Поет з Хрещатої долини

Наприкінці грудня минулого року виповнилося 110 років із дня народження українського поета Євгена Плужника. Він передбачив власну долю одним-єдиним рядком: «Почнеш у Києві — скінчиш на Соловках!».

Друзі часто порівнювали Єв­гена Плужника з австрійським поетом Райнером Марією Рільке, — його вірші так само були модними, ними захоплювалися і читачі, і колеґи-поети, а один із них назвав Плужника «дорослою, ліричною дитиною». За свідченнями очевидців, у зовнішності поета було щось магнетичне, — недарма ж він зумів на одній студентській вечірці причарувати першу красуню Київського музич­но-драматичного інституту, не ска­завши за весь вечір жодного слова.

Власне, Плужник міг і не стати поетом, міг і далі викладати у початковій школі та вести театральний гурток у селі Великій Багачці на Полтавщині, і там він, швидше за все, загинув би під час Голодомору. Проте двадцяти трьох років Плужник поїхав до Києва, щоб навчатися тут спочатку у Ветеринарно-зоотехнічному, а згодом — у Музично-драматичному інститутах.

В одному зі своїх віршів Плуж­ник писав: «Я живу на поверсі шостому». Поет і його дружина Галина справді мешкали у маленькій кімнаті в комунальній квартирі на останньому, шостому поверсі будинку в самому центрі Києва — на північному схилі Хрещатої долини, на вулиці Прорізній. Поруч — будинок, у якому під час Української революції розміщувався Молодий театр Леся Курбаса, пізніше — Будинок письменників. А Галина працювала кварталом нижче — у Будинку вчених на розі Прорізної та Пушкінської. Там у середині 20-х років проводилися благодійні музичні вечори, і зібрані на них кошти передавалися родинам київських масонів, ув’язнених ГПУ.

Плужник полюбляв дивитися у велике вікно своєї кімнатки (нині воно на третину закладене цеглою): згори було добре видно модернові будинки Хрещатика, які у вересні 41-го буквально злетять у повітря від радянської вибухівки; Радянську площу (нині Майдан Незалежності), над нею — колишній Інститут шляхетних дівчат, у якому тоді перебувала комендатура НКВД із внутрішньою в’язницею; протилежний схил Хрещатої долини; удалині — золоті бані Києво-Печерської лаври, а за ними — Дніпро.

Як багато хто з українських поетів минулого та позаминулого століть, Плужник спочатку писав вірші російською мовою — це було ще під час його навчання у гімназіях Воронежа, Богучара, Ростова-на-Дону та Боброва. У Києві він перейшов на українську. Вперше 24-річний поет опублікував свої поезії у київському журналі «Глобус» під псевдонімом «Кантемирянин» — напевно, на згадку про слобідку Кантемирівку на Воронежчині, де він народився у родині малого торговця. А першу збірку поезій Плужника «Дні» було видано завдяки Галині: вона зібрала аркуші з віршами, що їх поет зберігав під матрацом та в печі, і віднесла до видавництва.

Маючи з дитинства хворі легені, Плужник кожної осені їздив лікуватися на Південний берег Криму, зокрема в санаторій «Ка­расан» в Алушті. Мабуть, саме тому в багатьох його віршах чути «гуркіт правічного моря»:

Ніч… А човен —
як срібний птах!..

(Що слова, коли серце повне!)

…Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!

І над нами,
й під нами горять світи…

І внизу, і вгорі глибини…

О, який же прекрасний ти,

Світе єдиний!

Літературна творчість Плуж­ника тривала неповних 11 років. Упродовж їх він видав збірки поезій «Дні» та «Рання осінь» (третя збірка, «Рівновага», вийшла вже по смерті поета в Авсбурзі 1948 року), роман «Недуга», 4 п’єси, 2 кіносценарії та перекла­ди творів Миколи Гоголя, Антона Чехова, Максима Горького, Льва Толстого і Михайла Шолохова. Разом зі своїм приятелем Валер’яном Підмогильним Плужник написав кіносценарій «Саламбо» та уклав словник «Фразеологія ділової мови».

