі, ось тільки серед нерівних рядків їхніх найпотаємніших побажань завжди трапляються слова: «Будь ласка, подаруй тата й маму».

На сьогодні в Україні офіційно зареєстровано близько 103 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, а в законодавстві з питань захисту дітей усе ще залишаються нормативні парадокси. До березня 2009 року має бути завершена робота над проектом закону «Про організаційно-правові заходи діяльності органів опіки і піклування», ініційованого доброчинним фондом Ріната Ахметова «Розвиток України». Можливо, завдяки цьому закону вдасться відрегулювати й налагодити механізм діяльності органів опіки та піклування і в історії юридичних поневірянь десятків тисяч українських «гаврошів» нарешті буде поставлено крапку.

Впродовж останніх років у нашій державі реформа інтернат­них установ для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, має ухил у розвиток сімейних форм виховання. Адже холод соціального сирітства може розтопити тільки тепло сімейного вогнища. Жодна дитина, з різних причин розлучена зі своєю біологічною сім’єю, ніколи не проміняє старого ведмедика, колись подарованого матір’ю чи тат­ком, на найкращого плюшевого побратима з інтернатської шафи. За даними досліджень, проведених Інститутом демографії та соціальних досліджень НАН України, Українським центром соціальних реформ за підтримки фонду Ріната Ахметова й недавно опублікованих у книжці «Шлюб, сім’я та дітородні орієн­тації в Україні», більшість україн­ців у віці від 15 до 49 років вва­жають, що діти, позбавлені батьківської опіки, мають виховуватися у прийомних сім’ях, бути всиновленими або рости в дитячих будинках сімейного типу (ДБСТ), а не в інтернатах, дитячих будинках і т.п. Демографи не тільки дослідили причини пандемії соціального сирітства в Україні, а й проаналізували ставлення нашого населення до питань опіки та усиновлення дітей. До речі, між прийомною сім’єю і тією, котра всиновила дитину, є велика різниця: якщо в першій утримання і забезпечення дитини покладається на державу, то всиновлення дитини — це юридичний акт, внаслідок якого між усиновителем і усиновленим виникають такі самі права та обов’язки, як і між кровними родичами. А це означає, що пільги, які держава надавала дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківської опіки, до останнього часу на всиновленого підлітка чи малюка не поширювалися. На жаль, у нашій країні саме матеріальні питання стоять у першому ряду стримуючих чинників, коли говоримо про готовність українців усиновляти дітей. За ними йдуть житлові умови — важко створити гармонійний простір для духовного та фізичного розвитку дитини там, де й самому тісно.

Серед інших, не менш важливих причин, що гальмують національне усиновлення в Україні, дослідження називає низький рівень соціального супроводу сімей, у яких з’явилася «державна дитина»; брак грамотної допомоги під час оформлення необхідних документів; недостатню інформаційну підтримку в процесі процедури усиновлення. Кожен п’ятий з опитаних респондентів підкреслював важливість особистого прикладу представників української еліти, які не тільки зважилися на всиновлення малюка або тінейджера, а й не побоялися надати цьому фактові розголосу. Хоча, якщо відверто, всиновлення дітей підліткового віку — явище досить рідкісне. Як правило, більшість потенційних сімей-усиновителів приглядаються до малюків у віці до п’яти років, а старші діти, у кращому разі, потрапляють у прийомні сім’ї чи ДБСТ.

Відповідно до статистики, за роки нашої незалежності сім’ї знайшли близько 35 тисяч маленьких громадян. Якщо в 2005 році законними доньками й синами українців стали 1419 дітей, то в нинішньому всиновлено вже понад дві тисячі діточок. Тільки за перші десять місяців цього року кількість національних усиновлень помітно зросла у Во­линській, Донецькій, Житомирській, Запорізькій, Луганській, Ми­колаївській, Полтавській, Рівненській, Сумській, Черкаській та Чернігівській областях. У прийомних сім’ях і ДБСТ найбільше дітей сьогодні виховується в Івано-Франківській (80,8%), Львівській (79,5%), Закарпатській (79,1%) та Рівненській (77,6%) областях. Хоча… чи може статистика бути багатослівною там, де за кожною цифрою б’ється маленьке серце?

