Київ, Київ...

Кілька років тому автор цих рядків дозволив собі написати статтю про Київ - місто, в якому народився, виріс і з якого мав надовго виїхати через низку залежних і не залежних від нього причин. У тій статті я ще раз підкреслив загальновідомий факт: як змінилося рідне місто після радикальної зміни його населення з часів розпаду СРСР і як на місці сотень тисяч корінних київських жителів, які залишили місто за цей час, у Києві тепер мешкають кілька мільйонів жителів інших українських міст, райцентрів і сіл.

Я не став уподібнюватися багатьом киянам і стверджувати, що всі, хто понаприїхав у наше рідне місто, має терміново з нього понавиїхати. А можливо, трохи парадоксально для земляків, вилив на Київ своє обурення, цілком поділюване багатьма новоприбулими. Я звинуватив рідне місто в тому, що за останні 15-20 років воно перетворилося на якусь подобу урбаністичного монстра, що пожадливо п’є кров та інші рідини з організму всієї іншої країни, змушеної щорічно посилати в пащу цього дракона сотні тисяч своїх синів і дочок. Я звинувачував Київ у нестримному розширенні влади над усією країною, порівнюючи Київ тисячолітньої давності, князі якого змушені були особисто об’їжджати країну для збирання данини та зміцнення своєї влади, з Києвом зразка початку XXI століття, куди українці приїжджають самі, щоб сплачувати тут податки і поклонятися його величі. Статтю цю тоді не опублікували, відклали до кращих часів, які, на жаль, ніяк не наставали. Зараз я повернувся до неї і зрозумів, що багато в чому був радикально неправий. Результатом цього розуміння і є цей текст.

Столиця будь-якої держави, крім чільного становища у своїй державі, має бути насамперед ще й столицею самої себе. Що я маю на увазі? А те, що будь-яка столиця повинна бути здатна і мати необхідні інструменти для культурної, соціальної та політичної адаптації всіх, хто приїжджає в неї з метою тут жити. Для прикладу наведу місто Нью-Йорк, яке є культурною, економічною та соціальною столицею не тільки свого однойменного штату (повна назва міста Нью-Йорк - New York, New York), а й у багатьох аспектах - всього світу. Самодостатність природи влади цього міста відчувається не тільки в тому, що туди хочуть переїхати жити мільйони інших людей - як з Америки, так і з інших місць планети, а й у тому, що Нью-Йорк (так само, як і Париж, Лондон, Токіо тощо) починає перемелювати всіх новоприбулих з першої ж хвилини їхнього перебування там, ставлячи в жорсткі рамки своїх специфічних соціальних, культурних та економічних стандартів і норм.

А чим є в цьому плані Київ, столиця 45-мільйонної держави і місто, яке старіше за Нью-Йорк як мінімум на тисячу років? Чи здатен Київ перетворити своїм культурним, соціальним і політичним потенціалом мільйони тих українців, які зробили його своїм домом за останнє десятиліття-два? Гадаю, читач уже сам знає відповідь на це запитання - на жаль, треба констатувати, що в рідного міста не виявилося анічогісінько, що воно змогло би протиставити світогляду та життєвому досвіду мільйонів своїх нових жителів. Хоча, можливо, протиставити - це неточне слово: Київ не зміг запропонувати їм абсолютно нічого - крім Гідро- і зоопарку - в культурному чи інтелектуальному сенсі, аби змінити свідомість новоприбулих у потрібний не тільки для себе, а й для всієї країни бік.

У результаті, сталося те, що сталося, - Київ перестав бути справжньою столицею спочатку себе, а автоматично й усієї іншої України. Більше того - це інша Україна стала справжньою столицею нинішнього Києва, привізши туди разом із валізами та картатими сумками свої специфічні культурні норми й соціальні очікування. І коли ще раз згадати давньокиївських князів, то вони, колишні підкорювачі далекого Херсонеса (не плутати з Херсоном!), які привозили звідти як данину мармурові саркофаги й скульптури коней, сьогодні вжахнулися б, побачивши, як фонтани з центральних київських площ перекочовують у середньовічні маєтки містечкових магнатів, щоб доживати там свій вік в оточенні слухняної челяді та кліток із дикими тваринами. Вони в труні б перевернулися, побачивши, на що перетворилася прадавня Skyline (обрис міста на тлі неба) київського правого берега, на золото славетних церков якого молилася вся Лівобережна Україна і традиційні обриси якого не змогли радикально поміняти ні Батий, ні Гітлер, ні навіть Радянський Союз з усією своєю космічно величезною індустріальною та політичною потугою. Вони б перехрестилися, дізнавшись, що місту, яке колись контролювало більшу частину територій Східної Європи, сьогодні не дозволено навіть обрати свого мера (серед яких, до речі, не було за останні 20 років жодного корінного киянина).

