Заморожена вибухонебезпечність

Є на землі місця, де війна, хоч як давно вона скінчилася, стала неодмінним атрибутом повсякденного життя. Місто Шуша в Нагірному Карабасі — одне з них. На початку дев’яностих тут відбувалися кровопролитні бої між вірменами та азербайджанцями. Але й після 1994-го, коли було підписано перемир’я, війна не йде з цих місць. До початку конфлікту тут жило близько сімнадцяти тисяч людей. Сьогодні — трохи більше п’яти тисяч. Місто намагається оговтатися від війни: ремонтують дороги, реставрують ринок, відновлюють пам’ятки історії. Але Шуша все одно залишається містом зруйнованих мечетей, почорнілих від диму порожніх будинків у мусульманському кварталі, зарослих непрохідними кущами ожини дворів, стел загиблим солдатам сил самооборони Нагірно-Карабаської Республіки біля пришляхових криниць.

Люди звикли до розрухи. Їх не лякають новини про перестрілку в зоні безпеки, снайпери, які сидять у засідках. У Шуші часто доводилося чути: «Ми звикли до постійного подиху війни». Війна давно стала неодмінним супутником життя городян...

У Шуші, як і у всьому Нагірному Карабасі, не залишилося азербайджанців. Хоча до війни вони становили 98% населення міста. Ті, кого не вбили під час конфлікту, втекли в Азербайджан разом з відступаючими військами. Для Баку Нагірний Карабах — це азербайджанська земля, яка перебуває під окупацією агресора. Не минає ані дня, щоб президент Азербайджану Ільхам Алієв не висловився про відновлення суверенітету над цим регіоном. При цьому він не виключає можливості вирішення питання і силовими, воєнними засобами. Тож невже над Південним Кавказом знову витає привид вірмено-азербайджанської війни? Азербайджанські політики кажуть: їхня армія готова виконати наказ свого головнокомандувача. Очевидно, що подібні заяви не можуть не тривожити Єреван — бюджет військового відомства Азербайджану перевищує весь річний держбюджет Вірменії.

Міністр закордонних справ Вірменії Едвард Налбандян зауважив під час зустрічі з групою українських журналістів: «Погрожувати — те саме, що починати агресію». Не виключив можливості нової війни і генерал-майор Гайк Котанджян, котрий очолює Національний інститут стратегічних досліджень міністерства оборони Вірменії: «В наявності зростання диверсійних актів з боку Азербайджану». У цьому випадку конфлікт на кордоні може перерости в повноцінні бойові дії.

У незалежних вірменських аналітиків, щоправда, своя думка. У бесіді з «ДТ» співробітник Інституту Кавказу Сергій Мінасян висловив сумнів, що Азербайджан розпочне війну, «у тому числі й через позицію Заходу. Але це не означає, що війна не може початися: російсько-грузинський конфлікт 2008-го показав, що політики іноді можуть приймати ірраціональні рішення. Війна може бути успішною тільки в умовах бліцкригу. Але для Азербайджану це неможливо». Як і глава Аналітичного центру глобалізації та регіонального співробітництва Степан Григорян, багато експертів вважають: зважаючи на нинішню патову ситуацію навколо нагірно-карабаської проблеми, Ільхам Алієв прагне піддати Вірменію зовнішньому тиску і змусити її піти на поступки. «В Азербайджану, за винятком шантажу, немає ресурсів тиску на Вірменію і Нагірний Карабах», — підсумовує Сергій Мінасян.

У Єревані готові до компромісів. Але не під загрозою початку війни та зовнішнього тиску: це виглядало б як прояв слабкості. І не за рахунок незалежності Арцаха: для вірменів Нагірно-Карабаська Республіка стала символом відродження вірменської державності. А це дуже важливо для нації, яка протягом останніх восьми століть не мала своєї держави і зазнавала утисків з боку імперій, для нації, яка пережила геноцид. Усе це необхідно брати до уваги, коли йдеться про врегулювання карабаської проблеми: сьогодні Нагірний Карабах став чинником, який багато в чому визначає модель поведінки сучасної Вірменії. Та й Азербайджану також. Невизнана республіка впливає на зовнішню політику Єревана і на його вибір союзників, внутрішньополітичні процеси та економіку Вірменії, буденне життя простих людей.

