Закон про скорочення крадіжок і безкарність шахраїв

На колегії МВС, присвяченій результатам півріччя, міністр Юрій Луценко не без гордості повідомив, що порівняно з минулим роком злочинність загалом знизилася майже на 20%, а кількість крадіжок — на цілих 41%. Можна б і порадіти, коли б не одна обставина: ніякої заслуги правоохоронних органів у цьому немає. Просто Верховна Рада зробила міліції воістину царський подарунок: ухвалила три закони, згідно з якими деякі найпоширеніші види злочинів перестали вважатися такими. Виявляється, поліпшити криміногенну ситуацію у країні цілком можливо простим голосуванням народних депутатів і розчерком пера президента.

Була крадіжка — стало дрібне розкрадання

Багато хто вважає, що в міліції головний спосіб маніпулювати статистикою — ухилятися від реєстрації заяв громадян. Це не зовсім так. Щороку в органи внутрішніх справ надходить від двох до трьох мільйонів заяв, але не всі вони гідні серйозної уваги. Наприклад, люди похилого віку часто скаржаться, що в них крадуть життєву енергію шляхом цілеспрямованого променевого впливу. Такі заяви теж реєструються, і за ними проводиться перевірка. У таких випадках ліпше відразу взяти довідку зі спецустанови, але якщо такої не виявиться, потрібно взяти письмові пояснення у сусідів, родичів і на підставі зібраних матеріалів винести постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за відсутністю події або складу злочину.

Злочин потрапляє до статистики, якщо за ним порушено кримінальну справу, але її порушують не завжди, навіть коли мала місце явна крадіжка. Річ у тім, що у криміналістиці існують дві категорії крадіжки: дрібна, що кваліфікується як адміністративне правопорушення, і більш значна, за яку передбачена кримінальна відповідальність і покарання, пов’язане з позбавленням волі. Така практика характерна для всіх часів і народів: навіть за сталінської доби за крадіжку чотирьох колосків можна було відбутися штрафом, а за п’ять — потрапити до в’язниці.

Кожна країна встановлює свою межу дрібної крадіжки, яка поступово підвищується разом із добробутом народу. Донедавна в Україні вона становила 51 гривню — три неоподатковуваних мінімуми доходів громадян. Цю позицію було закріплено у статті 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУАП). Та вона стосувалася лише державного і колективного майна, тобто застосовувалася щодо «несунів» із заводів, фабрик і універсамів. Щодо крадіжок приватної власності, тут формально мінімальної планки не існувало: працівники міліції, прокуратури і суду визначали її «на око», залежно від того, наскільки вагомою є шкода, заподіяна жертві з огляду на її матеріальне становище. Зазвичай, якщо втрата не перевищувала двохсот гривень, у порушенні кримінальної справи відмовлялося через малозначність — відповідно до статті 11 Кримінального кодексу України. Якщо впіймати злодія не вдавалося, іноді відмовляли і при значно більшій сумі, та коли попадався на гарячому запеклий бандит, на якому клейма ніде ставити, його могли запроторити за грати і за десять гривень.

2003 року законодавці вирішили, що настав час планку підвищувати. Відповідно до ухваленого Закону «Про податки на доходи фізичних осіб» розмір матеріальної шкоди почав визначатися новим поняттям — податковою соціальною пільгою, що дорівнювала сумі мінімальної заробітної плати. Щороку вона мала підвищуватися, оскільки парламент, щороку ухвалюючи закон про бюджет, установлює новий розмір мінімальної зарплати.

Закон набрав чинності з 1 січня 2004 року, на який мінімальну зарплату було визначено у 205 гривень. Це означало, що межа дрібної крадіжки сягнула б 615 гривень. Такий різкий стрибок неодмінно викликав би плутанину і безлад, причому не лише у криміналістиці, а й в інших галузях, де застосовувалася податкова соціальна пільга, тому депутати вирішили, що потрібен певний перехідний період, наприклад, до 2007 року, поки сума пільги поетапно доросте до мінімальної зарплати. Так, скажімо, 2004 року вона становила 30 її відсотків, 2005-го — 50%. Не заглиблюючись у математику, скажемо відразу, що 2004 року межа дрібної крадіжки становила 184,5 гривні, а 2005-го — 393.

Такий гуманізм стосовно людей, які оступилися, був цілком виправданим, поки справа стосувалася лише державної або колективної власності. Наприклад, хлопець викрав із вітрини магазину мобільний телефон вартістю 300 гривень, і за це йому згідно з адмінкодексом загрожувало максимум 204 гривні штрафу. Та якщо він украв точно такий самий телефон у метро в дівчини, яка загавилася, його вже згідно з кримінальним кодексом могли ув’язнити на три роки. За великим рахунком це правильно: власник магазину не зубожіє від одного телефона, зате для дівчини це може бути неабияка втрата.

