ПІДКОРЮВАЧ АРКТИКИ З КРИВОЇ КОСИ

Лейтенант Сєдов, відважний дослідник, який загинув в ім’я науки, несхожий на більшість офіцерів царської Росії. Він цілком заслуговує на те, щоб ім’я його збереглося в пам’яті нащадків.

О.Шмідт

Коли людина робить те, що до неї нікому не вдавалося, то вона може назавжди ввійти в історію, а може так і залишитися на її узбіччі нікому не відомим диваком, пам’ять про якого берегтимуть лише нечисленні родичі. Георгію Сєдову якоюсь мірою повезло. Не досягнувши Північного полюса (мети, до якої він ішов із своєю експедицією) і залишившись назавжди лежати в кригах Арктики, він міг запам’ятатися нащадкам хіба що як невдачливий мандрівник. Під час Першої світової війни чиновників російської імперії мало цікавили долі людей, які віддавали свої життя далеко від театру воєнних дій. І лише за радянських часів ім’я старшого лейтенанта Сєдова стрімко зайняло центральне місце в російській історії підкорення Арктики. Як людини, яка створила себе сама. Як ученого, який віддав своє життя за ідею прославляння Батьківщини. Про офіцера, який служив великій Росії, намагалися згадувати менше. Як і про те, що гордість за дослідника Арктики разом із росіянами по праву мають розділяти й українці...

Син бідного рибалки з хутора Крива Коса Георгій Сєдов із дитинства знав, що таке жити в постійній нужді і як тяжко заробляти хліб на сім’ю, в якій, крім нього, було ще восьмеро дітей. Та Азовське море тягло до себе майбутнього підкорювача Арктики, як магніт, і 1894 року Сєдов вступає до Ростовського морехідного училища. Проте восени 1897-го, не закінчивши його, їде до м. Поті й вступає у морехідну школу. Через два роки Георгій Сєдов отримує диплом «штурмана далекого плавання». Спочатку плаває на торговельному судні «Труд», а потім стає помічником капітана на судні «Султан». В один із рейсів, коли капітан занедужав, Сєдов узяв на себе командування і, попри шторм, благополучно довів корабель до порту Сухумі. За виявлену відвагу та вміння молодого штурмана призначають капітаном. Він дуже вміло проводить і наступний рейс до Константинополя, але тут власник продає судно, і вся команда, серед них і Сєдов, залишається без роботи. Тільки через тривалий час він зміг улаштуватися у військово-морський флот сигнальником.

1901 року Сєдов ледь домагається дозволу скласти іспити за курс Морехідного корпусу і після успішного їх складання отримує чин поручика по Адміралтейству. Його приймають на службу до Головного гідрографічного управління. Цього самого року він бере участь в експедиції на Нову Землю, після якої Північ назавжди заволоділа його серцем.

В другу експедицію на Північ Сєдов відправився на судні «Пахтусов» із метою вивчення берегової лінії Карського моря. Після повернення він не встиг опрацювати наукові матеріали, оскільки розпочалася російсько-японська війна і Георгій Сєдов прийняв командування міноносцем з охорони входу в гирло Амуру. Після закінченням воєнних дій його відкликали на старе місце роботи, де запропонували очолити експедицію на р. Колиму з метою вивчення придатності її гирла для судноплавства.

З великими труднощами Сєдов добрався спочатку до річки Лена, а потім до Середньоколимська. Звідси на судах поплив униз за течією до гирла Колими, де за одне літо наніс на карту береги й глибину моря біля гирла річки. Експедиція дійшла висновку, що Колима придатна для судноплавства. У Петербурзі Сєдов прочитав відому доповідь про свою роботу. На засіданні були присутні великі дослідники того часу Семенов-Тянь-Шанський, Обручев та ін. Г.Сєдова обирають дійсним членом Географічного товариства. За дослідження про способи вивчення географічних координат йому присуджують диплом дійсного члена Російського астрономічного товариства. У наступні роки Сєдов побував в експедиціях на Каспійському морі та Новій Землі.

1912 року вчений запропонував на суд громадськості проект подорожі на Північний полюс. Мета, безсумнівно, благородна, але засобів для її здійснення було явно недостатньо. Ледь Сєдов оприлюднив свій план, майже всі вітчизняні наукові авторитети піддали його гострій і цілком справедливій критиці. Уряд відмовив йому в субсидії, а от государ-імператор Микола II поставився до офіцера-патріота милостиво, подарувавши йому ікону, дорогу рушницю і десять тисяч карбованців. Було потрібно ж не менше ста тисяч.