Ні миру, ні війни

Наприкінці вісімдесятих рух «Карабах» починався із закликів про возз’єднання з Вірменією. Та й сьогодні багато жителів республіки вважають незалежність проміжним етапом на шляху возз’єднання Нагірного Карабаху з Вірменією. «Зараз для нас важлива незалежність Нагірного Карабаху. А там побачимо, що буде далі. Адже наш рух почався із заклику возз’єднатися з Вірменією», — каже один колишній член карабаського парламенту. «Це не була війна між християнством та ісламом. Це була війна з політичних причин: ми воювали за визволення. Ми визволили Нагірний Карабах. Сподіваюся, визволимо і Нахічевань. Це вірменські землі. Ми тут жили», — у свою чергу розповідає священик монастиря Гандзасар Тер-Григор, котрий під час війни був капеланом армії НКР.

Фактично возз’єднання Вірменії і Нагірного Карабаху уже відбулося. Їх пов’язує Лачинський коридор. Вірменська армія бере участь в обороні Карабаху. Карабаська економіка практично інтегрована у вірменську. Єреван і Степанакерт мають єдину валюту — вірменський драм, а держбюджет НКР наполовину формується за рахунок держкредитів Вірменії. Громадяни Арцаха, крім свого паспорта Карабаху, носять у кишені і паспорт громадянина Республіки Вірменія: це дає їм право їздити по всьому світу. А карабаські політики, переїхавши зі Степанакерта в Єреван, без проблем стають послами Вірменії, міністрами, главами урядів, президентами. Вихідці з Нагірного Карабаху і два останні президенти Вірменії — Роберт Кочарян і Серж Саргсян.

Але офіційна позиція Степанакерта інша. Відповідаючи на запитання «ДТ», президент НКР Бако Саакян сказав, що «на порядку денному стоїть питання не про приєднання Нагірного Карабаху до Вірменії, а тільки про міжнародне визнання». Цікаво, але Єреван, найближчий союзник Степанакерта, досі так і не визнав незалежності Нагірного Карабаху. Вірмени кажуть — з тактичних міркувань. Спікер нагірно-карабаського парламенту Ашот Гулян, наприклад, вважає, що «визнання з боку Вірменії — технічний крок. Зараз же нам це визнання може зашкодити».

Всі учасники конфлікту декларують свою зацікавленість у його якнайшвидшому врегулюванні. Але кожна сторона хоче, щоб опонент грав на його умовах. От Степанакерт домагається права сидіти за столом переговорів, а Баку — проти, воліючи вести переговори з Єреваном. Ніхто не хоче поступатися. Адже це одне з ключових питань. «Я не бачу в перспективі, що Азербайджан сяде за стіл переговорів з Нагірним Карабахом», — упевнений директор Інституту Кавказу Олександр Іскандарян. Але можна погодитися з Едвардом Налбандяном, котрий вважає, що «без прямої участі Карабаху в переговорах, без згоди Карабаху з домовленостями щодо врегулювання, без підпису Карабаху не може йтися про якесь урегулювання».

А тим часом це тільки один з багатьох пунктів розбіжностей. Інший ключовий момент — статус Нагірного Карабаху. Степанакерт готовий говорити тільки про визнання з боку Баку незалежності Нагірно-Карабаської Республіки. Тільки в обмін на це карабасці згодні вести мову про повернення Азербайджану територій, які входять у зону безпеки навколо НКР і про повернення біженців. І від цієї принципової позиції Степанакерт не має наміру відступати ні на йоту, що й підтвердив «ДТ» президент НКР Бако Саакян: «Незалежність і безпека Нагірного Карабаху не можуть бути предметом обговорення... Предметом обговорення, компромісів можуть стати буферна зона і Лачинський коридор».

Єреван у своїй позиції виходить з принципу права націй на самовизначення і виключає розмову про зміну статусу республіки. А от Баку наріжним каменем вважає принцип територіальної цілісності і готовий надати регіону тільки автономію. (На жаль, нам не вдалося отримати детальнішу інформацію про нинішню позицію азербайджанської сторони. Дотримуючись принципу об’єктивної журналістики, «ДТ» звернулося по роз’яснення до посольства Азербайджану в Україні. Проте посол Ейнулла Мадатлі відмовився від коментарів.) Нарешті, сторони дотримуються різних поглядів стосовно можливої появи миротворців у зоні конфлікту, які могли б гарантувати безпеку місцевого населення і повернення біженців...

З огляду на ці труднощі, в Єревані вважають, що обговорення статусу має стати кінцевою точкою переговорів, а не початковою. «Вірменія в цій ситуації може розглянути деякі варіанти компромісу з Азербайджаном, які влаштують і карабасців. Але сторони не готові до поступок. На сьогодні це замкнуте коло», — каже Олександр Іскандарян.

