Як зібрати механізм із старих запчастин?

Україна вже давно декларує свою демократичність, відданість принципам верховенства права, недоторканності прав і свобод людини, але, як завжди, далі декларацій справа не йде. Цей сумний висновок можна зробити, проаналізувавши нинішній стан судової системи України, яка так і не стала самостійною «третьою» гілкою влади. Істотною перепоною до створення повноцінної судової системи є незавершеність судової реформи, відсутність чітких наукових підходів до її реалізації.

Судово-правову реформу вчені визначають як комплекс заходів законодавчого та організаційно-правового характеру, спрямованих на демократизацію і підвищення якості правосуддя в державі. Основні орієнтири судової реформи були зафіксовані в ухваленій Верховної Радою України 28 квітня 1992 року «Концепції судово-правової реформи в Україні», де були визначені мета, принципи, способи вдосконалення структури та діяльності судів.

На процес реалізації судово-правової реформи мали значний вплив і такий чинник, як підписання Україною 1994 року Угоди про партнерство з Європейським Союзом. Це передбачало проведення комплексних заходів, спрямованих на гармонізацію українського законодавства з законодавством ЄС, і приєднання 1997 року до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 р.). Крім того, відчувається вплив Конституції України, ухваленої 1996 року, яка дала орієнтири для формування судової системи й зробила неможливим використання Концепції судово-правової реформи 1992 року, окремі положення якої суперечили нормам нового Основного Закону.

Подальше втілення судової реформи провадилося без будь-якого плану і знайшло своє відображення в Законі України «Про судоустрій» від 2002 року, де дано характеристику судової системи, що її формують до цього часу. Та, як це часто відбувається, добрі наміри законодавців призвели до протилежних результатів. Частину закону, яка стосується Касаційного суду України, було визнано неконституційною, що зробило судову систему структурно незавершеною та неоднозначною. Крім того, адміністративні суди почали створювати згори, таким чином були створені Вищий адміністративний суд і апеляційні адміністративні суди. Вони мають переглядати рішення місцевих (окружних) адміністративних судів, яких на сьогодні ще немає.

Система адміністративних і господарських судів складається з чотирьох рівнів, а загальних судів — з трьох. Цю проблему можна вирішити шляхом узгодження зазначених систем між собою. Для цього потрібно ухвалити рішення про те, яку судову систему ми будуємо. Спробою прийняти таке рішення є «Концепція удосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відносно до європейських стандартів», затверджена указом президента від 10 травня 2006 року. Проте концепція, де використано невідоме до цього поняття «судівництво», пропонує створити так само незрозумілу систему правосуддя.

Нам знову пропонують узаконити чотирирівневу судову систему з інститутом повторної касації та великою кількістю судових установ, кожна з яких буде чинити «своє» правосуддя. Єдиною розрадою залишається те, що ця концепція, як і попередня, має мізерно малі шанси бути втіленою. Попри те що вона базується на концепції судової системи ФРН, українське суспільство, яке тільки вчиться захищати свої права в суді, знову буде залишене сам на сам із судовою машиною.

Так, у ФРН суди посідають особливе місце в політичній системі та механізмі державної влади. Це підтверджує вже той факт, що юстиція в Німеччині має значну вагу в структурі політичних установ і повсякденній практиці суспільства. На один мільйон жителів у ФРН припадає понад 200 судів (в Англії — 51, Італії — 101, Швеції — 100). У Німеччині дві третини коштів, спрямованих на підтримку правопорядку, витрачають на суди, тоді як в інших європейських державах суди отримують приблизно одну третину цих коштів.

Особливості судоустрою ФРН визначені двома чинниками: федеративним устроєм держави і наявністю поряд із судами загальної підсудності судів спеціальної компетенції (трудових, соціальних, адміністративних, фінансових, дисциплінарних тощо).

Якщо коротко, то система судів нижчої інстанції і земельних судів, по суті, відповідає узвичаєному розподілу за інстанціями, утім, число інстанцій, як правило, зростає за рахунок вищих судів земель. Система загальних судів ФРН має чотири інстанції: дільничний суд, суд землі, вищий суд землі, федеральна судова палата як найвища судова інстанція. У системі спеціальних судів діють три інстанції (наприклад, трудовий суд, трудовий суд землі, федеральний трудовий суд). Особливу систему утворюють конституційні суди на чолі з федеральним конституційним судом. Окрему ланку в судовій системі утворюють суди у справах молоді, які функціонують на рівні дільничних і земельних судів загальної підсудності, а також аналогічні (за місцем, яке вони посідають у судовій системі) суди у сімейних справах.

Складність німецького судоустрою обумовлена не тільки значним числом судів та інстанцій, а й недостатньою врегульованістю питань підсудності. Приміром, у ролі суду першої інстанції може одноосібно виступати дільничний суддя у справах неповнолітніх, суд з участю засідателів у зазначених справах при дільничному суді, а також палата у справах неповнолітніх при земельному суді. Підсудність тому чи іншому суду в принципі має регулюватися законом, але все-таки значні можливості для вибору конкретного суду зберігаються за прокуратурою. У дільничних судах розглядається близько 90% усіх цивільних і кримінальних справ.