Однак 2 червня 2005 року сталося те, чого ніхто не очікував: президент підписав закон про зміни до статті 51 КУАП, і дрібною крадіжкою почало вважатися розкрадання не лише державного або колективного майна, а й узагалі чужого, тобто і приватного, і особистого. При цьому поняття «дрібне розкрадання» включало не лише крадіжку, а й шахрайство, розтрату або присвоєння майна — і за все це було призначено максимальне покарання 255 гривень штрафу або 15 діб адмінарешту.

Це мало наслідком те, що величезний масив кримінальних злочинів перейшов у категорію адміністративних правопорушень і, відповідно, перестав відображатися у статистиці злочинності. Причому обсяги цього масиву в найближчому майбутньому тільки збільшуватимуться, оскільки 2007 року мінімальна заробітна плата становитиме вже 400 гривень, а межа дрібної крадіжки зросте до 1200 гривень. Тож, хоч хто сидітиме у кріслі міністра внутрішніх справ через рік чи два, він зможе з чистою совістю доповісти, що за нього злочинність у країні помітно знизилася.

З історії статистичних фокусів

Відомості про кількість скоєних злочинів до 1988 року вважалися секретними, а до 1986-го ця статистика взагалі проходила під грифом «цілком таємно». Ніякого злого наміру в цьому не було: кремлівські старці не вважали за потрібне травмувати народ неприємностями і намагалися створити в нього враження, що навіть стихійні лиха обходять стороною Країну Рад. У 1985—1988 роках кількість зареєстрованих в Україні злочинів коливалася між 237 і 248 тисячами на рік. Ця статистика була, звісно ж, наскрізь брехливою, як і показник розкриваності 90—95%.

Керівництво МВС із задоволенням зробило би розкриваність цілковитою, та цьому заважала одна немалозначна обставина: річ у тім, що у членів райкомів-міськкомів, а також їхніх рідних і близьких теж іноді, наприклад, обкрадали квартири. При цьому впіймати зловмисників і повернути викрадені речі вдавалося аж ніяк не завжди, тому начальнику місцевої міліції якось недоречно було брехати на бюро цього райкому-міськкому про стовідсоткову розкриваність.

Стрибок показників відбувся 1989 року, коли кількість зареєстрованих злочинів збільшилася на третину і сягнула 332 тисяч. Ніяких об’єктивних причин для такого незвично високого зростання злочинності не було. 1989 рік був відносно благополучним для України — землетруси і міжнаціональні конфлікти обминали її, полиці магазинів ще не спорожніли, а слово безробіття було не з нашого лексикона — радше навпаки, оскільки залишалася у силі стаття за дармоїдство. Річ тут в іншому: на хвилі гласності громадськість стала більше цікавитися роботою органів внутрішніх справ, тому там почали частіше реєструвати скарги заявників, яких раніше ледь не стусанами виганяли з райвідділів.

Після 1989 року таких різких стрибків більше не спостерігалося, але показники злочинності стабільно зростали, сягнувши свого піку 1995 року — 641 тисячі. З цього моменту вони почали так само стабільно знижуватися, і 2002 року було зареєстровано вже 450 тисяч злочинів. Скороченню злочинності, звісно, сприяла загальна стабілізація у країні, але переважно зниження показників було досягнуте завдяки приховуванню злочинів від реєстрації.

В епоху Юрія Кравченка, тобто в період відносної стабільності в історії міліції, на один мільйон населення в середньому щороку реєструвалося 10 тисяч злочинів, із них 100 убивств (приблизно стільки ж і в США), 500 грабежів і 5 тисяч крадіжок. Ці цифри, звісно, аж ніяк не повною мірою відображали реальну криміногенну ситуацію у країні: правоохоронна система реєструвала рівно стільки злочинів, скільки могла перетравити, тобто за кожним із них провести повний обсяг оперативно-пошукових і слідчих дій.

Розкриваність, що коливалася між 75—78% (близько 400 тисяч розкриттів на рік), теж відповідала реальному навантаженню на двохсоттисячний загін міліції. Так, наприклад, вважалося нормальним, якщо оперуповноважений кримінального розшуку розкриває один злочин на місяць, дільничний інспектор міліції — один на квартал, міліціонер патрульно-постової служби — на півріччя. І це при тому, що людина нормально їсть, спить і п’є.

Офіційна статистика злочинності ніколи не зможе відображати її повністю. Так, наприклад, людина, у якої кишенькові злодії витягли гроші, не часто йде заявляти про це, якщо разом із грошима не витягли й документи, для поновлення яких потрібна довідка з міліції. Тому всі злочини все одно зареєструвати неможливо. Проте за Ю.Кравченка вбивства та інші небезпечні злочини реєструвалися без будь-якої «хімії», а решта — залежно від обставин. Тобто, коли є реальна перспектива його розкрити або коли попадеться надто вже настирний заявник, оскільки грубо їх ігнорувати не рекомендувалося і явне приховування злочинів переслідувалося.

