Археолог Леонід Залізняк: «Люди нашої професії незабаром вимруть як клас»...

Ось уже п’ять років у мальовничому куточку на межі Кіровоградської та Черкаської областей розбиває табір молодь зі столиці. Сюди, до трипільської стоянки Добрянка на березі Чорного Тікича, щоліта вирушає археологічна експедиція учасників магістерської програми «Археологія і стародавня історія України» Національного університету «КиєвоМогилянська академія». Романтика розкопок і вогнища під зоряним небом...

Незмінний керівник практики, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу архео­логії кам’яного віку Інституту археології НАНУ Леонід Залізняк каже, що його вабить до себе «мала батьківщина» предків.

Нинішнього року студентська експедиція переміститься на 70 кілометрів, ще ближче до рідного села Залізняка — Оситняшки під Новим Миргородом на Кіровоградщині. І хоча минуло не так багато часу, у рідному селі Леоніда Львовича вже не залишилося жодного Залізняка. Доля розкидала їх по всьому білому світу...

— Леоніде Львовичу, чула, що доля ваших близьких дуже незвична...

— Це справді так. Однак місце розкопок і батьківщина моїх батька й матері збіглися випадково. Вибираючи маршрут для експедиції, ми шукали мальовниче місце, де студенти могли б не лише працювати, а й відпочивати. Добрянка розкинулась у гарному лісі, на березі річки з крутими порогами — природа тут просто чудова.

Мій батько виїхав із Кіровоградської області в 1926 році, вісімнадцятилітнім. Приїхав у Київ, вступив навчатися до вузу, але його відразу заарештували. Я підрахував, що він 29 років провів у місцях позбавлення волі за всіма «популярними» статтями, від буржуазного націоналізму до антирадянської пропаганди й агітації. Тоді політув’язнені навіть після звільнення жили без права в’їзду в Європейську частину СРСР і селилися в Сибіру.

Оскільки порядку ніде не було, вони нелегально поверталися в Україну. Під час однієї такої «втечі» батько зустрівся в Києві зі своєю односельчанкою Іриною, моєю майбутньою матір’ю. 1947 року вони одружилися, народилася моя старша сестра, а коли мати чекала моєї появи на світ, батька знову заарештували…

— Потяг до історії ви успадкували від батька?

— Він був, швидше, людиною мистецтва — грав на фортепіано, малював, але йому, коли катували, поламали пальці. Батько двічі намагався закінчити університет, однак його двічі звідти забирали. Вдруге з філфаку Державного університету ім. Т.Шевченка. Це було в 1937 році, тоді четвертий курс факультету філології забрали у повному складі. З двох груп (80 чоловік) серед живих залишилося тільки двоє — батько та ще одна студентка, решту розстріляли. Оскільки батько й раніше сидів, він не підписував жодних свідчень, знав: якщо підпишеш (спрацьовувала бюрократична машина) — відразу розстріл. Його скалічили, зате він залишився живий.

Коли в 1951 році посадили маму (як дружину ворога народу), ми із сестрою залишилися самі. Влада хотіла віддати нас у дитбудинок, тоді тисячі людей пройшли через це, але, на щастя, нас «забрали» батькові сестри. Їхні чоловіки загинули під час війни, і вони були бездітними.

Я виховувався на Донбасі, а повернувся до Києва семирічним хлопчиком у 1957 році, коли батько був реабілітований.

Скільки пам’ятаю себе — завжди мріяв стати археологом, як наш президент Віктор Ющенко. Його батьки наполягли на економічній спеціальності, а я все-таки вивчився на археолога. Дружина одного разу пожартувала: «Тобі пощастило, а Ющенку — ні. Він — керує Нацбанком (на той час), а ти бігаєш лісом у шортах і з лопатою»...

Та хай там як, я відбувся, і до життя в мене претензій немає.

— Україна — не Єгипет, у нас немає пірамід і знаменитих гробниць. Що ж тут цікавого з погляду археології?

— Українська археологія — одна з найбагатших у Європі. Господь Бог помістив Україну в такому місці планети, де з’явилися перші у Східній Європі люди. Близько мільйона років тому сюди, у тоді ще дику Європу, прийшли давні вихідці із Середземномор’я. Їхня найдавніша стоянка міститься в Закарпатті. На цю територію прийшли й перші люди сучасного типу (гомо сапієнс), які розселилися звідси в Білорусь, Центральну Росію, на Урал.

На території України є унікальне, єдине у світі поселення мисливців на мамонтів. Цю експозицію возять у різні країни, ніде немає нічого схожого.

