Підтримати
Друзі України вклали значну кількість зброї в боротьбу нації за виживання. Лише США надали матеріальних засобів на суму понад 25 млрд доларів, включаючи 160 сучасних артилерійських установок, 38 ракетних систем HIMARS, сотні одиниць бронетехніки та десятки тисяч передових боєприпасів усіх типів. Такі союзники, як Польща та Чехія, зробили це навіть більше (у відносному, а не в абсолютному вираженні), постачаючи сотні танків радянських зразків, низку сучасних артилерійських систем і всі види нелетальної підтримки. Навіть невпевнена Німеччина надіслала десятки гармат і ракетних установок, деякі зенітні системи тощо. Загалом Захід перекинув в Україну понад 320 танків, 2400 одиниць іншої бронетехніки, 450 артустановок, 135 систем ППО та інше.
Цього ще недостатньо, пише Еліот А. Коен у своїй колонці для The Atlantic.
Завдяки матеріальній допомозі із Заходу, а також розвідувальній підтримці та навчанням і консультуванням Україна змогла власними надзвичайними зусиллями вибити російські сили з-під Києва, з-під Харкова та з Херсона. Однак, щоб звільнити всю свою територію та завдати рішучої поразки російським військам, Україні потрібні не лише більша кількість, але й різні типи озброєння, зокрема сучасні бойові танки, розгалужена протиповітряна та протиракетна оборона, і насамперед системи глибокого ураження такі, як армійська тактична ракетна система (ATACMS) і безпілотні літальні апарати дальньої дії. З такою зброєю Україна може і буде повторювати та розширювати зрив російського матеріально-технічного забезпечення, який уможливив її попередні контрнаступи.
Росія сильно закривавлена. Чи не чверть її довоєнної армії була вбита або поранена під час її перших нападів на Україну. Поспішно мобілізовані війська також зазнають втрат із жахливою швидкістю. Але втрати ще не зламали ні російську армію, ні рішучість путінського режиму. Українські джерела повідомляють, що готується нова мобілізація з метою більш ніж подвоїти чисельність російської армії до 2 млн осіб.
Російська армія, за західними стандартами, погано мотивована, погано навчена, погано керована та не отримує належної підтримки. Її підрозділи повинні триматися на фронті через страх перед загороджувальними загонами, які будуть розстрілювати солдатів, що тікають з поля бою. Ці методи є примітивними, пайки застарілими, командування не в змозі координувати загальновійськові операції сучасної війни. Але Росія зберігає три великі переваги.
По-перше, просто розмір. Маючи 146 млн населення, Росія все ще має багато людей, яких вона може кинути в бій проти України, країни з населенням 43 млн людей, можливо, третина з яких стали біженцями або переміщеними особами. Росія також зберігає величезні запаси військової техніки, накопичені під час холодної війни, навіть якщо вони зараз вичерпані. Ці сили зменшуються, оскільки кваліфіковані молоді люди тікають з країни, а санкції затримують і підривають військову економіку, але наразі вони мають значення.
Інші переваги Росії менш відчутні. Однією з них є суцільна безжалісність. Президенту Владіміру Путіну та його генералам просто байдуже, з людської точки зору, скільки десятків чи навіть сотень тисяч їхніх солдатів гинуть чи понівечені на війні. Вони так само не бояться спричиняти хаос цивільним українцям у багатоквартирних будинках, школах чи лікарнях. Вони кидатимуть солдатів і цивільних у горнило війни, поки така поведінка не загрожуватиме їхньому виживанню.
Росія має, крім того, переваги святині батьківщини. Україна зуміла завдати кількох сміливих ударів по території Росії, але завдати там значних у військовому відношенні збитків, а тим більше зруйнувати російську економіку, їй поки що не вдалося.
У порівнянні з цими сильними сторонами Україна має багато і навіть більше своїх власних. Ця війна нагадала нам про надзвичайну важливість мотивації. Українці знають, за що борються, і підуть до кінця. Вони мають перевагу в майстерності над своїм ворогом, а також усю креативність вільного суспільства та заангажованого цивільного населення, яке підтримує фронт різними способами. Ідеться про створення імпровізованих ескадрилій безпілотників і бойових засобів, а також постачання харчових продуктів та тактичної інформації підрозділам на передовій.
Війни – це певною мірою перевірка волі та стійкості суспільства, і ця війна показала, наскільки різні Росія та Україна. Війни – це ще й випробування на витривалість. Путіну 70; президенту України Володимиру Зеленському – 44 роки. Начальнику Генштабу Росії (а тепер головнокомандувачу в Україні) Валерію Герасимову – 67; Начальнику Генштабу України Валерію Залужному 49. Підтримка війни Росії найбільша серед тих, хто пам’ятає Радянський Союз, а війну ведуть старі люди з найближчого оточення Путіна.
