Заарештувати чи помилувати: кому вирішувати?

Проблеми, що стосуються термінів утримання під вартою обвинувачуваного та процесуального порядку їхнього продовження, не можуть залишити байдужими тих, хто займався розробкою процесуального механізму взяття особи під варту, та слідчих, котрі щодня зіштовхуються з необхідністю вирішення питання про обрання запобіжного заходу, пов’язаного з позбавленням волі.

21 червня 2001 року чинний КПК України доповнено статтями 1651, 1652, 1653, які закріплюють вимоги, висунуті до постанови (визначення) про застосування, скасування чи зміну запобіжного заходу, що регламентують порядок обрання запобіжного заходу (зокрема у вигляді взяття під варту) та продовження термінів утримання під вартою.

Три роки — цілком достатній період для резюмування ефективності названих процесуальних новел на основі аналізу практики їхнього застосування.

Механізм узяття під варту, запропонований у ст. 113 проекту КПК, підготовленого 1996 року робочою групою Кабінету міністрів України, відповідно до якої взяття під варту за поданням прокурора застосовує суддя районного (міського) суду за місцем провадження слідства, мало чим відрізняється від процедури, передбаченої нині діючим КПК і його останнім (2004 р.) проектом, коли за наявності підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту особа, котра здійснює дізнання, слідчий за згодою прокурора вносять подання до суду.

У зв’язку з розглянутим питанням ми вивчили матеріали 250 кримінальних справ про тяжкі й особливо тяжкі злочини, за якими слідчими ставилося питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, проведено анкетування 170 слідчих, котрі працюють у слідчих підрозділах системи МВС Луганської й Донецької областей. Результати досліджень дозволяють сформулювати висновок про недосконалість існуючого порядку взяття особи під варту. Цей порядок значно обмежує процесуальну самостійність і незалежність слідчого, відповідального за законне та своєчасне проведення досудового слідства, дозволяє прокурору в позасудовому порядку приймати рішення про застосування заходів процесуального примусу, що обмежують право громадян на свободу й особисту недоторканність. У результаті порушуються конституційні положення про судовий порядок арешту та неприпустимість делегування функцій судів іншим органам, а також один із основних принципів карного судочинства — принцип змагальності сторін.

Опитані слідчі констатували далеко непоодинокі факти, коли матеріали, які досить вагомо обгрунтовують необхідність узяття особи під варту за розслідуваною справою, попередньо доповідалися суддям, котрі підтримували позицію слідчого про можливість обрання саме такого запобіжного заходу. Тоді як прокурори відмовляли в даванні згоди на внесення до суду відповідного подання. Після звільнення затриманого за підозрою у вчиненні злочину з ІТУ, він переховувався від слідства, перешкоджаючи тим самим встановленню об’єктивної істини в справі й закінченні розслідування. Ці негативні прояви знайшли своє підтвердження в матеріалах вивчених кримінальних справ.

Вельми цікавий у цьому зв’язку й аналіз статистичних даних про кількість звільнених із ІТУ осіб, затриманих за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів. За даними СУ УМВС України в Луганській області, за 12 місяців 2002 року 344 із 592 затриманих звільнено прокурорами (причому серед них 65 осіб, котрі раніше чинили злочини), 101 — суддями. 2003 року з 795 затриманих прокурорами звільнено 623, серед них 61 раніше чинили злочини, 69 — звільнено суддями. За 6 місяців 2004 року з 493 затриманих 395 (32 раніше вчиняли злочини) звільнено прокурорами та 39 — суддями.

За загальною цифрою — 1362, стоїть кількість порушень Основного Закону країни, відтворених у позасудовому вирішенні питання про арешт. На жаль, наведені дані не відбивають справжнього стану речей, оскільки до офіційної статистики не зараховано численні факти, м’яко кажучи, «неофіційних» відмов прокурора в згоді на арешт осіб, котрі вчинили тяжкі й особливо тяжкі злочини. Таке відбувається на кожному кроці. Навряд чи це плоди багатої уяви опитаних слідчих, які побажали залишитися інкогніто, бо просто бояться згодом відчути на собі «зірке око» наглядаючого прокурора. Та й як оскаржити вищестоящому прокурору його тенденційні, здебільшого, указівки, яких ніби й немає. А чи можна полічити кількість фактів протидії розслідуванню шляхом, приміром, посткримінального впливу на потерпілих і свідків із боку обвинувачуваних, що переховуються від слідства та на чий арешт прокурор не дав своєї згоди?