До України свого часу просунулися хлібороби та скотарі з Балкан. Це пов’язано з легендарною трипільською культурою. Нині ми пробуємо розкрутити цю справді яскраву культуру, яку мало хто знає, інколи перегинаючи палицю і намагаючись приліпити до неї ледь не космічні кораблі. Однак ті, хто вважає, ніби, прикрасивши її, ми доб’ємося більшого вивчення у світі, — помиляються.

Ми носимося з Трипіллям, яке було на Правобережжі, й мовчимо про те, що було на Лівобережжі. А там тоді з’явилися перші скотарські громади, які незабаром розселилися з території України в Монголію, Індію і Центральну Європу. Не я це придумав, так вважають учені в усьому світі. Я пробував порушити цю тему, але з неї вдалося захиститися лише одному моєму аспірантові. Доки поруч палає яскраве полум’я Трипілля, важлива тема залишається в затінку.

Крім того, Північно-Західна Україна — це батьківщина всього слов’янства, яке розселилося між Києвом і Краковом, навіть поляки сьогодні визнають цей факт...

— В якому стані перебуває нині українська археологія як наука?

— Сьогодні в Україні археологів дуже мало: 200 чоловік на 47 мільйонів населення — це ніщо! Навіть якщо до фахівців з ученими ступенями додати ще 100 без ступенів — виходить усього 300. Для порівняння: у Польщі, яка на третину менша України територіально, за чисельністю населення, — 2000 археологів зі ступенями. Така сумна арифметика.

Причин збідніння кадрів кілька. По-перше — традиція. У Радянському Союзі було мало фахівців цієї професії, як і сьогодні в Росії. Плюс відсутність престижу. В сучасних рейтингах модних професій, за даними соціологів, працівник наукової установи Академії наук перебуває у третьому десятку, на двадцять сьомому місці!

Це також спонукало нас із колегами з Інституту археології відкрити в Києво-Могилянській академії, за сприяння її керівництва, унікальну магістерську програму з археології, яка готує молодих фахівців. Щорічно ми випускаємо по 15 чоловік, але з них тільки семеро-дев’ятеро йдуть в археологію. Так чи інакше, за шість випусків ми підготували 30 активних археологів, тобто випустили 10% усіх археологів України! Їхня освіта краща, ніж у мене, оскільки нам в університеті ім. Т.Шевченка всього читали потроху і як-небудь... А тут викладають сім докторів наук та десять кандидатів.

— До чого може призвести дефіцит кадрів?

— Коли з якоїсь спеціальності у країні мало фахівців — країна в цій галузі дичавіє.

Нині в галузі археології відбувається жахливе здичавіння. Щорічно я заледве набираю 15 чоловік з усієї України в магістратуру — така непопулярна в нас ця спеціальність. Молодь стала прагматичною, вона хоче всього й відразу. Я навіть не можу залишити кращого студента в інституті, тому що його оклад буде близько тисячі гривень на місяць. Водночас будь-який студент четвертого курсу Києво-Могилянської академії (бакалавр) — бажаний працівник у будь-якій фірмі, оскільки добре підготовлений з англійської і знає ПК. Там платять набагато більше.

Саме тому багато хто йде з археології. Люди нашої професії незабаром вимруть як клас, і Україна зовсім здичавіє, замінюючи історію фантастичними міфами...

Київський Інститут археології на сьогодні зовсім перестали фінансувати, ми тримаємося на самих невисоких зарплатах. Сьогоднішні вчені — уже літні люди, які звикли працювати навіть за символічну плату. Якщо моє покоління піде, не залишивши по собі зміну, археологія просто зникне. Тому ми так боремося за цю магістерську програму.

— Що відбувається у цій сфері за кордоном?

— У Росії в цьому плані є великий плюс: нафтодолари, газові долари. Тому Росія відкрила масу академічних грантів. У них наукові співробітники отримують ще менше, ніж ми, але кожен може брати участь у програмах і виграти солідний грант.

У СРСР «біла» археологія жила незле. Кожен співробітник міг упродовж року копати хоча б місяць, наймати працівників в експедиції. З 1990 року бюджетне фінансування експедицій повністю припинилося.

Якщо я написав книжку — це моє особисте горе, те саме стосується експедицій. Ми залишаємо на розкопках усі свої відпускні або шукаємо спонсорів за кордоном. Оскільки українська археологія дуже багата, після падіння залізної завіси чимало закордонних музеїв, фонди й університети хочуть тут проводити дослідження — вони можуть собі це дозволити.

