Хресний шлях сільської церкви

350 років тому громада села Рукомиш, що під стародавнім Бучачем на Тернопільщині, вирішила побудувати в селі Божий храм. Місце під скелями вибрали не випадково: у цих печерах, рятуючись від монголо-татар, у XIII столітті знаходили прихисток київські ченці після опоганення лаври на Печерських пагорбах. Незабаром божі люди переїхали до Бучача, де й заснували монастир, а у вирубаній в скелі келії залишилися жити та служити Богові кілька побілених сивиною ченців. До них продовжували тягтися прочани та місцеві селяни. Старожили твердять, що на вершині гори можна відшукати фундамент каплички великомучеників Бориса та Гліба. Внизу, біля підніжжя скель, і збудували церкву імені Святого Онуфрія. У стародавніх літописах зазначено, що будували її на гроші сільського старости та громади.

Часи були неспокійними — кримські татари чинили спустошливі набіги, — не дивно, що стіни зробили міцними (у півтора метра завтовшки), а на вікнах установили виті грати. У бабинці (місці ліворуч, де під час служби стоять жінки) дотепер зберігся вхід до підвалу. Священик отець Михайло Суканець, чиїми зусиллями й вдалося відреставрувати споруду, розповів:

— У цій парафії я служу вже 15 років, але сміливців спуститися до підземелля та обстежити його допоки немає, отже, подалі від гріха, аби дітвора з цікавості не лазила, довелося надійно забити залізні двері до підвалу. Нещодавно приїжджали львів’яни, оглянули місцевість, скелі та пообіцяли спорядити спелеологічну експедицію. Нехай уже краще скелелази спустяться донизу й подивляться, що знаходиться під церквою. Не виключено, що внизу є поховання. Ні ординці, ні інші загарбники не шанували наші святині, плюндрували церкви, цвинтарі, от і доводилося селянам тлінні останки служителів церкви та шанованих людей ховати в місцях, де їх ніхто не знайшов би.

До речі, припущення про поховання підтвердив і біоенергетик, якого кілька років тому запросив оглянути місцевість голова Бучачської міськради Омелян Оверко. Чудний чоловік довго ходив зі своїми паличками подвір’ям та всередині церкви, схилами гори й зрештою повідав, що під будівлею знаходиться величезна порожнина, ходи з якої ведуть до печер і, можливо, до самого Бучача, до монастиря отців василіан і напівзруйнованого замку. Пан Оверко кілька років тому підготував і відправив до Києва доповідну записку, запропонувавши рукомишську церкву разом із містечком Бучач занести до переліку архітектурних заповідників. Саме в Бучачі розміщалася майстерня геніального скульптора Йоганна Георга Пінзеля: відомостей про цього майстра, який жив у ХVIII столітті, практично не залишилося, але саме витесані ним із каменю твори прикрашають місцеву ратушу й церкву Св. Онуфрія в Рукомиші. Лише найвідоміші храми Галичини, зокрема собор Святого Юра у Львові, прикрашені скульптурами цього майстра-новатора, який володів неповторною пластикою. Та відповіді на доповідну немає і донині...

Що ж до скульптури Св.Онуфрія, то унікальний не лише самий твір у стилі бароко, а і його історія. За словами отця Михайла, вперше оглядаючи церкву, він звернув увагу на стародавні ікони та «боввана», як охрестили місцеві селяни незрозумілу фігуру, встановлену на центральній арці входу на територію обителі. Протягом десятиріч храм стояв, покинутий напризволяще. Згодом став протікати дах, а на місці знищеного куполу виріс клен. Не пощадили час та негода й церковне начиння, дзвони; не дивно, що ікони, стінні розписи теж перебували в жалюгідному стані — усе довелося реставрувати. На жаль, врятувати вдалося лише образ Св.Параскеви, два інших ще перебувають у реставраторів, але відновити їх навряд чи вдасться.

Та головна церковна святиня тут — статуя Св.Онуфрія, що належить різцю Пінзеля. Вцілілі церковні книги тих часів свідчать, що другу половину свого життя скульптор жив у Бучачі, працював у майстерні графа-мецената Миколи Потоцького. Мабуть, виконуючи замовлення сільського старости, Пінзель і створив скульптуру великомученика, відомого й шанованого святого аскета, який понад 20 років провів у печері. Дивовижно, але в Мюнхенському музеї зберігається боцеті Св.Онуфрія — невеличка за розмірами (до 12 см) копія роботи. Про це сільському священику розповів директор львівської галереї мистецтв Борис Возницький.

— Коли я прийняв парафію, фігура на аркових воротах і справді нагадувала «боввана», — розводить руками отець Михайло. — Перед святами місцеві жінки так старанно з року в рік білили її вапном, що зрештою в скульптурі важко було розпізнати людську фігуру. За словами реставратора, він зняв із скульптури сантиметровий шар вапна!

Молодий ініціативний панотець не всім у селі сподобався. Один місцевий «активіст» уночі зняв стародавній дзвін і розбив його. Коваль із Бучача взявся відремонтувати його, але повернути рідний голос дзвонові не зумів. Старожили стверджують, що десь на церковному подвір’ї заховано ще два менших дзвони, але знайти їх поки не вдається.

Улітку минулого року в парафії відзначили 350-річчя незвичайної церкви. Віднедавна до цих священних країв знову почали стікатися прочани з усієї Галичини, Закарпаття, Волині. Тут вони сповідаються, причащаються, слухають молитви. Рукомишська церква — однолітка Миколаївського храму в Бучачі. В окрузі таких стародавніх (намолених, кажуть у народі) церков більше немає. Тому парафіяни хочуть збудувати навколо сільського храму хресний шлях Ісуса. Торік до Великодня встигли побудувати та освятити вісім капличок. Одна не схожа на іншу, оскільки символізують те, пояснив отець Михайло, що з кожним кроком дедалі важчим здавався Спасителю хрест — символ гріхів людських, і гостріше впивалися в його чоло колючки тернового вінка. Коли шлях завершать, буде він не традиційний: крім звичайних дванадцяти терцій, парафіяни збудують тринадцяту — символ тернистого шляху України.

Про те, що земля ця насправді свята, свідчать історичні факти. У роки Другої світової війни в цих краях тривали кровопролитні бої, і місцеві жителі ховалися під величними скелями, там, де була церква Бориса і Гліба. І снаряди від них нібито відводила чиясь незрима рука.

Пам’ятають церква й печери останні хвилини життя колишнього воїна УПА Юрія Михайлецького. Понад двадцять (!) років ховався він у цих краях: у Рукомиші жила його рідна сестра із сім’єю. 1967 року важкохворий вийшов він погрітися і сів на схил пагорба. Хтось помітив його й доніс в органи. Два дні людей змушували відрами носити землю і засипати печеру, в якій устиг сховатися Михайлецький. Зрозумівши, що виходу немає і його або поховають заживо, або заарештують, Юрій облив себе бензином...

Минулої весни Рукомиш відвідав Єжи Гоффман зі своєю кінематографічною групою. Відомий польський режисер довго знімав стародавню церкву. Захоплено оглядаючи природу, церкву та скелі, Гоффман, немов заворожений, усе повторював: «Це ж український Люрд!»