Рік, що минає, і масштаби національного усиновлення

Відповідно до указу президента України, 2008-й був оголошений роком підтримки національного усиновлення та інших форм сімейного виховання. Починаючи з 2004 року, було прийнято 66 нормативно-правових актів, які стосуються юридичного та правового захисту українських «гаврошів». Нагадаємо, що в грудні минулого року відбулася зустріч глави держави з представниками великого бізнесу, на якій і було засновано Всеукраїнську добродійну програму «Зігрій любов’ю дитину», спрямовану на розв’язання проблем багатодітних сімей, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. У рамках реалізації цієї програми фонд «Розвиток України» розпочав два багаторівневих проекти: «Розвиток сімейних форм виховання» і «Багато­дітні сім’ї України».

Незважаючи на державну підтримку у вигляді різних субсидій та пільг, основною проблемою багатодітних сімей, як і сімей, що створюють ДБСТ, залишається житло. Добре, якщо рідний куток тільки не облаштований як слід і в ньому, скажімо, бракує техніки або побутових речей. Набагато гірше, коли масштаби будинку чи квартири не дозво­ляють створити належні умови для розвитку кожної дитини, яка там живе. Тільки за останніх п’ять місяців нинішнього року в Донецькій області з’явилося два ДБСТ — на п’ятеро дітей кожен.

До усиновлення треба підходити системно на всіх етапах — дрібниць, коли йдеться про маленьке життя, не буває. Тепер, зателефонувавши на номер 8-800-501-41-40, потенційні татусі й мами з будь-якого міста чи села можуть отримати консультацію фахівця з питань усиновлення, опіки та піклування, довідатися контактні телефони та адреси дитячих установ. Першу всеукраїнську безкоштовну гарячу лінію було відкрито в рамках добродійної програми «Цій дитині потрібна родина».

Нагадаємо, що, відповідно до українського законодавства, усиновителем може бути не тільки сім’я, а й самотні жінка чи чоловік; повнолітня дієздатна особа, якій не менше, ніж 21 рік (за винятком, коли усиновитель є родичем дитини), і яка старша за дитину, що всиновлюється, не більше, ніж на 45 років. Сама процедура всиновлення громадянами України така: потенційні батьки (чи одне з них), які хочуть усиновити дитину, звертаються до служби у справах дітей за місцем проживання, потім проходять медичне обстеження, надають довідку про доходи, ознайомлюють зі своїми житловими умовами. У разі позитивного «резюме» з боку відповідних держорганів, вони мають право звернутися спочатку до служби у справах дітей за місцем проживання дитини, а потім і до того закладу, де перебуває обраний підліток чи малюк. Останній етап усиновлення пов’язаний із підготовкою документів до суду, який, власне, і ставить крапку в питанні возз’єднання.

«Їх не просять усміхатися й махати ручкою в об’єктив…»

Відповідно до українського законодавства, фотографії дітей, котрі підлягають усиновленню, у друкованих ЗМІ публікувати заборонено, але на аудіовізуальні та електронні ЗМІ ця норма не поширюється. Тому картинку телевізійного ефіру намагаються залучити до вирішення проблеми соціального сирітства в Україні. Ще кілька місяців тому фонд Ріната Ахметова «Розвиток Ук­раїни» спільно з громадською організацією «Магнолія-ТВ» та українськими телеканалами активізував роботу національної кампанії «Цій дитині потрібна родина», яка допомагає дітям-сиротам знаходити сім’ю. Аж до останнього часу цьому масштабному всеукраїнському проекту була потрібна не тільки матеріальна, а й адміністративна підтримка, тому що регіональні чиновники та дирекції дитячих установ на місцях з різних причин не завжди охоче відчиняли свої двері перед ЗМІ. І навіть сьогодні підготовка відеосюжетів про кожного малюка, якому потрібна сім’я, супроводжується певними труднощами.

І все-таки відеозамальовки про так званих «дітей держави» на телевізійних екранах сьогодні з’являються дедалі частіше. Малюків не просять усміхатися й махати ручкою в об’єктив, їх не обкладають іграшками. Просто чесно кажуть про те, що цим маленьким людям із серйозними очима, як повітря, потрібна повноцінна сім’я. Можна перечитати десятки статей, почути сотні «казкових» історій усиновлення, а самому так ніколи й не зважитися відчинити двері найближчого дитбудинку. Та інколи одного мигцем кинутого на телеекран погляду буває достатньо, щоб зрозуміти: ця дитина — твоя.