Однак новий міністр Микола Білоконь занадто вже спритно взявся за повноту реєстрації злочинів: по всій країні їздили бригади перевіряльників, які, прикидаючись заявниками, перевіряли, як реєструватимуться їхні липові заяви. У результаті показники злочинності різко зросли. Особливо постраждав від цих експериментів Київ, де кількість зареєстрованих злочинів протягом 2003 року зросла у півтора разу (від 21 до 31 тисячі), а кількість нерозкритих злочинів у чотири рази (від 3 до 13 тисяч). При цьому цей міністр вимагав, щоб розкриваність залишилася на попередньому рівні, тобто тими ж силами і засобами виконувався набагато більший обсяг роботи.

Інакше кажучи, він намагався натягнути одну шапку на дві голови. І начальники, і прості співробітники працювали без вихідних, недосипали, та все одно їм у будь-який момент можна було дорікнути за погані результати роботи.

Закон проти бідних

Підвищення межі дрібної крадіжки міліція сприйняла з «почуттям глибокого задоволення», оскільки одним махом стало менше непотрібної (для неї) мороки. Нині при мінімальній зарплаті 350 гривень ця межа становить 525 гривень.

Уявіть ситуацію, коли людина вкрала щось на 500 гривень. Якщо її одразу впіймають на місці злочину, міліція складає на неї адміністративний протокол і доставляє у суд. Та якщо зловмисника не спіймали, звертатися до міліції — практично марна справа. Там, звісно, приймуть заяву, але в порушенні кримінальної справи відмовлять за відсутністю складу злочину через малозначність.

Кримінальний кодекс у статті 185 кваліфікує кілька видів крадіжок: зі зломом, скоєна повторно або за попередньою змовою групою осіб. Для адміністративного кодексу всі ці обтяжливі обставини не мають значення: 15 діб відсидів і кради собі далі.

Верховний суд України розіслав на місця роз’яснення стосовно квартирних крадіжок: якщо впіймали злодія, але сума викраденого не дотягує до потрібної кондиції, його потрібно судити за статтею 162 Кримінального кодексу — незаконне проникнення у житло. На словах це звучить добре (якщо не брати до уваги, що для злодія за це навіть не передбачене позбавлення волі), та що поробиш, коли в райвідділах міліції часом навіть старші офіцери не підозрюють про існування такої статті. Причому слідство за нею веде прокуратура, оскільки взагалі ця стаття була придумана з огляду на те, що нормальна людина не лазитиме по чужих квартирах, якщо вона не злодій і не «мент». І спрямована вона була переважно проти працівників міліції, які практикували незаконні обшуки, за що їх могли ув’язнити строком від двох до п’яти років. Нині кримінальних справ за цією статтею кіт наплакав, оскільки домушники — не та публіка, на яку прокуратура має витрачати казенний робочий час.

Питання компенсації матеріальної шкоди жертвам дрібних крадіжок узагалі залишилося за бортом. Коли людина щось виносить через КПП заводу або з супермаркету, її або ловлять відразу на гарячому, або не ловлять узагалі, тому там питання відшкодування збитку не настільки важливе. Та у крадіжки особистого майна інша специфіка, і там зловмисник іноді встигає крадені речі продати, а гроші пропити.

У разі порушення кримінальної справи питання щодо компенсації вирішується паралельно з покаранням винного: слідчий виносить постанову про визнання потерпілого цивільним позивачем, а суддя при винесенні вироку оголошує рішення про задоволення або відмову у задоволенні цивільного позову. Проте в адміністративній справі держава клопочеться лише про покарання правопорушника, а захистом своїх матеріальних прав потерпілий має займатися сам, тобто в приватному порядку подавати позовну заяву і нести при цьому всі судові витрати.

Таким чином, новий закон досить дошкульно вдарив насамперед по найбідніших верствах населення. Якщо в киянина, наприклад, украдуть мобільний телефон вартістю 500 гривень — для нього це лишень дрібна прикрість. Та коли у глибинці в безробітного незаможного сільського жителя вкрадуть кабана на ту ж суму — для нього це серйозна шкода. Тому кияни, як, утім, і жителі інших великих міст, не надто обурюються порушенням своїх прав, а у провінції народ традиційно мовчить.

Про те, що законодавці щось у цьому питанні наплутали, свідчить навіть офіційна статистика. У першому півріччі 2005 року міліцією було розкрито 52 тисячі крадіжок, а за шість місяців нинішнього року вже 29 тисяч. За принципом сполучених посудин різниця в 23 тисячі пред’явлених обвинувачень мала перейти в розряд адмінпротоколів за дрібні крадіжки. Проте їх додалося лише на шість тисяч, оскільки за той самий період кількість осіб, притягнутих до відповідальності за статтею 51 КУАП, зросла з 3235 до 9917.

З огляду на це можна дійти різних висновків. Наприклад, що в Україні почали менше красти (у що я не вірю). Або що міліція почала гірше працювати і менше ловити злодіїв, у що теж не віриться, адже грабіжників, насильників і вбивць за той самий період спіймали не менше, а в подекуди навіть більше, ніж торік. Або ж, що закон виявився на практиці нікудишнім, а ухвалювали його, керуючись не конституційними положеннями про непорушність права приватної власності чи принципом невідворотності покарання, а якимись іншими, більш прагматичними міркуваннями.