Україна—Молдова: нічого не узгоджено, поки все не узгоджено

У відносинах між Україною і Молдовою вкотре, здавалося б, намітилася тріщина: після того як був спійманий в Одесі і звинувачений у шпигунстві молдовський журналіст Семен Нікулін. Але навіть такий не вельми дружній жест у відносинах двох країн не здатний затьмарити міні-перезавантаження між Києвом і Кишиневом, що стартувало торік. А саме - відразу після того, як Україна отримала від уряду РМ довгоочікуваний Акт на землю в районі села Паланка. Але щоб перезавантаження насправді відбулося, треба ще якось розібратися із цілим набором проблем, які роками шлейфом супроводжували українсько-молдовські відносини.

Ці проблеми можна умовно поділити на чотири блоки: демаркація кордонів, взаємні претензії на майно, умови функціонування Новодністровської гідроелектростанції та питання навколишнього середовища. Окрема тема - проблеми національних меншин.

Навіть якщо на перший погляд може здатися, що ці питання ніяк не пов’язані одне з одним, насправді вони тісно пов’язані і розглядаються в пакеті під час переговорів між Кишиневом і Києвом. Принцип таких переговорів простий: ніщо не узгоджено, поки все не узгоджено. Однак для розуміння того, що поставлено на карту, необхідно розглянути ці питання окремо.

У 2011 році молдовський уряд успішно вилучив украй важливе й делікатне питання з файлу про демаркацію українсько-молдовського кордону - шляхом передачі права власності на більш ніж 7,1-кілометрову трасу біля села Паланка і землю під нею Українській державі. Завдяки цьому акту у двосторонніх відносинах сталося те, що в дипломатії зазвичай називають гучним словом «прорив». На цей час майже весь молдовсько-український кордон демарковано. Спільна комісія з демаркації нещодавно поновила роботу всього щодо кількох неузгоджених ділянок. Вони включають оскаржуваний Києвом 15-метровий проміжок у районі Джурджулештського порту, який є єдиним молдовським виходом до Чорного моря, частину Новодністровської греблі і проміжок, контрольований придністровською сепаратистською владою. В останньому випадку немає ніяких розбіжностей із приводу розташування кордону, але інші два становлять великі труднощі. Це особливо актуально щодо демаркації в районі Новодністровського гідровузла. А все тому, що це питання прямо пов’язане із суперечкою навколо визначення ліній проходження кордону по самій греблі. Найпікантніший момент у цій ситуації полягає в тому, що покладатися на наявні двосторонні документи (Договір про кордон, Додатковий протокол і докладні карти) просто немає сенсу через помилки, яких припустилися під час їх складання.

Питання про суперечливі вимоги з приводу прикордонної власності таке ж чутливе, як і питання демаркації, проте ще складніше. Воно містить у собі дві категорії об’єктів власності. Перша - це об’єкти (Новодністровська гребля і два кар’єри в Україні), які фінансувалися центральним бюджетом Радянського Союзу і перебували під загальною юрисдикцією радянської влади та республіканської влади Молдавської РСР. Друга містить у собі власність, що перебуває в Україні, але, належала Молдавській РСР у радянські часи.

Переговори щодо об’єктів першої категорії базуються на угоді про взаємне визнання власності, яка була в загальній «союзно-республіканській» юрисдикції. Вищезгадана угода була підписана прем’єр-міністрами Юлією Тимошенко і Володимиром Філатом у лютому 2010 року. Що стосується інших більш як 100 об’єктів, що належать до другої категорії (тобто тих, які розташовані в Україні, але на які претендує Республіка Молдова), у 47 випадках українська сторона визнала ці об’єкти молдовськими, і є хороші перспективи для врегулювання статусу ще 30 подібних об’єктів. Однак визнання права власності Молдови у випадку ще 40 об’єктів залишається під серйозним питанням через відсутність належних документів.

Що стосується Новодністровської греблі, то нинішній уряд Молдови, на відміну від попереднього комуністичного, не претендує тут на право власності. Позов Кишинева на володіння було залишено через відсутність документів, які могли б продемонструвати участь Молдови у витратах на будівництво греблі. Тому переговори зосереджено на визначенні демаркаційних ліній по самій греблі, що досить важливо для визначення майбутніх орендованих Україною земельних ділянок у Республіки Молдова.