На сьогодні інформаційні партнери кампанії «Цій дитині потрібна родина» — канали ТРК Україна, Інтер, СТБ. Вони надають ефір для замальовок про маленькі «нічийні» життя безплатно. За три місяці спільної праці з «Магнолією-ТВ» фонд Ріната Ахметова, зі свого боку, підготував інформацію про 200 дітей із Донецької області, які підлягають усиновленню, і посприяв у доступі, отриманні та аналізі інформації ще про 456 дітей-сиріт із Криму, Луганської та Закарпатської областей.

Коли за справу беруться різні організації та структури і працюють злагоджено, тоді є й результат. За перші десять місяців нинішнього року понад десять тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, було взято під опіку й піклування. Це на 2381 дитину більше, ніж за відповідний період 2007 року. А порівняно з 2003 роком кількість таких дітей зросла майже вшестеро. Цифра зросла не тому, що сиріт стало більше, а тому, що система виховання, прив’язана до слова «безпритульний», поступово відходить у минуле, поступаючись місцем сімейним формам виховання дитини. Відповідно до регіональної статистики, наразі найбільше дітей виховується у прийомних сім’ях та в ДБСТ у Чернівецькій (13,9%), Закарпатській (13,5%), Тернопільській (11,6%), Черкаській (10,6%) і Рівненській (10,6 %) областях України.

Що пропонує проект нового закону

За розробку закону «Про організаційно-правові заходи діяльності органів опіки та піклування» фонд Ріната Ахметова взявся не випадково. Адже в ході реалізації своєї доброчинної програми він зіштовхнувся з тим, що досі питання, пов’язані з житловими та майновими правами дитини, залишаються неврегульованими: наш Сімейний кодекс сповнений дивних суперечностей щодо порядку керування майном дитини. Крім того, діяльність органів опіки та піклування сьогодні регулюють окремі, жодним чином не пов’язані між собою нормативно-правові акти. Результат: величезна кількість українських дітей, де-факто — вже без батьківської опіки, а де-юре — ще без такого статусу, на довгі місяці перетворюються на безіменних «гаврошів» і залишаються без матеріальної підтримки держави. За словами керівника проектів фонду Дар’ї Касьянової, в цій ситуації потрібно «...скоротити до мінімуму період між моментом, коли дитина фактично стала сиротою, і моментом отримання нею відповідного статусу, який дає підстави на пільги від держави або усиновлення». Діти, котрі не отримали конкретного статусу, а державної підтримки потребують, фактично залишаються за межами правового поля. Як довго вони готові чекати вирішення своєї долі — зовсім не просте запитання.

Також із 1 січня 2009 року планується запровадити новий принцип фінансового забезпечення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, відповідно до якого, гроші ходитимуть за дитиною, а не навпаки. Це регулюватиме закон про соціальний захист дітей-сиріт депутата фракції БЮТ Олександра Фельдмана, який обіцяє вилучити всі популістські мотиви і ввести принципово нові стандарти сімейних форм виховання, щоб суспільство перестало боятися терміна «усиновлені діти». Державна турбота про дітей-сиріт повинна залишатися однаковою, навіть якщо форма їх сімейного виховання зміниться. Здебільшого цього буде досягнуто завдяки матеріальним виплатам, які дозволять нашим громадянам зменшити навантаження на сімейний бюджет, що виникає з появою дитини. Тобто юридичний факт народження і юридичний факт усиновлення відтепер у нас повинні зрівнятися. Так, батьки усиновленого малюка чи підлітка зможуть отримувати разову матеріальну допомогу на рівні допомоги, яка виплачується при народженні дитини, на суму 12240 гривень. Крім того, після усиновлення одному з батьків гарантоване право на разову тримісячну відпустку, щоб допомогти дитині адаптуватися і ввійти в сім’ю.

* * *

«Коли він з’являвся, його запитували: «Звідки ти?». Він відповідав: «З вулиці». Коли він ішов, його запитували: «Куди ти?» «На вулицю», — відповідав він. А мати кричала йому вслід: «І що тобі тут було потрібно?» Хочеться, щоб ці рядки Віктора Гюго, написані в далекому XIX столітті, не стосувалися українських дітей. Нам знадобилося надто багато часу, щоб усвідомити факт: жодна, навіть найкраща, інтернатна установа не замінить дитині сім’ю, — і розпочати нарешті масштабну реорганізацію всієї системи опіки та піклування в країні. Тому сьогодні так важливо, щоб усі державні структури, доброчинні фонди та приватні ініціативи об’єднали свої зусилля і зробили все максимально можливе для того, аби кожна «державна» дитина стала для когось найближчою й рідною.