У результаті врегулювання замороженого конфлікту взагалі стає практично нереальним. Принаймні для найближчих одного-двох поколінь. Адже жителі Нагірного Карабаху, а сьогодні це етнічні вірмени, не збираються повертатися до складу Азербайджану. Давид Бабаян, співробітник адміністрації президента НКР, філософськи зауважує: «От живуть у Москві вірмени і азербайджанці. Нормально живуть. Але в одній державі не виходить: ми надто різні». «Повернення неможливе. Азербайджанці нас вичавлювали з Нагірного Карабаху. Подивіться на Нахічевань: там не залишилося жодного вірменина. А була більшість», — у свою чергу категорично констатує житель Степанакерта Ашот.

У ситуації, коли сторони не можуть домовитися, важко переоцінити роль Мінської групи ОБСЄ. «Сьогодні функція Мінської групи ОБСЄ — підтримання каналу спілкування між сторонами конфлікту. Не треба від неї чекати надто багато: неможливо врегулювати конфлікт, на який не готові піти самі сторони», — вважає Олександр Іскандарян. Але цей стан між миром і війною, коли не визначено статус Нагірного Карабаху, влаштовує багатьох. «Оскільки мирна угода неможлива, сьогоднішній невизначений статус вигідний для всіх. Альтернативою цьому може бути тільки війна», — у свою чергу зауважує Давид Бабаян. З цією думкою згодні багато наших співрозмовників.

«Ми робимо те, що робимо, тому що живемо там, де живемо»

Стратегія національної безпеки Вірменії чітко визначає країни, які загрожують безпеці країни. Це Азербайджан і Туреччина. Через Нагірний Карабах вони здійснюють блокаду Вірменії. Через нагірно-карабаський конфлікт у Єревана відсутні дипломатичні відносини з Анкарою і Баку: у вірменів з азербайджанцями взагалі діє тільки угода про перемир’я. А це стан холодної війни, що може в будь-який момент перейти у фазу збройного протистояння.

Зважаючи на економічні можливості цих країн, їхній військовий потенціал і людські ресурси, Єреван хоче мати в регіоні союзника, який би гарантував Вірменії безпеку. На думку вірменських політиків, вибір невеликий, і тільки Росія може грати цю роль. У справедливості цього, кажуть тамтешні аналітики, «ми переконалися 2008-го, оскільки події в Грузії показали, що НАТО не здатне захистити країну-партнера». Заради власної безпеки Єреван надав свою територію для російської військової бази і цього літа подовжив термін її перебування на 45 років, а російські прикордонники вже рік охороняють кордон Вірменії. Навіть найбільш переконані вірменські євроатлантисти визнають: «Російська військова присутність — необхідність, оскільки це питання суверенітету Вірменії. Росія захищає нас від загроз, джерелом яких є Туреччина і Азербайджан».

Росія — не просто військовий союзник, а й основний торгово-економічний партнер Вірменії, а росіяни зробили найбільші інвестиції у вірменську економіку. «Вірменія — тримільйонна країна з невеликим ринком. Вона перебуває у стані перемир’я з Азербайджаном. І в цій ситуації особливо вибирати з інвесторів нам не доводиться», — пояснює Олександр Іскандарян.

У результаті в повній або частковій власності російських компаній перебувають практично всі стратегічні підприємства Вірменії. У тому числі й об’єкти паливно-енергетичної сфери: компанія «АрмРосгазпром», Разданська ТЕС, Севано-Разданський каскад ГЕС, розподільні мережі, Вірменська АЕС. У 2008 році до ВАТ «РЖД» перейшло концесійне право на управління вірменською залізницею. Російський капітал узяв під контроль вірменську алюмінієву та фольгопрокатну промисловість, які традиційно посідають друге місце у вірменському експорті. А авіакомпанія «Сибирь» викупила контрольний пакет «Армянских авиалиний». Володіють росіяни і оборонними підприємствами, а також усіма вірменськими підприємствами з виробництва синтетичних діамантів для нафтобурового інструменту. З трьох операторів мобільного зв’язку два — російські.

Завдяки Вірменії Росія зміцнює свої геополітичні позиції на південнокавказькій шахівниці, де база в Гюмрі розглядається Кремлем як засіб стримування Туреччини. Це примушує росіян на багато що заплющувати очі. Союзницькі відносини з Москвою не заважають Вірменії мати своїх національних героїв, яких у Росії, безперечно, на офіційному та обивательському рівні вважали б зрадниками й колабораціоністами. У Вірменії шанують не тільки учасників Другої світової війни маршала Івана Баграмяна та адмірала Івана Ісакова, національними героями також є дашнаки Гарегін Нжде і Драстамат Канаян («генерал Дро»).