П’єси Плужника можна порів­няти із п’єсами Миколи Ку­ліша, а його роман — із романами В.До­монтовича, насамперед із «Доктором Серафікусом», у якому зга­дуються сам Плужник і кав’ярня «На хвилинку» на Прорізній. На­томість його вірші близькі до пое­зій неокласиків, особливо Мико­ли Зерова: вони обидва переймалися, за висловом Плужника, «мудрістю мудрих». Поет Володи­мир Державін відзначив «безперечну несполучність лірики Плуж­никової з яким завгодно тоталітаризмом», а митець і поет Святослав Гординський зауважив, що Плуж­ник тікав від радянської дійсності у філософію. Офіційна ж критика звинувачувала поета в українському націоналізмі, індивідуалізмі, занепадництві та відірваності від життя.

Вона зійшла до моря. Хто вона,

Навіть самій їй байдуже віднині.

…Хіба ж не всі ми —
єдності луна

В скороминущій
і пустій відміні?

Лінивий рух — і ось під ноги ліг

Прозорий вінчик —
кинута намітка,

І на стрункім стеблі високих ніг

Цвіте жарка,
важка і повна квітка —

Спокійний торс, незаймано-нагий!

Спадає вал… Німують береги…

І знову плеск… І затихає знову…

То пальцями рожевої ноги

Вона вгамовує безодню бірюзову.

І відкрива обійми їй свої

Ця велич вод,
усім вітрам відкрита, —

Здається, повертає Афродіта

У білий шум, що породив її.

Зі своєї останньої кримської подорожі Плужник повернувся до Києва 18 листопада 1934 року. Через два тижні в Ленінграді був убитий Кіров, і «органи» розпоча­ли боротьбу з тероризмом. Того ж дня Плужник отримав повідомлення про те, що квартира у новому Будинку письменників «Роліт», куди вони з Галиною мали переселитися через десять днів, передається іншому письменникові. А наступного дня у секретно-політичному відділі управління держбезпеки НКВД УСРР було підготовлено постанову, за якою Плужник обвинувачувався у належності до націоналістичної контрреволюційної терористичної боротьбистської організації і як «соціально небезпечний» підлягав арешту.

Опівночі 4 грудня «наркомвнудельці», як називали їх партійні газети, провели ретельний обшук у помешканні Плужни­ків на Прорізній. Піс­ля цього вони, згадувала Галина, «дуже чемно перепросивши за заподіяні турботи, вийшли, забравши з собою Євгена».

Поет був привезений до спецкорпусу обласного управління НКВД у колишньому особняку графині Уварової на вулиці Катерининській (нині — Липська). Цей ампірний особняк у 1919 році зайняло ЧК, і відтоді кияни називали Катерининську найдовшою вулицею у світі: мовляв, нею можна було піти — і ніколи не повернутися назад. Слідство тривало чотири місяці, і одним із тих, хто впродовж цього часу передавав ув’язненому Плужникові продукти, був Максим Рильський. 28 березня 1935 року виїзна сесія Військової колеґії Верховного суду СРСР на засіданні у колишньому Інституті шляхетних дівчат засудила Плужника, Підмо­гильного, Куліша та інших прозаїків і поетів (загалом 17 осіб) до розстрілу, який через три дні був замінений 10 роками виправних робіт.

Засуджені відбували покарання у Соловецькому таборі особливого призначення (російською мовою скорочено — СЛОН). Хворий на сухоти Євген Плужник перебував у табірному лазареті, що розміщувався в келійному корпусі Зосимо-Саватіївського монастиря, і навіть намагався писати там поему. Поет помер 2 лютого 1936 року й був похований на схилі, що спускається до затоки Білого моря. Йому виповнилося тоді 37 років.

А через 1 рік і 9 місяців Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, Микола Зеров, Лесь Курбас та інші 1112 в’язнів концтабору були розстріляні в урочищі Сандормох біля Медвеж’єгорська у Карелії.

Ой, упали ж
та впали криваві роси

На тихенькі-тихі поля…

Мій народе!

Темний і босий!

Хай святиться твоє ім’я!

Хай розквітнуть нові жита

Пишним цвітом нової слави!

Гей, ти, муко моя свята,

Часе кривавий!

Убієнним синам твоїм

І всім тим,

Що будуть забиті,
Щоб повстати
в безсмертнім міті,

Всім

Їм —

Осанна!