Оскарження в німецькій судовій системі здійснюється у вигляді апеляції або касації. За загальним правилом суд, що є вищим для суду, який ухвалив рішення чи вирок, є апеляційним судом, а наступний за рангом — касаційною інстанцією, яка переглядає рішення апеляційного суду.

Відповідно до закону, оскаржити можна всі вироки судів першої інстанції в кримінальних справах, а також рішення в цивільних справах, сума позову в яких перевищує 500 євро. На практиці оскаржується близько третини вироків і рішень судів першої інстанції. Існування спеціальних адміністративних, трудових, соціальних та інших судів цілком виправдане з огляду на специфіку правових конфліктів при розгляді конкретних справ. Водночас така структура судової системи значно підриває принцип єдності системи правосуддя. Річ не тільки в тому, що громадянин, зацікавлений у захисті свого права, не завжди орієнтується в системі судових установ, які не тільки спеціалізовані за компетенцією, а й розташовані в різних містах. Виявляється, між самими судами також існує боротьба за пріоритетне становище в судовій системі, що ускладнює їхнє функціонування та управління ними.

Як видно, судова система ФРН також далека від досконалості. Хоча в ній варто виділити низку переваг, які можна запозичити в процесі реформування судової системи України. Широка спеціалізація судів, велика кількість суддів, законодавчо визначений статус суддів, авторитет суддів у суспільстві, достатнє фінансове забезпечення судів і матеріальне забезпечення суддів, вироблений механізм відсторонення суддів від займаної посади є явними досягненнями судової системи ФРН.

Складність і незрозумілість судової системи України полягає в такому. Наприклад, ви вирішили оскаржити дії місцевого чиновника. Для цього ви повинні звернутися до окружного адміністративного суду, який, припустімо, ухвалить законне рішення і визнає дії чиновника незаконними. Після цього чиновник звернеться до апеляційного адміністративного суду, який переглядає рішення суду першої інстанції. В апеляційній інстанції «ціна питання» завжди вища, відповідно — вища спокуса вирішити спір не зовсім законним шляхом. Та сталося диво, і суд апеляційної інстанції також ухвалив законне рішення на вашу користь. Чиновник звертається до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, розглянувши яку суд або залишить попередні рішення судів у силі, або відправить справу на новий розгляд (суди касаційної інстанції дуже рідко самі ухвалюють нове рішення). Припустімо, вашої справи не повернули на повторний розгляд, а залишили попередні рішення судів у силі, але навіть у цьому разі в чиновника є можливість звернутися до Верховного суду України зі скаргою в порядку повторної касації. Незалежно від рішення Верховного суду України, навіть якщо він залишить у силі рішення суду на вашу користь, весь час судового розгляду (приблизно два-три роки) жодне судове рішення не виконуватиметься, а чиновник і далі успішно працюватиме.

Інший приклад. Відповідно до нової концепції, мають функціонувати як місцеві, так і спеціалізовані цивільні та кримінальні суди. При зверненні з цивільним позовом вам одразу ж доведеться вибирати суд: місцевий загальний або місцевий цивільний, а далі йти за відомою схемою: місцевий суд — апеляційний — Вищий цивільний — Верховний суд України, не забуваючи, що Вищий цивільний і Верховний суди України можуть запросто відправити вас на перший рівень судової піраміди — до суду першої інстанції. Тому не дивуйтеся, якщо ваш спір про поділ майна розглядатиметься впродовж п’яти років. Тоді постає інше питання — навіщо правосуддя взагалі, якщо воно не може бути своєчасним?

Що робити? На мій погляд, головне — усвідомити самим, що без існування незалежної судової системи немає сенсу ухвалювати якісь нові закони, виконання яких буде неможливо реалізувати в судових рішеннях. Тож в Україні насамперед необхідно змінити ставлення суспільства до судів. З огляду на нинішній стан правової освіченості населення, спрощення системи судів загальної юрисдикції до трьох усім зрозумілих рівнів дасть змогу зробити правосуддя доступним і своєчасним, а виконання судових рішень обов’язковим.

Своєчасне виконання судових рішень — важливий етап правосуддя, оскільки винесення рішення саме по собі ще не є вирішенням завдань правосуддя. Для цього дуже важливим є забезпечення державою своєчасного та у повному обсязі виконання судових рішень.

Ліквідація інституту повторної касації і створення зрозумілої всім трирівневої судової системи — обов’язкова умова подальшої судово-правової реформи. Не можна допускати, щоб правосуддя тривало кілька років. Європейська конвенція про права людини закріпила право кожного на розгляд його справи незалежним судом у розумні строки. Першочерговим має стати завдання підняти авторитет суду першої інстанції, який зобов’язаний аргументовано виносити рішення, які базуються виключно на законі. Не може бути двох істин у суді першої та апеляційної інстанцій.

Вочевидь, реформу судів першої інстанції необхідно здійснювати не тільки шляхом збільшення числа професійних суддів і утворення нових судових колегій, а передусім шляхом якісного поліпшення суддівського корпусу.