Авторові цих рядків завжди можуть відповісти - якщо ти не жив у своєму місті, то ти не можеш критикувати його за те, як воно розвивалося. Я у принципі згоден із цим твердженням - природу міст справді визначають люди, які в них живуть. Проте хотів би наголосити щодо цього на двох речах. По-перше, теперішнє переселення українців у Київ не має прецедентів у сучасній історії ні за кількістю, ні за якістю приїжджих. Навіть під час найбільших потрясінь ХХ століття Київ не отримував за такий короткий час стільки нових жителів, які були б такою мірою вільні змінювати столицю на власний розсуд. А по-друге, ті, хто по-справжньому любить свої рідні міста і села, ніколи не зможе виїхати з них до кінця, і це правило поширюється як на киян, так і на нових жителів міста, що часто зберігають тісні зв’язки зі своїми рідними місцями.

Чому ж Київ так і не зміг відбутися як повноцінна столиця своєї держави? Чому він дозволив собі перетворитися на ту загублену рукавичку з дитячої казки, в яку намагаються впхатися всі лісові мешканці, тоді як її розмір призначений усього лише для звичайної людської руки?

Можна по-різному спробувати відповісти на це запитання. Хтось міг би сказати, що Київ протягом уже майже тисячоліття не був столицею якоїсь держави, хтось - що навіть у радянські часи йому доводилося ділити першість із Харковом або що потенціал Києва як майбутньої столиці був підірваний катастрофою в Чорнобилі так само, як чоловіча потенція може бути підірвана радіацією.

Я визнаю частку істини у всіх вищезгаданих відповідях, але мені не подобається, що вони всі знімають відповідальність з самого Києва за його нинішній стан. Щоб відповісти на поставлене вище запитання, мені хотілося б іще раз спробувати простежити, як саме Київ розгубив той чималий культурний і політичний людський баланс, що його він безумовно мав на момент розпаду СРСР.

Отже, кого ж Київ втратив і кого він отримав за роки, що минули від початку 90-х? Після розпаду СРСР за кордон спробували виїхати майже всі люди, яким здавалися затісними культурні й соціальні рамки новоспеченої Української держави зразка початку 90-х. Ці люди вирішили пізнавати новий сучасний глобальний світ, який відкрився їм після падіння залізної завіси, а не намагатися знайти своє місце в тому далекому, тісному й неоднозначному історичному минулому, якого сягає коріння української незалежності. До того ж Київ залишили в той час і безліч інших його жителів, які виїхали з нього з найрізноманітніших причин - сімейних, побутових, пов’язаних з роботою тощо (на початку 90-х іще не було нинішнього візового терору). Однак було те, що поєднувало всі згадані групи. Хоча ці люди й були представниками далеко не найгіршої частини населення міста, вони залишали його назавжди, і їхній від’їзд створив у соціально-культурному потенціалі столиці величезну вирву, наслідки якої даються взнаки місту, та й усій країні, досі.

Ті ж, хто залишився населяти столицю, не змогли нічим заповнити ці втрати і, зрештою, не знайшли нічого кращого, як банально заробляти на тих, хто став приїжджати до столиці як її нові жителі - брати їх за копійки на роботу, продавати їм утридорога неякісні товари і посекундно здавати їм (за більшу частину їхньої зарплатні) свої успадковані від СРСР квартири. В основній своїй частині, замість показувати приїжджим, як треба жити, думати й поводитися на новому місці, кияни перетворилися на статечних привокзальних крамарів, на тих кримських бабусь, саме існування яких прямо залежить від літніх приїжджих. У результаті, вони надовго забезпечили негативне ставлення багатьох приїжджих до себе і, як наслідок, до столиці (навіть ті кияни, які нічого не продавали і не здавали іногороднім, теж потрапили в немилість останніх через те, що мали - на відміну від приїжджих - важливу перевагу у володінні практично безплатним власним житлом).

