ЯК ЗАХИЩАТИ СВОБОДУ СЛОВА

Одним із різновидів обмеження права журналістів та редакцій засобів масової інформації на свободу слова можуть бути судові рішення, якщо, звичайно, вони прийняті з порушенням чинного законодавства. Я маю на увазі судові рішення за позовами до ЗМІ про захист честі, гідності та ділової репутації з боку політичних діячів або державних службовців. Кількість таких позовів, як правило, збільшується після проведення виборів депутатів різних рівнів, коли ображені кандидати в депутати, особливо ті, хто програв вибори, намагаються звести рахунки з засобами масової інформації, які оприлюднювали критичні матеріали стосовно цих кандидатів. Аби не допустити прийняття судами остаточного неправильного рішення, органам ЗМІ потрібно максимально використовувати всі ті правові інструменти, які є в наявності на сьогодні.

На мою думку, один із таких найважливіших інструментів — Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини, ратифікована Верховною Радою 1997 року. Згідно з Конституцією України, ця конвенція є частиною національного законодавства і тому повинна застосовуватися всіма судами при розгляді справ. На цьому спеціально наголосив і пленум Верховного суду України у своїй постанові № 5 від 25.05. 2001 року. Тобто Україна як держава взяла на себе зобов’язання дотримуватися цієї конвенції і нести юридичну відповідальність у разі її порушення державними установами або службовцями. Це зобов’язання України повною мірою поширюється й на порушення, допущені судами, адже вони також є державними установами.

Для застосування і тлумачення конвенції створений і діє Європейський суд з прав людини. Ратифікація Верховною Радою конвенції означає, що кожен, чиї права та свободи, захищені конвенцією, порушуються, може звернутися до Європейського суду з позовом до держави Україна про захист цих прав. Фактично рішення Європейського суду з конкретних справ є прецедентами, вони застосовуються судом при розгляді наступних справ, тобто певним чином розтлумачують ту чи ту статтю конвенції.

Свобода слова гарантована ст. 10 конвенції. Важливе значення в практиці тлумачення та застосування цієї статті має рішення Європейського суду у справі «Лінгенс проти Австрії» від 08.07.1986 р.

В цьому рішенні суд, зокрема, нагадує, що свобода висловлення поглядів, гарантована ст. 10 конвенції, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну із принципових умов його прогресу. Далі в рішенні зазначено, що на пресі лежить обов’язок повідомляти політичну інформацію громадськості, причому не тільки самі факти, як помилково вважають деякі національні суди, а й власне тлумачення, свій аналіз цієї інформації.

Окрім того, суд зазначив, що свобода преси дає громадськості одну з найкращих можливостей дізнатися про ідеї й позиції політичних лідерів і сформувати свій погляд на них. Відповідно, зазначив суд, межі допустимої критики ширші, коли вона стосується власне політика, а не приватної особи. На відміну від останньої, перший неминуче і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова та вчинку як з боку журналістів, так і громадського загалу, і, як наслідок, повинен виявляти більше терпимості. Суд зазначив, що право захисту репутації політиків повинно розглядатися у зв’язку з інтересами відкритого обговорення політичних питань. Звісно, суд не міг надати і не надавав індульгенцію на безкарність журналістів у своїх висловлюваннях щодо політиків. Але він дійшов висновку, що в деяких випадках, залежно від обставин справи, навіть заподіяння образи політику не може мати наслідком відповідальності журналіста, тобто останній підлягає захистові за ст.10 конвенції.

Аналогічний підхід суду і до оприлюднення недостовірної інформації. З цього питання суд зазначив, що потрібно розрізняти факти й оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень — ні. Тому відносно оціночних суджень критерієм є сумлінність журналіста. Стосовно пана Лінгенса (який був заявником в цій справі) суд дійшов висновку, що факти, на яких пан Лінгенс будував свої оціночні судження, були незаперечними, як і його сумлінність (при тому, що деякі образливі характеристики політиків у його публікаціях наявні). З цих мотивів суд прийняв рішення задовольнити вимоги пана Лінгенса і визнав що він діяв у рамках свого права на свободу висловлення поглядів. Окрім того, суд зазначив, що покарання, призначене журналістові, стало певного роду цензурою, яка б мала утримати його від критики в майбутньому, і що таке покарання може зашкодити виконанню пресою свого завдання доносити інформацію і бути «сторожовим псом» громадськості.

Справа Лінгенса стосується критики журналістами політиків. Але можна з упевненістю говорити і про те, що межі критики державних службовців також мають бути ширшими, ніж межі критики приватних осіб. Наприклад, існує висновок Європейської комісії з прав людини (органу, який діяв до 01.11.1998 року і мав, згідно з конвенцією, консультативні повноваження), в якому зазначається таке: «...Щоб громадянин зберігав украй необхідний контроль за здійсненням державної влади, дуже важливо встановити суворі обмеження на втручання в оприлюднення поглядів, які стосуються діяльності державних органів, включно з судами...».

Оскільки конвенція є частиною національного законодавства, існують усі передумови для застосування її в судах України, не чекаючи, доки з’являться підстави для звернення до Європейського суду. Тим більше що процедура звернення досить складна й тривала і, в кожному разі, потребує, аби були використані всі національні засоби правового захисту. Як уже зазначалося вище, застосовувати конвенцію потрібно з урахуванням прецедентів суду, оскільки й сам Європейський суд обґрунтовує свої нові рішення, спираючись на попередні. (Одним з таких прецедентів є справа Лінгенса, наведена вище). При цьому для використання конвенції не важливо, хто захищає своє право на свободу висловлення поглядів, — юридична особа (наприклад, редакція) чи фізична (журналіст).

Європейський суд не є ще однією судовою інстанцію з внутрішнього спору (наприклад, між політиком та редакцією). Він розглядає заяви проти держави, у зв’язку з порушенням державними органами відповідної статті конвенції, тобто в нашому випадку — ст.10. Суть порушення полягатиме в тому, що державний орган — суд — допустив втручання в здійснення редакцією права на свободу висловлення поглядів. За ст.10 конвенції, таке втручання держави можливе, якщо воно передбачене законом і є необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, втручання в здійснення свободи слова може бути навіть передбачене внутрішнім національним законодавством країни, але якщо в конкретній справі Європейський суд дійде висновку, що воно не є необхідним у демократичному суспільстві, він визнає державу-відповідача винною в порушенні ст.10 конвенції. Аналогічно, керуючись прецедентами Європейського суду, повинні діяти при розгляді внутрішніх справ і національні суди.

Можливо, на сьогодні влада не дуже переймається цими питаннями, не дивиться на крок уперед, але якщо з’являться рішення Європейського суду проти України у сфері свободи слова, це напевно змусить її нарешті звернути увагу на проблеми, про які ми говоримо. До речі, у випадку визнання країни-відповідача винною Європейський суд може призначити на користь заявника справедливу майнову сатисфакцію. Про цю обставину державним службовцям також не слід забувати, адже відшкодовуються ці гроші з державного бюджету.