Навпаки, українська війна підтримується повсюдно, а війну веде покоління в розквіті сил, не старше середнього віку. Багато в чому це війна між застарілим суспільством, яке загубилося у своєму жорстокому минулому, та вільним суспільством, яке дивиться на гідне майбутнє.
За Україною стоїть Захід. Попри зрозуміле хвилювання з приводу повільності військово-промислової мобілізації, західні союзники мають величезний і зростаючий потенціал, і вони – надто повільно, а часом навіть скупо – надали Україні бойові технології, які перевершують розгорнуті Росією. Згодом ця різниця зростатиме, якщо зобов’язання Заходу бодай на частку відповідатимуть запитам українців.
«Втома від війни» в західних демократіях – заїжджений троп. Захід не жертвує нічим, окрім скромних фінансових ресурсів – ні в яке порівняння з кров’ю, яку сплачує народ України. Як зазначають низка аналітиків, витратити кілька десятків мільярдів доларів на розгром сухопутних і повітряних сил одного з наших головних супротивників, Росії, є вигідною угодою. Витратити кілька десятків мільярдів доларів більше, скільки це потрібно, не менше того варте.
Найнагальнішими потребами України є, як чітко заявив Київ, протиповітряна та протиракетна оборона, важкі танки та ударні системи великої дальності
Українці неодноразово доводили, що здатні з приголомшливою швидкістю опановувати складну військову техніку. Перевірка того, скільки часу, за очікуваннями західних експертів, знадобиться українцям, щоб навчитися ними керувати, і скільки їм знадобилося на практиці, було б показовим. Подібним чином Україна продемонструвала надзвичайну стриманість: ідея про те, що ракетні системи дальнього радіусу дії будуть використовуватися для невибіркових ударів по Росії, не має надійної підтримки. А побоювання щодо ескалації Росією застосування ядерної зброї неодноразово дискредитувалися.
Справжніми причинами небажання є боязкість і брак уяви. Тож, мабуть, найкраще для західних лідерів, які не можуть змусити себе ставитися до війни як до війни, – це пояснити їм, чого варто боятися, якщо вони не вживуть дій, яких вимагають як стратегічні розрахунки, так і моральні імперативи.
Оскільки Росія велика, нещадна і розраховує на недоторканість своєї території, війну можна завершити на розумних умовах лише рішучою поразкою її сил в Україні – їх ліквідацією втечею, полоненням, пораненнями чи смертю. Близько 100 тисяч солдатів втрат недостатньо, але воля і ресурси Росії не безмежні. Якщо втрати Москви повинні бути в кілька разів більші, Захід має можливість забезпечити такий результат з невеликим ризиком для себе. Якщо Україна матиме важку бронетехніку та далекобійні ударні системи, позиції Росії на окупованій території можуть стати неспроможними. Поразка такого масштабу, швидше за все, призведе до внутрішніх змін, які утримають Росію від її нинішнього шляху.
Якби західні лідери через свою пасивність або небажання досягли припинення вогню, яке залишило б Росію з українською територією під її контролем, вони зганьбилися б так, як це зробили французькі та британські лідери в Мюнхені в 1938 році – і з меншим виправданням. Вони закладуть основу для майбутніх війн, тому що після періоду одужання Росія обов’язково спробує знову. Росія вже не визнає українську незалежність; а на руках Заходу вже є кров через нездатність озброїти Україну та стримати Росію в попередніх випадках. Наступного разу буде ще гірше.
Якщо деякі західні лідери розуміють лише страх, їм варто це переосмислити. Для інших націй урок України, якій не дозволили б виграти цю війну, дуже простий: придбайте собі ядерну зброю. Фіни, поляки, казахи, українці, якщо вже на те пішло, та багато інших дійдуть висновку, що однієї лише звичайної сили недостатньо. Те, що керівництво Південної Кореї почало говорити про необхідність повернення ядерної зброї на півострів, не випадково.
У світі, де велика злочинна держава стримана, але не побита рішуче, єдиний вихід для її менших сусідів – придбати зброю катастрофічної сили. Їхні лідери були б безвідповідальними, якби не розглянули цей варіант. І лідери великих західних держав не просто безвідповідальні, але й навмисно недбалі, якщо вони не вживають заходів – цілком у їхніх силах – щоб уникнути перетворення світу на такий, який ця невдача залишить у спадок наступним поколінням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google