У роки Другої світової Нжде і Канаян не просто співпрацювали з гітлерівською Німеччиною, а брали участь у формуванні підрозділів Вірменського легіону в складі вермахту. Батальйон Вірменського легіону, яким, до речі, і керував «генерал Дро», брали активну участь в операціях з окупації Криму та в наступах на Кавказ. У 2000-му тіло Канаяна, який помер у 1956 році в Сполучених Штатах, було з військовими почестями перепоховане в Апарані біля меморіалу воїнам-героям. Кремль сприйняв усі ці дії спокійно, без істерик у телеефірі та загрозливих заяв свого МЗС. У цілому, без надриву, який супроводжував реабілітацію в українській державі учасників національного визвольного руху Степана Бандеру та Романа Шухевича. Адже Вірменія — «форпост Росії на Південному Кавказі».

Специфічні вірменсько-російські відносини дають підстави багатьом експертам казати: Вірменія — сателіт Росії, глибока російська провінція. Проте самі вірмени дивляться на проблему інакше. «Ми робимо те, що робимо, тому що живемо там, де живемо», — каже експерт Олександр Іскандарян. Особливі відносини з Москвою не заважають Єревану, учаснику ОДКБ, інтенсивно співпрацювати з Північноатлантичним альянсом і реформувати армію відповідно до рекомендацій натовських військових. Союзницькі відносини з Росією не заважають Єревану вважати Тбілісі стратегічним партнером, адже через автомобільні дороги цієї країни в основному йдуть товари і продовольство до Вірменії: через Грузію надходить чотири п’ятих вірменського імпорту. У цьому суть вірменської політики, яку політологи називають комплементаризмом: прагнення не протиставляти себе Росії і Заходу, а поєднувати їхні інтереси на благо своєї країни.

«Росія хоче мати прапор на Південному Кавказі. Що ж, це атавізм, спадщина імперського минулого. Але цим слід скористатися», — розважливо вважають багато вірменських політологів. Не випадково у Вірменії поширена думка: нехай уже краще кордон охороняють російські юнаки, а вірменські хлопчики навчатимуться в європейських та американських університетах. І якщо люди старшого покоління, які виросли в країні, де столицею була Москва, тепло ставляться до Росії, то молодь не відчуває такої ностальгії. «Більше половини моїх студентів краще розмовляють англійською, ніж російською. Молодь нечасто буває в Росії», — зауважує Олександр Іскандарян. І коли Росія підвищує ціни на газ, зростає і невдоволення Москвою у вірменському суспільстві.

«Нам важливо, щоб економічні інтереси Росії в інших країнах не превалювали над політичними відносинами Москви і Єревана, щоб інтересами Вірменії не жертвували на догоду третім державам», — резюмує депутат вірменського парламенту, член партії «Дашнакцутюн» Ара Нранян. У свою чергу, Сергій Мінасян вважає: «Основа відносин Вірменії і Росії — безпека. Якщо буде видно, що Росія не зможе забезпечити безпеку Вірменії, то, попри економічні вигоди, Єреван перегляне ці відносини». І хоча високопоставлений вірменський дипломат під час зустрічі з групою українських журналістів зазначив: «…якщо Вірменія і Росія союзники, то ми не можемо сумніватися у своєму партнері й шукати йому нові альтернативи (РФ і ОДКБ. — В.К.)», очевидно, що військова й економічна залежність Єревана від Москви обтяжує вірменське керівництво, оскільки звужує поле для маневру. «Чому ми підтримуємо нормалізацію турецько-вірменських відносин? Тому що це — альтернатива Росії», — пояснює аналітик Степан Григорян. Не тільки у політичних відносинах, а й у торгово-економічних. Адже сьогодні у Вірменії дуже мало, порівняно з російськими, західних інвестицій.

У пошуках альтернативи Росії

Необхідність розширення кола своїх торгово-економічних і політичних партнерів у Вірменії особливо відчули нинішнього року, коли Москва ухвалила рішення заборонити експорт зерна. Для Єревана цей крок став дуже болісним. Країна може забезпечити себе власною пшеницею тільки на 37%. Решту вона імпортує. Переважно з Росії: 300—400 тисяч тонн щорічно. Тому Єреван звернувся до Києва з проханням поставити 100 тисяч тонн пшениці та 50 тисяч тонн кукурудзи. За інформацією «ДТ», питання ще опрацьовується. Але наша країна, швидше за все, відгукнеться на це прохання: як повідомив Микола Азаров, незважаючи на зниження збору врожаю, Україна готова допомогти Вірменії і Грузії продуктами харчування.

Вірмени хочуть розвивати з українцями політичні й торгово-економічні відносини. Ось і глава вірменського зовнішньополітичного відомства Едвард Налбандян каже, що «нам потрібно розширювати торгово-економічне співробітництво. Це означає не тільки підвищення товарообігу, а й спільні проекти в економіці». Хочуть поліпшити відносини з Єреваном і в Києві. Але до останнього часу основним партнером Києва був Баку, і тому україно-вірменські відносини розвивалися в контексті україно-азербайджанських. «У відносинах України і Вірменії є певні проблеми. І ми часто голосуємо одна проти одної в міжнародних організаціях», — констатує Степан Григорян.

Причина полягала в тому, що Азербайджан, на відміну від Вірменії, має серйозні запаси нафти й газу. Для українського керівництва, яке довгі роки декларувало політику диверсифікації джерел і шляхів доставки енергоносіїв, це багато в чому обумовило вибір союзників нашої країни в регіоні. Київ і Баку заявили про стратегічне партнерство, а українська влада чітко артикулювала свою офіційну позицію: Україна підтримує територіальну цілісність Азербайджану. Справа не обмежувалася словами: наша країна поставляла своєму стратегічному партнеру в регіоні зброю й військову техніку. Дуже показовий факт: українське та вірменське зовнішньополітичні відомства у своєму листуванні вживають термін не «дружні країни», а «дружні народи».

Сьогодні в Києві популярні ідеї економізації зовнішньої політики: українці шукають нові ринки збуту своєї продукції. Але будувати відносини з Вірменією нашій країні слід дуже вдумливо. Адже розвиток торгово-економічних відносин із Києвом не є самоціллю для Єревана. Їх завдання, що визнають і самі вірменські експерти, — перервати військово-технічне співробітництво України з Азербайджаном. «Україна допомагає здійснювати переозброєння Азербайджану. Це не є позитивним елементом. Сподіваюся, що нове керівництво України утримуватиметься від кроків, здатних дестабілізувати ситуацію в регіоні», — сказав під час зустрічі з групою українських журналістів спікер нагірно-карабаського парламенту Ашот Гулян.

На думку Едварда Налбандяна, Україна і Вірменія мають великий потенціал співробітництва. Проте успіх його реалізації залежить, зокрема, й від місцевих, специфічних умов. Наприклад, у 2005—2006 роках українські інвестиції пішли у Вірменію, зокрема, на Ванадзорський хімкомбінат. Але після того, як українці запустили виробництво на комбінаті, була рейдерська атака, яка примусила українців піти. Сьогодні контрольний пакет акцій цього заводу в нашої компанії викуплений росіянами...

Україна посідає у Вірменії п’яте місце за обсягами торгово-економічного співробітництва. У вірменських магазинах непогано представлені наші цукерки: співрозмовники «ДТ» неодноразово визнавали, що їхні рідні часто приносять додому українські солодощі. Популярні й українські соки за ціною місцевих напоїв. Річ в економічній політиці вірменського уряду: підтримуючи занижений курс драма відносно долара, він стимулює імпорт. Українська горілка витіснила на прилавках єреванських магазинів і російський продукт. Дійшло до того, що вірменські умільці створюють «двійники» нашої горілки і продають власний продукт із назвами, які імітують український бренд. Як правило, використовуються справжні пляшки, що були у вжитку, й?етикетки, схожі на?оригінальні.

Дійшло до того, що на етикетці однієї з марок горілки використовувався наш герб — тризуб — у переверненому вигляді. Очевидно, вірмену важко відрізнити експортну горілку від підробленої. А потерпають українські виробники. Проте, незважаючи на протести українських дипломатів, ця продукція досі не зникає з прилавків магазинів: вино-горілчаний бізнес — справа дохідна, і відмовлятися від прибутку не хочуть ні бізнесмени, ні члени вірменського парламенту. Вплинути на них не може навіть глава уряду. Така специфіка роботи в будь-якій країні на пострадянському просторі. І в сито умиротвореній. І в тій, яка не забула подиху війни.

Автор дякує Посольству Вірменії в Україні та МЗС Вірменії за організацію поїздки і сприяння в підготовці зустрічей.