Панночка з етюдником. До 130-річчя від дня народження Олени Кульчицької — першої жінки-художниці на Галичині

Її щоденники можуть конкурувати за виразністю з картинами: рядки ємні, вивірені, чіткі. Олена Кульчицька записувала свої враження, роздуми, плани — починаючи з 30-х років. А після смерті старшої сестри Ольги Олена ще 27 років зверталася до неї в листах.

Олена Кульчицька народилася 16 вересня 1877 р. у Бережанах, невеличкому містечку на Тернопільщині. Вона була третьою дитиною в сім’ї окружного судді. Не­забаром батька переводять на Львівщину, до Кам’янки Струми­лової (нині Буську), і саме до цього періоду належать перші враження, значно пізніше занесені художницею у щоденник.

Сім’я жила скромно, проте завдяки матері, Марії Яківні, навіть знайомі не підозрювали про це. Жінка прекрасно шила, забезпечуючи себе та дочок новим вбранням. «Ми з сестрою були панночками. Хоч би де з’являлися, привертали до себе увагу тим, що любили гарно, елегантно вдягатися. І дотримувалися вказівок виховання, даного батьками», — запише Олена Львівна.

Мати поводилася з дочками досить суворо, молодшій навіть здавалося, що вона «більше любила сина» Володимира, старшого з-поміж дітей. Сестри дуже дружили, різниця у віці в них була лише два роки. Олена часто малювала Ольгу, залишивши майже сотню її портретів, виконаних у різних техніках. У сестер навіть долі схожі. Обидві так і не вийшли заміж, викладали дівчаткам у школі: Ольга — ручну роботу, Олена — малюнок.

Батько дуже любив фотографувати і часто робив знімки дочок. Саме батько навчив дітей любити природу й ніколи не повертався з поїздок без квітів для своїх прекрасних дам.

Батько розуміє, наскільки тяжко дочці далеко від рідних, і після першого курсу влаштовує сестрам поїздку до Венеції, на художню виставку сучасного живопису, яка проводилася раз на чотири роки. «Добре пам’ятаю побачене різьблення Родена «Громадяни Кале», — значно пізніше запише Кульчицька. Коли Олена навчалася на другому курсі, сім’я переїхала до Косова. «Часті прогулянки в околицях Косова були початком пізнання красот гуцульських Карпат».

У травні 1908 р. Кульчицька «із хорошим успіхом» склала іспити й разом із сестрою вирушила мандрувати по кращих музеях Європи: Мюнхен, Штрасбург («приїхали не заради смачних котлет, якими славилося місто, а побачити готичну катедру», — іронічно запише вона), Париж, Лондон, Женева. Час повертатися додому, у Львів, де після виходу батька на пенсію оселилася сім’я. Саме в галицькій столиці через рік Олена вперше ризикне виставити 50 картин, створених під час навчання у Відні. Роботи сподобалися. Художник Іван Труш напише в газетній рецензії: «Для української штуки (мистецтва. — Ж.П.) прибула нова почесна сила».

Проте Олена пам’ятає слова батька: «Жити на плоди своєї праці». Вона йде вчителювати в ліцей, через рік переводиться до Перемишля, у державну вчительську семінарію.

Напередодні Різдва 1909 р. помирає батько. Це був удар, від якого сім’я довго не може оговтатися. Мати й Ольга переїжджають до Олени, і вона стає головним годувальником у сім’ї: пенсія матері та платня сестри мізерні. «А ми маєтків не мали, як також намагалися не мати ніяких боргів», — напише художниця.

Багато часу забирають заняття у школі, для творчості залишається лише неділя. Але за тиждень олійні фарби висихають і Олена береться за графіку, адже ще зі студентства захоплювалася екслібриса­ми, на одному з них зобразила себе бджілкою.

До пензлів і мольберта повертається влітку, відпочиваючи в Карпатах. У цей період з’являється серія робіт на селянську тему. Багато і з захопленням ілюструє дитячі казки, читанки, байки, видані окремою серією «Нашим найменшим». За­галом художниця проілюструвала понад сімдесят дитячих творів.

