Країна Венеція

«...інакше я ніяк не повірю, що ви каталися в гондолах».

Шекспір

«Як вам це сподобається».

Очікування зустрічі з містом, яке описане, змальоване, оспіване в тисячах книг, полотен, фільмів таїть у собі небезпеку того, що ефірний тремтливий образ буде зруйнований цегляною прозою реальності.

У Венецію можна приїхати поїздом, хоча цей вид транспорту вже сам по собі якось малосумісний із рекламними поштівками, що тиражують обов’язковий набір: канали, гондоли, палаци.

Я обираю туристичний автобус. Теж не дуже по-венеціанськи, але він, звісно, залишиться на березі на підступах до міста мрій.

Поглядаю у вікно на обширне мілководдя із цілком індустріальним, сучасним, портовим горизонтом. На передньому плані, мабуть, як і тисячу років тому, чалапає, копирсаючись в жабуринні, звичайна сіра чапля...

«Сіньйора, сіньйора!» — гукає до якоїсь нерозторопної пані капітан невеличкого катера, який, як і десятки інших суденець, мов жук-водомірка, гасає від твердої суші до королеви Адріатики, перевозячи ніколи не міліючий потік туристів.

Сіньора! Сіньора!

«Спочатку було море і трохи суші». Ріки несли пісок у море, зустрічні течії та вітри гальмували їхній рух, утворювалися мілини, острови, порослі очеретом. Навіть у часи Римської імперії ці місця цікавили здебільшого комарів та рибалок. Згодом із півночі рушили енергійні та жорстокі варвари-лангобарди, місцеві мешканці рятувалися на раніше малоцікавому їм міні-архіпелазі. Потім з’явилася нова напасть для аборигенів, енергійні, але сухопутні араби відчули смак морських подорожей, звісно не лише із пізнавальною метою. Як писав середньовічний історик Ібн Хальдун: «Християни не могли спустити у воду Середземного моря навіть просту дошку». Континентальна блокада Європи викликала логічну протидію. І додала нових економічних аргументів релігійним ідеям хрестових походів. Султан Саладін у романі Вальтера Скотта «Талісман» іронічно назвав їх безумством, яке несе хрестоносців для того, щоб «захопити порожню гробницю». Мені завжди було цікаво, як в ту сиву давнину європейцям вдавалося перекидати на Близький Схід величезні (навіть за сучасними мірками) маси рицарів, коней, озброєнь, харчів, фуражу. Для кого війна, а для кого — прибутковий бізнес. Мудрі мешканці Венеції неймовірно збагатилися на хрестових кампаніях. Розмах поставок можна оцінити із фрагменту листа дожа (герцога, на венеційському діалекті) Венеції королю Франції, датованого 1201 роком: «Ми дамо вам юісери (судна із входом для коней на кормі) на 4500 коней та 9000 зброєносців, а також кораблі для доставки 4500 рицарів і 20 000 солдатів. І люди, і коні не будуть потерпати від нужди в провізії протягом дев’яти місяців за умови, якщо ми отримаємо відповідну плату за кожного коня і кожну людину. Ми зробимо навіть більше і надамо понад те 50 озброєних галер». Розмах! Буря в пустелі мала надійну базу. До речі, я вичитав, що бідних коників, щоб вони під час водних переходів не страждали від морської хвороби і не ламали ноги під час хитавиці підвішували над палубою на спеціальних пасах.

Море і торгівля стали золотою жилою для венеціанських купців. Їхні щупальця простяглися у всі кінці тогочасного цивілізованого (і не дуже) світу. Вже в XIII столітті ці енергійні люди дістались і Києва. Жадібність венеціанських комерсантів та банкірів стала майже фольклорною. Недарма сам Шекспір вивів у своїй драмі образ лихваря Шейлока, котрий вимагав у разі несвоєчасної сплати боргу фунт м’яса із тіла купця Антоніо. І майже виграв цю справу в суді!

Легенди про гори грошей на Адріатиці дійшли і до Московії. У 1656 році цар Олексій Михайлович послав у Венецію за кредитом (мабуть, розтринькавши казну на підкуп української еліти в 1654 році) посланця із символічним прізвищем Чемоданов, але фінансувати експансію холодної Гіпербореї італійці відмовилися. Прохачі повернулися ні з чим, та ще й роздратовані тим, що в Венеціанській республіці володар якийсь безпомічний, усе вирішує лише після колективного обговорення. Демократія!

Про державний устрій Венеції є безліч літератури, від ідеалістично-дифірамбної до цинічно-зневажливої. Мабуть, цікавою і для нас є точка зору Фенімора Купера (він писав не тільки про прерії, а й про Європу, Венеції присвячено цілий роман «Браво»), він називає Венеціанську республіку олігархією, якою правлять найзаможніші сімейства, які уклали між собою пакт про ненапад і колегіальне керівництво державою. Може, ця структура і не ідеальна, але, на відміну від різних тисячолітніх рейхів та союзів народів братів, вона таки проіснувала майже тисячу років...

За бортом піниться вода, перед очима відкривається феєрична панорама з височенною домінантою — дзвіницею Кампаніле. Ні, не даремно, багато віків щорічно тут проходив священний ритуал заручення Венеції з морем. Із прикрашеного судна в хвилі кидали перстень, прикрашений дорогоцінним камінням. Скільки сотень їх лежить на дні. Може пірнути та покопирсатись у мулі? Але, виявляється, ця тема про шукачів підводного щастя не нова і навіть увічнена й розвинута і в легендах, і в живописних полотнах.

Бум! Катер м’яко причалює. Я ступаю на землю Венеції. І відразу бачу... Але про це в наступній розповіді.

Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.

Будь ласка, виберіть один або більше пунктів

Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК