Евтаназія: нестерпна легкість

Умереть — тоже надо уметь,

На свидание к небесам,

Паруса выбирая тугие,

Хорошо, если выберешь сам,

Хуже, если помогут другие.

Булат Окуджава

Навіть праху 41-річної американки Террі Шіаво немає спокою. 15 років вона перебувала в коматозному стані, знаному у нас на жорстокому медичному жаргоні як «овоч». 1990 року їй невдало зробили операцію на серці, і реанімація дала ось такий результат. Систему штучного живлення було відключено за рішенням суду. Її чоловік Майкл був за те, щоб припинити тортури дружини, батьки — проти. Вже двічі раніше Террі Шіаво намагалися умертвити — обидва рази наполягав чоловік, обидва рази на настійну вимогу батьків живильні трубки вставляли назад. Третій раз виявився останнім, апеляції батьків було відхилено судами всіх інстанцій — включно з Верховним судом США. Цього разу системи живильних трубок відключали 13 днів. Тіло за постановою суду було піддано кремації, але прах став приводом для чергової суперечки. Батьки мають намір поховати Террі у Флориді, у той час як Майкл наполягає на Пенсільванії. Наступного дня після смерті було зроблено розтин, якого вимагали всі родичі, але адвокат батьків зазначив, що медексперти відхилили запит про присутність на розтині незалежного експерта. Чи такою вже безнадійною була нещасна?

Для нашого українського вуха все це звучить більш ніж дивно, як і повідомлення про багатотисячні демонстрації за чи проти абортів або палкі обговорення проблеми одностатевих шлюбів.

Адже в цьому разі світова громадськість у черговий раз зіштовхнулася з запитаннями, на які ніхто так і не дав однозначної відповіді. Чи має право людина добровільно піти з життя? Чи мають право інші прийняти за неї це рішення? Чи виправдовують фізичні страждання або тривала відсутність видимих ознак свідомості фактичне убивство, хоча б і з милосердя?

Оксфордський словник трактує слово «евтаназія» у три способи. По-перше, це спокійна, легка смерть. По-друге, засіб, необхідний для цього. По-третє — акт зі здійснення такої смерті. Тобто словник говорить лише про форми смерті, але не дає їм етичної оцінки. У противному разі будь-якого маніяка-отруйника можна було б за формальними ознаками записати в гуманісти.

Сучасна етика припускає: коли є прийнятним, що смерть може бути благом, то форма помирання не повинна обговорюватися й оцінюватися якось відокремлено, а лише в сукупності явищ. Адже фашистська пропаганда, виправдовуючи масове знищення розумово та фізично неповноцінних людей, спекулювала саме на цій двозначності терміна «евтаназія», що хитається між процесом і результатом.

За останні півстоліття в етиці сталися дуже серйозні зміни. І сам давньогрецький термін «легка смерть» стосовно сучасних обставин звучить як анахронізм. Життя увесь час йшло поперед етики. Ще критики Канта зрозуміли: багато речей в етиці є застарілими, й усі найважливіші етичні поняття необхідно піддати строго логічному аналізу. Результати були вкрай невтішні. Виявилося, що можливості абстрактного аналізу вичерпано, а моральні категорії так і не визначено. Вчені кинулися в іншу крайність — від «сухої» логіки у вир життя, до емпірики. В основному цим займалися англійці й американці в рамках соціології та психології моралі. Але й тут етика не знаходила свого головного адресата — конкретної радіючої та страждаючої людини. Те, що добре для групи, може утискувати особистість. І навпаки. Коли підходити за Енгельсом, що життя — це форма існування білкових тіл, то «за кадром» залишаються соціальні та моральні проблеми. Якщо підходити до проблеми життя соціологічно, що це діяльність на благо суспільства, то нерозв’язаними залишаються біологічні та моральні проблеми.

Новітній період, у рамках якого нині розглядають і питання про те, що таке евтаназія, називають прикладною етикою. Він передбачає дуже чітке розмежування етичних категорій залежно від того, до чого їх застосовують. У нашому разі це — біоетика, і в її рамках точаться, наприклад, дискусії про аборти, про моральний статус ембріона і про евтаназію.

Якщо у пацієнта діагностовано невиліковне захворювання з несприятливим прогнозом, і йому залишається жити не більш як півроку, то він повинен двічі усно й один раз письмово попросити про евтаназію. Такі умови законодавчо закріплено за вищезгаданою процедурою в американському штаті Орегон. При цьому пацієнт має бути при повному розумі і дієздатним, інтервал між заявами повинен становити не менш як два тижні, а діагноз про невиліковність мають підтвердити два лікарі. Смертельна доза призначається лікарем і приймається самим пацієнтом.

У Японії легалізацію евтаназії підтримують більш як 70% населення і понад 80% медиків. Однак лікарю, котрий відключив систему життєзабезпечення, загрожує в’язниця, і кілька японських лікарів за такою статтею вже сидять. Проте японські ініціатори цього законопроекту створили стотисячну громадську організацію під назвою «смерть із гідністю» і вже зібрали близько 150 тис. підписів на підтримку майбутнього закону.

На цих двох прикладах ми бачимо, що розвинені країни однаково уважно ставляться до проблем як активної (пряме переривання життя), так і пасивної (непідтримання життєдіяльності) евтаназії. У Японії це може бути зумовлено традиційним ставленням японської культури до смерті, у США — абсолютизацією права людини на максимально повну свободу особи. Але культури цих країн, і етнічні, і політичні, так і не вирішили для себе, що таке життя людини. Є воно найвищою цінністю, чи найвища цінність — це відсутність страждань у житті?