Позиція РМ така: всі суперечливі питання мають бути врегульовані відповідно до принципу «все на все», тобто визнання українською власністю Новодністровської греблі в обмін на визнання Києвом молдовського володіння двома кар’єрами і низкою санаторіїв на березі Чорного моря, права власності на які можуть бути задокументовані. Навіть якщо Кишинів визнає українською власністю весь Новодністровський гідроенергетичний комплекс, це не звільняє Київ від переговорів, під час яких мають бути ухвалені рішення про заходи для запобігання негативним наслідкам для молдовської сторони у плані водопостачання, зрошення, повеней та екологічних ризиків.

Процес переговорів з метою врегулювання спірних питань між Кишиневом і Києвом мовчазно заохочується і підтримується Європейським Союзом. Ця моральна підтримка була очевидна під час неформальних дискусій на саміті Україна-ЄС 19 грудня 2011 року, коли представники Євросоюзу прямим текстом згадали про поліпшення відносин між Молдовою та Україною. Більше того, за наявною інформацією, саме єврокомісар Штефан Фюле рекомендував запросити молдовську делегацію на чолі з прем’єр-міністром Філатом на торішню Ялтинську конференцію Пінчука. Всі ці сигнали демонструють: ЄС на цей час є, мабуть, єдиним зовнішнім чинником, здатним переконати обидві країни співробітничати і врегулювати чутливі питання порядку денного, виходячи з інтересів кожної сторони.

А достатньо зняти вищезгадані питання, можна сміливо братися і за інші сфери співробітництва, починаючи з енергетики (того ж таки видобування сланцевого газу) і закінчуючи прикордонним співробітництвом (єврорегіон «Дністер») - особливо врегулюванням придністровського конфлікту (переосмислення миротворчої місії та підтримка в рамках формату «5+2»).

До слова, певний прогрес після розморожування проблеми під кодовою назвою «Паланка» у придністровському врегулюванні вже намітився. Так, після смертельного пострілу російського миротворця у громадянина Молдови в так званій зоні безпеки 1 січня 2012 року Київ прийняв позицію, дуже близьку до молдовської. Що було особливо цінним з погляду Молдови, то це послідовна українська підтримка ідеї трансформації нинішньої миротворчої операції на Дністрі та ролі України в організації зустрічі в Одесі прем’єр-міністра Володимира Філата і нового лідера придністровського сепаратистського режиму Євгена Шевчука. Відносини між Кишиневом і Києвом також набули позитивного виміру після встановлення хорошого особистого контакту між Віктором Януковичем і спікером парламенту (а донедавна в.о. президента Молдови) Маріаном Лупу. Усього лише один штрих: за наявною інформацією, Лупу був єдиним лідером держави, який був присутній на святкуванні дня народження Януковича в 2011 році.

Поліпшення відносин з Україною є частиною ширшої зовнішньополітичної концепції, яка реалізується нинішньою владою в Кишиневі. Ця концепція передбачає нормалізацію та поліпшення відносин із сусідами, а також координацію зусиль, спрямованих на європейську інтеграцію. Навіть якщо співробітництво з Києвом на тему європейської інтеграції в силу внутрішньополітичної ситуації в Україні і напружених відносин із Брюсселем через справу Тимошенко видається не дуже переконливим, обом країнам нічого не заважає зосередитися на вирішенні всього спектра суперечливих питань, щоб закрити їх уже до кінця року. Це, звичайно, оптимістичний сценарій, який може бути реалізований лише в тому випадку - якщо пріоритетність поліпшення співробітництва з Кишиневом у Києва зросте (останньому раз у раз доводиться відволікатися то на Євро-2012, то на парламентські вибори).

Молдова у процесі врегулювання повинна дотримуватися пакетного принципу і, в міру можливостей, зосередитися разом з Україною на європейській інтеграції обох країн - від координування питань із зони вільної торгівлі з ЄС до питань щодо лібералізації віз із Євросоюзом. Разом з тим для Кишинева важливо не дозволити собі бути втягнутим у вирішення невідкритих питань окремо, як це було із ситуацією навколо села Паланка. Інакше Молдова ризикує поступово піти назустріч усім побажанням України заради примирення, але не отримати розв’язання всіх проблем. Звичайно, вирішення питання Паланки є винятком (його було узгоджено ще під час комуністичного режиму) для повторного запуску діалогу, але не повинно розцінюватися як прецедент.

Важливим кроком для прискорення вирішення питань між двома країнами та координації процесів європейської інтеграції було б спільне засідання урядів Кишинева і Києва за прикладом спільного засідання між Кишиневом і Бухарестом. Подібна зустріч може і не привести до такого самого результату, як у випадку з Молдовою і Румунією, але принаймні може відкрити можливості для тіснішого співробітництва галузевих міністерств.