Отож Інститут археології проводить стільки експедицій, скільки і в радянський час, — близько 30—40 на рік. Тільки тепер фінансування надходить з інших джерел. Іноземці везуть гроші, їздять і копають разом із нашими співробітниками. Матеріали залишаються в нас, а дослідження пишуться у співавторстві й публікуються за кошти західної сторони. Це для нас дуже вигідно, однак знайти таких людей нелегко. А період кам’яного віку — найбільш незатребуваний. Саме тому я пішов на півокладу в університет — це дає можливість їздити зі студентами на археологічну практику. Щороку я проводжу з ними два-три тижні. Це небагаті експедиції, оскільки університет може фінансувати якийсь мінімум — дванадцять гривень у день на студента. Плюс транспорт, намети, спальні мішки — цього вистачає...

— Ви говорите про «білу археологію». Чи шкодить їй «чорна»?

— Ще б пак! Природа не терпить порожнечі: коли через відсутність фінансування немає «білих археологів», порожнеча заповнюється дикими людьми, які викопують історичні цінності, як картоплю. Такі варвари виправдовують себе цілком абсурдними твердженнями на кшталт: «Я громадянин цієї держави і маю право на частину землі, тому приватизую й розкопую той чи інший курган»... Це дикість. Спробуйте зробити таке в Англії — відразу сядете у в’язницю.

Друга причина — у нас з’явився ринок історичних цінностей. В олігархів накопичилося стільки грошей, що вони не знають, куди їх подіти. Дехто пробує вкладати їх в археологічні цінності, ось і виник попит на ці речі. А виник попит — дядьки беруться за лопати...

При цьому багаті нувориші кажуть: ми рятуємо цінності для країни. Ні, вони фінансують і стимулюють знищення могильників та інших пам’яток, вириваючи цінності з археологічного контексту і втрачаючи при цьому 90% інформації.

Немає «чорних археологів», є злочинці, які намагаються підвести під це якусь ідеологію. Ми ж не називаємо Чикатило «чорним хірургом», як сказав один мій колега!

Усе це супроводжується повною бездіяльністю наших доблесних міліціонерів. Коли до Криму приїжджали справжні археологічні експедиції з відкритим листом і всіма академічними правами, дільничний інспектор відправляв їх назад: «Щоб ноги вашої тут не було!» Це наслідок потурання «чорним археологам». Бували випадки, коли в Криму стріляли в учених.

Враження від нас — як від дикої країни, де кар’єрним способом розробляють історичні цінності. Нині Європа буквально завалена коштовними металами та іншими експонатами, які вивозять з України. Особливо потерпають від цього античні центри на півдні країни. Нині з’явилися сканери, які «бачать» метал крізь землю. Серед них є такі, котрі на метровій глибині визначають — золото це чи залізо. Вони коштують від трьох до п’яти тисяч доларів, але на чорному ринку можна дістати і щось примітивне, дешевше.

В Ольвії та Херсонесі грабують могильники, у степовій частині України — кургани, у Західній Україні — городища...

— Недавно побачив світ новий підручник з археології під вашою редакцією. Розкажіть про нього...

— Здичавіння, про яке ми говорили, відбувається ще й тому, що немає підручників. Студенти навчаються за старим підручником Івана Шовкопляса, якому вже близько сорока років. Уже давно виникла проблема в навчальному посібнику нового покоління.

Новий підручник з археології вийшов в університетському видавництві «Либідь», яке й профінансувало його видання. У нього гарний дизайн і багато переваг. Наприклад, туди увійшли вже перевірені курси наших педагогів із Києво-Могилянської академії. Кожен професор написав свій розділ.

Видання підручників — золоте дно для видавництв, це величезні тиражі. Проте цей підручник вийшов невеликим тиражем — 10 тис. примірників, оскільки він призначається для вищої школи. Поки що кращого підручника з археології в Україні немає, це оцінка багатьох фахівців.

— Чоловік відомої письменниці Агати Крісті був археологом, і багато її творів написано в експедиціях. Література не належить до ваших захоплень?

— На щастя, ні. Моє хобі — наука: історія, зокрема походження українців. Оскільки грошей за ці дослідження я не отримую, то це — моє захоплення.

Нещодавно в нас у Києво-Могилянській академії відбувся круглий стіл, присвячений міфологізації етногенезу українців. Він проходив дуже гамірно, зібралося багато людей. Були присутні завідувачі кафедр і відділів етнології кількох вузів Києва. Як з’ясувалося, у п’яти наукових організаціях, які були присутні, навіть не затверджено планову тему «Походження українців».

Археологія безпосередньо причетна до цієї проблеми, оскільки походження народу вивчає комплексна наука етнологія. У неї є кілька джерел — фольклор, етнографія, антропологія, археологія... Археологічні джерела поповнюються вдвічі швидше, ніж інші.

Україна вже шістнадцять років незалежна, а в цій сфері досі розбрід. Письменники долучилися до створення всіляких міфів, а національну історію остаточно так і не сформовано...