У першому випадку це суто релігійний погляд. Церкви, і не тільки християнські, у переважній більшості засуджують евтаназію, прирівнюючи її до вбивства або самогубства. У другому — це суто технологічний погляд на проблему. На нього впливають такі не дуже моральні чинники, як перенаселення, загальне старіння суспільства, котре знижує його продуктивність, поступовий перерозподіл бюджету не на користь працюючих, а на користь непрацездатних, хворих і підстаркуватих.

Якщо у плані абортів найбільшими критиками-моралістами (і відповідно лицемірами) виявляються чоловіки, котрі біологічно не здатні відчути на собі всю проблематику питання, то під час обговорення евтаназії її критики зазвичай ще міцні тілом і духом, і про міру страждань інших судять умоглядно. Такого роду популізм огидний, але в його основі не завжди лежить політична доцільність. Примітивні моралісти завжди плутали критерій задоволення і страждання з критерієм наявності інтересів. Наявність вищої мети в інших людях, їхнє персональне право самостійно вірити, жити, кохати і вмирати вони зіставляли з тим, наскільки іншим людям це приємно чи неприємно. Грунтувалися, природно, на особистому досвіді, видаючи його за колективний.

Є три підходи до проблеми евтаназії, і всі вони поки ведуть у глухий кут.

1. Якщо смерть розуміти традиційно, як зупинку всіх функцій людського організму, то про евтаназію взагалі не можна вести мову.

2. Якщо смерть — це позбавлення від безглуздих страждань при незворотних процесах вмирання, то евтаназія — це просто вибір між смертю і смертю, довгою або швидкою.

3. Якщо головним вважати смерть мозку, то евтаназії підлягають і підлягатимуть дедалі чисельніші групи хворих, а тим більше вмираючих. У цього аспекту є ще досить похмурі групи союзників в особі прибічників трансплантації внутрішніх органів.

Смерть — це закон чи порушення закону? З погляду природи — закон. З погляду людини — ні. Тому проблеми евтаназії зачіпають ще й проблему смиренності людини перед природними процесами або небезпідставного бунту, який межує з гординею.

Якщо смерть це своєрідне алібі Бога, котрий доводить ірраціональним способом його існування, то чи має право людина втручатися в його волю лише з людських спонукань?

Виникає також питання про милосердя. Оскільки ця чеснота пов’язана з благом інших. А позаяк життя прийнято вважати благом, то милосердя вимагає, щоб інші його зберігали або продовжували. Але якщо евтаназія — це смерть людини задля її власного блага, то милосердя має висловлюватися на користь евтаназії?

Людина при повному розумі може дати оточуючим право дозволити їй померти або вбити її. А якщо вона не здатна прийняти таке рішення? Тут милосердя входить у найгостріший конфлікт зі справедливістю. Кожна людина хоч одного разу припускає, що її життя глибоко нещасне, що вона тягар для інших і задля їхнього блага їй було б краще піти з життя. Ці думки загострюються у кого навесні, у кого в максимально темну пору року, а в кого і просто з похмілля. Є нації й етноси, більш схильні до самогубств без якихось видимих економічних чи соціальних причин.

Тепер припустимо, що таку націю завойовує, байдуже яким шляхом — військовим, через «возз’єднання» чи законні вибори, — диктатор, подібний до Гітлера. Поза сумнівом, він заохотить геноцид слабких, хоч би яким терміном це називали.

Що можна протипоставити такій долі, коли з усього вищезгаданого напрошується сумний висновок — філософія однозначно не відповідає на цей виклик хоча б тому, що не в змозі відповісти однозначно ні на що. Це, радше, наука постановки запитань, а не отримання відповідей. Медицина, юриспруденція, політика — також, і вони в кращому разі лише інструменти в руках різних господарів життя.

Відповісти на цей виклик може лише культура. Не Міністерство культури, звісно, а сукупність традиційних уявлень нації про добро та зло. Але виражена не в законодавчих актах, а в поведінкових стереотипах. Вони різняться від філософії тим, що дають своєрідну естетичну оцінку — так гарно поводитись, а так негарно. Тобто дають можливість ніби побачити вчинок і його результат. У примітивних народностей існувала традиція залишення старих і немічних членів племені напризволяще. Фольклорні джерела свідчать, що і слов’янам ця традиція була не чужа. Ця, за визначенням, «пасивна евтаназія» вважалася з погляду первісної культури благом і нормою. Тепер культура, схоже, змінила ставлення до евтаназії, але залишила за собою таке ж право судити про неї. Українська культура ще довго залишиться патріархальною за своїм світовідчуттям. Але ця особливість може дозволити їй уникнути диявольської спокуси «наздогнати і перегнати» Америку, наприклад, в галузі евтаназії. Ми ж часто хочемо «сделать сказку былью»? Не дуже рахуючись із тим, що практик завжди є страшним кошмаром для теоретика.

Однак це доти, доки перед нами особисто не постане проблема вибору — погодитися з найкращих міркувань на вбивство близької людини чи всупереч усякій логіці наполягати на підтриманні в ній іскри життя. Читачі цих рядків напевне бачили невиліковно хворих, які закінчили свої дні в жахливих муках і завдавали страждань іншим. Але бачили і тих умираючих, хто дав своєму оточенню приклад справжньої мужності та людської гідності, надихнувши їх на життя. Сильна риса української культури в тому, що в глибині вона дійсно духовна, первісно-магічна. А отже, «працює» з такою категорією, як віра. У насправді серйозних питаннях буття українці дуже часто сподіваються на диво. Можна критикувати непрактичність такого підходу, але людина без віри — моральна потвора. Доведено історією… Та, однак, останньою помирає не людина, а надія.