Куди приведе «Хмаровий стовп»?

Восьмий день протистояння між ХАМАСом та Ізраїлем, на щастя, став останнім. Сторони конфлікту, за посередництва Єгипту й активної участі Туреччини та Катару, досягли майже неможливого - перемир’я, яке, будемо обережними, дає крихкий, але шанс, на врегулювання шестирічного конфлікту навколо cектора Гази.

Умови досягнутого перемир’я, серед іншого, передбачають таке: Ізраїль припиняє будь-які бойові дії проти цього палестинського анклаву - з суші, з моря та повітря, у тому числі транскордонні вторгнення і цілеспрямовані вбивства; палестинські угруповання відмовляються від ракетних обстрілів території Ізраїлю та нападів на кордоні; відкриваються всі пункти перетину кордону cектора Гази, послаблюються обмеження на пересування людей, товарів; інші умови у міру необхідності обговорюватимуться пізніше, і останнє - Єгипет виступатиме гарантом цього перемир’я.

Нагадаємо, що першу військову кампанію проти ХАМАСу в cекторі Гази Ізраїль провів 2006 року, наступну, «Литий свинець», - у 2008-му-на початку 2009 року, і останню, вже третю за ліком, 14-21 листопада 2012 року. Назву останньої операції - «Хмаровий стовп» - взято з Біблії (Вихід 13:21): хмаровий стовп ішов перед євреями, що блукали пустелею після втечі з Єгипту, вказуючи їм шлях. Кожна з цих операцій розпочиналася під гаслами знищення терористичної інфраструктури ХАМАСу, супроводжувалася численними жертвами серед мирного населення і закінчувалася тимчасовим перемир’ям, яке, врешті-решт, згодом порушувалося обома сторонами. Операція «Литий свинець» 2008-2009 років, що супроводжувалася наземним вторгненням, була найкривавішою. Комісія ООН Річарда Ґолдстоуна у 2009 році дійшла висновку, що, згідно з Женевською конвенцією та іншими міжнародними угодами, деякі дії сторін конфлікту мають усі ознаки військових злочинів.

Коли йдеться про останній конфлікт, то виникає декілька питань та міркувань. Чому ізраїльська влада вирішила саме тепер розпочати новий раунд конфлікту? Сталося щось незвичне, щось надзвичайне? Адже обмін ракетними ударами тривав і до 14 листопада, тому традиційне запитання - хто перший почав? - ставити недоречно: ніхто й не закінчував. Зазначимо лише, що теперішню ескалацію спричинило вбивство керівника «Бригад Ізеддіна аль-Кассама», члена політбюро руху ХАМАС, Ахмада аль-Джабарі. Є кілька версій, які тією або іншою мірою пояснюють час початку цього конфлікту та мотивацію сторін.

Версія перша - вибори в Ізраїлі. Ця версія доволі популярна, хоча ізраїльські політики її з гнівом відкидають і називають «цинічною». Втім, не може не впасти в око, що напередодні виборів до ізраїльського Кнесету маленька переможна війна додає голосів, до того ж і досвід попередників свідчить про результативність такої стратегії. Дарма що політики, котрі розпочинали передвиборні війни, врешті-решт опинялися в опозиції, - відсоток відданих голосів за їхні партії справді зростав. Згадаймо хоча б «Аводу» Шимона Переса з «Гронами гніву» 1996 року чи «Кадіму» Ципі Лівні з «Литим свинцем» 2008-2009 рр. Але, здається, зараз урядові на чолі з Біньяміном Нетаньягу ніхто всерйоз не загрожує, опоненти дезорганізовані та слабкі. Втім, всередині правого табору ситуація для нинішнього прем’єр-міністра не видається заспокійливою. В умовному праймеріз серед правих політичних сил, що формують правлячу коаліцію, він може програти радикальнішим партнерам, які розгорнули навколо протидії палестинським «Кассамам» неабияку громадську активність. Звідси висновок: хочеш зберегти першість - будь першим серед радикалів.

Версія друга - іранські ракети. Виступаючи на прес-конференції після оголошення перемир’я, голова хамасівського уряду в секторі Гази Ісмаїл Ханія подякував Ірану за «певну роль в озброєнні» ХАМАСу. Очевидно, йдеться про ракети «аль-Фаджр-5», які в розібраному вигляді, контрабандним шляхом, через підземні тунелі потрапляли до Гази. Саме цими ракетами, радіус дії яких перевищує радіус дії традиційних палестинських «Кассамів», було обстріляно Тель-Авів і Єрусалим. Матеріальних наслідків цих обстрілів, крім зруйнованої квартири в Рішон-ле-Ціоні, майже немає, але психологічний бар’єр подолано: вперше з 1991 року ворожі ракети досягають центру Ізраїлю. Достовірна інформація про появу на озброєнні у ХАМАСу цих ракет з’явилася ще восени 2011 року, після того, як міжнародні військові спостерігачі на Синайському півострові повідомили про випробування однієї з них. Таким чином, збільшення арсеналу ракет, здатних уразити цілі на відстані 75 км, розглядалися ізраїльським урядом як пряма і явна загроза. Задля справедливості треба сказати, що палестинці стверджують: ці ракети - їхнього власного виробництва «Кассам М75».