Далеких від політики Куль­чицьких Перша світова війна захопила як грім серед ясного дня. Щоб одержувати продуктовий пайок, сестри влаштовуються на роботу в шпиталі. Водночас вони допомагають постраждалим українцям. Польська імперія схильна вбачати у цьому змову: жінок заарештовують і висилають у табір для інтернованих українців на Віслі. Лише завдяки клопотанню рідні через три місяці Кульчицьких звільнили. Картини пережитого кош­мару, розстріли, камери з ув’яз­неними Олена переносить на свої полотна. Темі війни вона присвячує півсотні творів. Рятуючись від переслідувань, сестри з матір’ю їдуть до Відня й до Перемишля і повертаються вже після війни. Ударом стає смерть брата в 1922 році. У 1939-му помирає мати, а ще через рік — сестра. Олена переживе Ольгу на 27 років і постійно звертатиметься до неї у щоден­нику.

У контексті цих втрат початок Другої світової художниця сприймає як апогей горя. Водночас саме в період між війнами О.Кульчицька створює серію графічних портретів українських письменників, підписуючи кожен із них рядками з твору, який, на її думку, найточніше характеризує творчість митця. Крім того, саме їй довіряють проілюструвати ювілейне видання повісті М.Коцюбинського «Тіні забутих предків», збірник новел В.Стефаника «Дорога», тритомник «Української народної міфології» В.Гнатюка.

Після Другої світової О.Куль­чицьку запрошують викладати у Львівському поліграфічному інституті. «До прославленої художниці було двоїсте ставлення — вона отримала звання професора, народного художника України, але твори на виставки брали неохоче: вони не несли «радянської ідеї», — згадував художник Дмитро Крвавич.

До того ж вона розмовляла українською мовою, по-галицькому, вставляючи лемківські слова. Вдягалася вишукано. «Це була прекрасної статури струнка дама, яка, вочевидь, дбайливо стежила за своєю поставою. Ходила енергійно. Хоч би скільки я її зустрічав, вона завжди була інакше одягнена. Одяг Кульчицької був пошитий у дуже добрих кравців. Це був єдиний комплект, від взуття до капелюшка, в єдиному колориті. Якщо це був колір бордо, то бордові були туфельки, парасоля чи сумочка», — пише Крвавич.

Звичайно, на тлі сірих костюмів партчиновників Олена Куль­чицька викликала роздратування і заздрість. У середині 40-х років у Львівському міськкомі партії відбувся прикрий інцидент. На загальних зборах у присутності представника з Києва якийсь Холенков, працівник комбінату, що славився написанням гасел, назвав Куль­чицьку «бездарною старою, котра зовсім не вміє малювати», але «має нахабство виставляти свої роботи на художніх виставках». У залі стояла гробова тиша, але ніхто не заступився за Олену Львівну. Після цього вона сказала, що нічого спільного зі Спілкою художників не має.

За спогадами сучасників, Кульчицька була веселою й товариською, але в душі – дуже самотньою. У щоденнику вона зізнається, що в дитинстві закохалася у військового, прозваного за колір мундира Незабудкою.

Її студент Мар’ян Магдибура згадує, як одного разу під час етюдів у Карпатах Кульчицька довго вмовляла гуцульського красеня-легеня надіти святкове вбрання і попозувати. Нарешті хлопець погодився, але за однієї умови: аби не сміялися сусіди, малювати у лісі. Доки він перевдягався, Олена Львівна раптом скочила на його коня. Відчувши чужого, жеребець став дибки, почав гарцювати. Всі злякалися, тільки наїзниця сміялася. Цілком можливо, вона хотіла привернути до себе увагу як до жінки?

Саме в ті роки Олена напише гіркі рядки: «Для чого я хотіла так усе використовувати, так багато працювати? Я все-таки була молодою, привертала до себе увагу... Чому так мало користувалася симпатіями веселого Відня? Б’ю себе, що не використовувала молодість».

А ще художниця, яка залишила понад чотири тисячі робіт — живопис, графіку, прикладне та декоративне мистецтво, мріяла: «Хотіла б я, коли помру, щоб по мені заплакала трембіта і передала моїм дорогим Карпатам: мене вже не чекати, я вже більше до них не прийду».