Ну а хто ж приїхав у Київ? На це запитання важко відповісти однозначно, бо новими жителями столиці стало надто багато дуже різних людей, щоб намагатися розбивати їх на групи (тим більше що для справжнього киянина немає концептуальної різниці між роботягою-маршрутником і Рінатом Ахметовим, оскільки для нього вони обидва - трудові мігранти). Принаймні можна сказати, що Київ отримав від своєї країни і найкраще, і найгірше (ті, хто належав до середини цього спектра, в столицю просто не їхали). Однак проблема полягає в тому, що пропорція між цими групами з кожним роком дедалі погіршувалася. Багато хто з прибулих до Києва в 90-ті був своєрідним аналогом тих киян, які трохи раніше залишили Київ у пошуках розширення своїх інтелектуальних та культурних обріїв.

Перша хвиля приїжджих (серед яких переважала молодь) - це ті, хто теж їхав у столицю, щоб відбутися, щоб одержати інформацію, знання й досвід, яких просто не було в провінції. На відміну від наступних хвиль приїжджих, вони не їхали в Київ тільки по хліб і видовища. Однак була причина, притаманна всім, хто приїжджав у столицю, - вони хотіли втекти у Київ, бо ніхто з них не хотів грати за правилами, що їх нав’язували їхні місцеві пострадянські умови - повітова влада, бандити й олігархи, які пропонували їм у принципі один вид роботи (збирання брухту) і один вид культурного відпочинку (горілка або наркотики).

Але, точно так само, як від’їзд першої хвилі київських емігрантів послабив опірність столиці до зовнішніх впливів, так і перша хвиля прибулих у Київ призвела до того, що їхні міста і села лишилися цілком беззахисними перед свавіллям місцевих можновладців. Замість боротися за своє право на пристойне життя у рідних містах і селах, вони вважали за краще просто виїхати, залишивши рідні краї на розграбування. На жаль, приїжджі не знали, що своїм переїздом вони прокладали дорогу в столицю і тому, від чого тікали. У результаті через кілька років і всі провінційні можновладці, витративши місцеві людські ресурси, рушили за ними в Київ зі своїми арміями охоронців, прислуги та водіями (приміром, сьогоднішня концентрація капіталів регіональних олігархів у київській енергетичній, газовій та електричній системах повністю повторює шлях, пройдений цими олігархами у своїх провінціях перед тим, як починати ставити столицю на коліна так само, як вони раніше поставили на коліна всю країну, - тобто шляхом контролю за процесом задоволення її найпримітивніших потреб у теплі, світлі тощо).

Відсутність такого лідера (або лідерів) прирікає Україну на подальше животіння вздовж свого споконвічного тектонічного розколу на Східний і Західний регіони, які вже майже два десятиліття посилають у Київ своїх представників для жорстокої і марної боротьби один з одним. У своїй глибокій ворожості один до одного, кожен із цих регіонів готовий віддати будь-кому Галичину чи Донбас, але ніхто з них не хотів би залишатися в цьому світі без Києва, без міста, в якому заховано ключ від їхнього минулого і в якому міг би знайтися ключ до їхнього майбутнього. Адже тільки Київ міг би персоніфікувати в Україні владу, яка діє за рахунок об’єднання, а не поділу своєї країни. І саме в цьому могли б бути складові успіху Києва як справжньої столиці своєї країни та київського лідера (лідерів) - як єдиної сили, якій би довіряв і яку б сприймав одночасно і Схід і Захід України.

На жаль, шанси на появу таких людей зменшуються з кожним днем - приблизно з такою самою швидкістю, з якою зникає старий Київ, що перетворився на культурне, соціальне й політичне поле бою між українськими регіонами. Але точно з такою самою швидкістю зростає й потреба в появі таких людей, без яких Київ чекає доля його дніпровських схилів, а Україну - доля Києва.

P.S. На відміну від багатьох своїх земляків, я не стверджую, що приїжджому не можна стати справжнім киянином. Навпаки, я думаю, що коли новоприбулий залишить при в’їзді в столицю те, що ніяка справжня столиця мати не повинна - злість, обмеженість, сміття тощо, - і налаштується на речі, які властиві тільки Києву і характеризують його протягом століть, то він буде киянином більшою мірою, ніж більшість його корінних жителів, за мовчазної згоди яких нинішній Київ опустився на ментальний і культурний рівень одного зі своїх островів (а саме - Гідропарку).

Відступати більше нікуди - за нами Київ!