Версія третя - Іран. Ця країна та її ядерна програма є справжнім головним болем для Ізраїлю. Ізраїльське керівництво не виключає ракетно-бомбового удару по ядерних об’єктах Ірану і розглядає ХАМАС на півдні та «Хезболлу» на півночі як іранських сателітів, котрі можуть ускладнити реалізацію цих планів. Отже, перш ніж напасти на Іран, треба покласти край наявній загрозі безпосередньо на кордонах. Правда, якщо «Хезболла» й надалі залишається в іранській орбіті, то ХАМАС вчасно дистанціювався від Тегерана. Каменем спотикання став конфлікт у Сирії, в якому політичне керівництво ісламського руху опору підтримало противників Башара Асада, що викликало значне невдоволення Ірану.

Версія четверта - ХАМАСу була вигідна ескалація конфлікту для досягнення своїх цілей у внутрішньопалестинському протистоянні. Версія слабка, хоча б тому, що порядок денний у конфлікті нав’язував Ізраїль, а не ХАМАС. Але коли пам’ятати, що ізраїльський уряд послідовно маргіналізує палестинський уряд на Західному березі річки Йордан, може виникнути враження гри в чотири руки. Парадоксально, проте єдиний ізраїльський політик, який продовжує розраховувати на президента Палестини Махмуда Аббаса, - міністр закордонних справ Ізраїлю Авіґдор Ліберман, людина з, м’яко кажучи, радикальними поглядами на арабо-ізраїльський конфлікт.

Тепер, коли всі вищенаведені версії взяти до уваги і подивитися, чого ж досягли сторони, то постає цілком логічне запитання: що далі?

Ізраїль. На Біньяміна Нетаньягу чекають складні вибори, і його позиції після перемир’я видаються слабшими, ніж були до початку війни. Критика лунає як із лівого, так і з правого табору і, ймовірно, наростатиме. Відповідно, конкуренція за місце під сонцем серед правих політичних партій пожвавиться, що може в цілому негативно позначитися на їхньому сукупному результаті. Врятувати ситуацію могтиме хіба що слабкість опонентів та суворе дотримання режиму перемир’я з боку ХАМАС.

ХАМАС. Ісмаїл Ханія та його команда можуть святкувати перемогу. Рух посилився, а примирення, досягнуте між ФАТХом і ХАМАСом на тлі вибухів у Газі, дає підстави прогнозувати пом’якшення ворожнечі та розширення пливу ХАМАСу на Західному березі. Втім, упродовж останнього року сторони неодноразово повідомляли про примирення, але далі декларацій справа не рухалася, - поступатися владою ніхто не поспішав. З іншого боку, ХАМАС опиняється у прямій залежності від прихильності Єгипту, і, ймовірно, ця залежність зростатиме.

Єгипет. Непоганий дебют для президента Єгипту Мухамада Мурсі та його команди. Натхнені успіхом єгиптяни заговорили про вирішення палестинської проблеми в цілому. Привертають до себе увагу слова, сказані міністром закордонних справ Єгипту Мухамадом Амром на прес-конференції з держсекретарем США Гілларі Клінтон, про «історичний борг стосовно палестинської проблеми та необхідність пошуку справедливого і всеосяжного рішення».

Палестина. Президент Палестини Махмуд Аббас, швидше за все, скористається можливістю і подасть в ООН заявку про надання Палестині статусу держави-спостерігача, попри тиск із боку Ізраїлю та Сполучених Штатів. Якщо зазначену заяву буде схвалено Генеральною асамблеєю - а в цьому після війни практично немає сумнівів, - виникнуть кращі передумови для створення незалежної палестинської держави.

Мирний процес. Дослідники справедливо називають два ключові чинники, які стали на перешкоді мирному процесу: асиметрію влади та внутрішню динаміку у кожній зі сторін конфлікту. Асиметрія влади та повноважень створює високі ризики на шляху продуктивного управління конфліктом. Річ у тому, що Ізраїль у переговорному процесі займає позиції помітно сильнішої сторони і не зацікавлений у поступках, його цілком влаштовує статус-кво. Палестинці, своєю чергою, аби досягти бажаного для них результату, мають віднайти спосіб коли не позбутися, то принаймні зменшити цю асиметрію. Завдання полягало в тому, щоб примусити протилежну сторону до поступок. Звідси повстання і зростання насильства. Втім, замість сильної позиції, така тактика призводила лише до ще більшого насильства, ще більшої асиметричної відповіді і, зрештою, до провалу мирного процесу. Якщо Єгипет, Туреччина та Катар, які сьогодні демонструють солідарну позицію щодо Палестини, зможуть справді посилити позицію палестинців і, відповідно, зменшити асиметрію, - то переговорний процес може виявитися не тільки розблокованим, а й результативним. І першим етапом на шляху до цього є саме внутрішньо-палестинське примирення, без якого будь-які розмови про врегулювання марні.

І, нарешті, громадяни Ізраїлю та Палестини, для яких цей конфлікт давно став частиною їхнього життя. Примирення між ними чекати не варто, десятиліття ворожнечі та ненависті не дають для цього жодних підстав. Але на все є свій час, у тому числі й на мир між ворогами.