Прогресивно налаштована частина інтелігенції Росії через газету «Новий час» звернулася до своїх читачів із проханням про збирання коштів для експедиції. На честь майбутньої подорожі була випущена медаль, яку вручали кожній юридичній і фізичній особі, яка жертвувала навіть найменшу дещицю грошей.

Зібрати потрібну суму так і не вдалося, та Сєдов і не думав відступати. Влітку 1912 року його «Святий великомученик Фока» залишив Архангельськ і взяв курс на північ. Експедицію спорядили зовсім погано. Тамтешні купці добре на ній нажилися, забезпечивши Сєдова зіпсованими продуктами, а місцевих дворняг стали гордо називати їздовими собаками.

Полярна ніч застала Сєдова і його команду на Новій Землі біля півострова Панкратьєва. Під час зимівлі експедиція даремно часу не втрачала і проводила географічні дослідження, під час яких було описано частину острова (від півострова Панкратьєва до мису Бажання). Влітку 1913 року «Святий великомученик Фока» пристав до берегів Землі Франца-Йосифа. Тут експедиція мала поповнити запаси вугілля та продуктів харчування на наступну зимівлю. Та ці плани не здійснилися, і полярники були змушені задовольнятися жирами й м’ясом тюленів.

Для зимівлі Сєдов вибрав бухту, яку назвав Тихою. Сувора природа Півночі, відсутність продуктів харчування та вітамінів позначилися на здоров’ї багатьох членів експедиції. Занедужав і сам Сєдов. Проте 15 лютого 1914 року він залишає судно, яке вмерзло в кригу біля берегів Землі Франца-Йосифа, і в супроводі двох матросів, теж тяжко хворих, на собачих упряжках відправляється до полюса.

Шлях цей був недовгим. 5 березня 1914 року, пройшовши трохи більше 100 км по 1000-кілометровому маршруту до полюса, Сєдов помер недалеко від острова Рудольфа, найпівнічнішого в архіпелазі, на руках ледь живих матросів, яким дивом удалося повернутися на зимівлю. У серпні 1914 року експедиція на «Святому Фоці», яка втратила свого начальника і ще одну людину, яка померла від цинги, повернулася до Архангельська. Тривала Перша світова війна, і полярниками ніхто не переймався...

Природно, якщо подивитися на цю експедицію стороннім поглядом, то можна задуматися над тим, як відбувалася підготовка до неї і наскільки Сєдов мав якості, необхідні для організації заходу такого масштабу. Або про те, навіщо в статті «Як я відкрию Північний полюс» він дозволив собі зверхньо відгукуватися про легендарну нансенівську експедицію на «Фрамі». Або про те, на що він міг розраховувати, збираючись хворим здолати 1000 км до Північного полюса. До речі, Нансен, пройшовши по льодах понад 200 км і побачивши, що крижані брили перекрили шлях до Північного полюса, виявив мудрість, витримку і здоровий глузд. Він повернув назад, але цей його вчинок не зашкодив йому стати полярником номер один на всі часи.

Та ніхто не має права відмовити людині в можливості самому вибирати свою долю. Георгій Сєдов ввійшов в історію як суперечлива людина, патріот Північного полюса, який віддав за здійснення своєї мрії найдорожче — власне життя. Віра у свою щасливу зорю, розуміння важливості експедиції для науки й для Росії зробили ім’я Сєдова безсмертним. Не маючи сил продовжити шлях до полюса, він свідомо не повернув назад, залишившись назавжди в безпосередній близькості від заповітної мети: «Кому як не нам, які звикли до роботи на морозі, що заселив північ, дійти до полюса! І я кажу: полюс завоюють росіяни!» Ці пророчі слова Георгія Сєдова збулися через 23 роки.

У цей час назву «Георгій Сєдов» уже носив перший радянський арктичний криголам. Згодом саме він доставив на місце роботи першу в світі високоширотну полярну станцію. Саме звідси, із місця другої зимівлі «Святого Фоки», Георгій Сєдов відправлявся до Північного полюса. Його ім’ям названі 11 географічних точок на карті. Це — бухти, затоки, мис, острови, льодовик. 1940 року хутір Крива Коса, де минули його дитячі роки, став селищем Сєдово. Тут 1990 року відкрили музей відважного полярного дослідника, який належить історії України та Росії.