Законодавець не може не зважати на те, що 92% опитаних слідчих висловилися за необхідність надання їм реальної можливості звертатися безпосередньо до суду з питань узяття особи під варту. 6% утрималися від висловлювання своєї позиції, інших (лише 2%) влаштовує існуючий порядок арешту.

Аби зрозуміти істинне ставлення до цього суддів, досить навести консолідовану точку зору 78% респондентів, котрі в процесі опитування висловили позитивне ставлення до необхідності законодавчого врегулювання процедури, яка полягає в безпосередньому зверненні слідчого до суду під час вирішення питання про застосування до особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Слід гідно оцінити спробу авторів проекту КПК України, спрямовану на оптимізацію забезпечення прав і свобод громадян у стадії досудового провадження, шляхом введення в кримінальний процес нового суб’єкта з самостійним процесуальним статусом — слідчого суддю. Він при здійсненні своїх функцій уповноважений за поданням органу дізнання, слідчого та прокурора вирішувати питання про взяття й утримання особи під вартою. Запропоноване формулювання п. 1 ч. 2 ст. 28 проекту КПК правильно не містить вказівок про те, що подання органу дізнання, слідчого про взяття під варту погоджується з прокурором. І його відсутність залишає надію, що законодавець прислухається до позиції тих 92% слідчих, котрі не з чуток знають, що значить порушити кримінальну справу й довести її до суду.

Саме слідчий суддя — єдиний суб’єкт карного процесу, до котрого має безпосередньо звертатися слідчий із питань узяття й утримання під вартою.

Не є предметом наукової суперечки роль прокурора в досудовому захисті прав громадян. А от здійснювати цей захист він повинен використовуючи елементи прокурорського нагляду, як це встановлено Конституцією, і не зазіхаючи на сферу діяльності суду. Добре що в нього є дуже солідний арсенал засобів прокурорського реагування на порушення закону.

У цьому зв’язку пропонується внести корективи в ч. 1 ст. 145 («Загальні положення порядку обрання, скасування та зміни запобіжного заходу») проекту КПК, у фразі «...взяття під варту застосовується слідчим суддею за узгодженим із прокурором поданням особи, котра здійснює дізнання, слідчого...», замінивши словосполучення «особа, котра здійснює дізнання» на «орган дізнання» (це принципово важливий момент, оскільки, як відомо, особа, котра здійснює дізнання, на відміну від слідчого, процесуальної самостійності не має), а також виключити з неї «...узгодженим із прокурором...». Стаття 148 ч.1 («Порядок обрання запобіжного заходу стосовно затриманої особи»), гадаємо, після пропозиції «...про що повідомляє захисника, якщо він бере участь у справі...» має бути доповнена словом «і прокурора», а далі за текстом. У аналогічних поправках має потребу і ч.2 ст.149, яка регламентує порядок обрання запобіжного заходу стосовно особи, котру не затримували.

Необхідно внести зміни в ст. 150 проекту КПК («Порядок продовження нагляду міліції, домашнього арешту, утримання під вартою») в частині безпосереднього звернення слідчого до суду. Процесуальний статус слідчого судді зобов’язує вирішувати питання, пов’язані з термінами утримання під вартою, саме його.

Вельми важливе значення законодавчого врегулювання порядку продовження термінів утримання під вартою обвинувачуваного при поверненні судом кримінальної справи для провадження додаткового розслідування. Питання про продовження термінів має вирішувати суд одночасно з поверненням справи на додаткове розслідування. На жаль, у чинному КПК і його проекті чітка регламентація процесуального порядку їхнього продовження при виникненні подібних ситуацій відсутня.

Із урахуванням того, що основним завданням у сфері євроінтеграції, яке нині стоїть перед Україною, є адаптація українського законодавства до європейських стандартів, зазначені проблеми не повинні залишитися поза увагою народних депутатів, оскільки запропоновані шляхи їхнього розв’язання спрямовані на приведення Кримінально-процесуального кодексу у відповідність із Конституцією України.