Від прелюдії — до дії

З весни в державі розпочалася жвава дискусія про реформування системи кримінальної юстиції. Вона то пригасає, то знову спалахує, але, в кожному разі, видно, що в цій роботі є якісь проблиски. Якщо згадати історію зазначеного питання, то десь із 1994—1995 рр. з’являлися різні концепції реформування кримінальної юстиції і структур, котрі входять до цієї системи. Одним із зачинателів цього процесу виступило МВС України, питома вага якого в системі правоохоронних органів, органів кримінальної юстиції становить не менш як 80%. 1995 року МВС і Мін’юст розпочали активну роботу в цьому напрямі, «перетягуючи канат» кожен на свій бік. Хоч перетягти його нікому не вдалося, реформи було розпочато.

До реформ підступили без чіткої концепції і переконаності в їхній результативності. Народна мудрість каже: «Найдальше зайде той, хто не знає, куди йти».

Зараз, судячи з дій влади, спрямованих на активізацію реформи судової системи, оновлення законодавства про судоустрій, у цій роботі намітився серйозний прогрес.

Дуже багато авторів розмірковують про те, з чого має починатися реформа. На наш погляд, насамперед необхідно вирішити організаційні питання, питання методичного характеру, координації дій органів, котрі входять до системи кримінальної юстиції.

Ми говоритимемо про основну її структурну ланку — Міністерство внутрішніх справ. Воно є — ключове за родом своїх функцій, за своєю компетенцією, місцем, яке воно посідає в питаннях протидії правопорушенням, їх профілактики, адміністрування охорони громадського порядку та безпеки.

При цьому не слід акцентувати увагу на самій структурі МВС, оскільки зміни тільки в структурі, якщо це не буде підкріплено якісними поліпшеннями, нічого нового не несуть. За 19 років незалежності назви багатьох департаментів МВС змінювалися, але чи вплинуло це загалом на діяльність МВС?

Задля об’єктивності слід сказати, що те МВС, яке було у 1993 році, й МВС 2010 року — це різні відомства. Є якісні зміни, і кожен міністр, який очолював це відомство, вносив свою лепту в реформування, поліпшення та перетворення діяльності міністерства. Але докорінних змін так і не відбулося, тому що не було вжито кардинальних законів, які б містили правові підстави для змін у роботі міністерства й органів внутрішніх справ на місцях, фактично — не було проведено якісних перетворень, бо все те, що було напрацьовано ще в Радянському Союзі (до речі, далеко не найгірше), залишалося й залишається тепер у діяльності МВС.

Точиться дискусія про те, як називати основну структуру системи МВС — міліція чи поліція? Її можна називати по-різному, але якщо це не позначиться на якісному поліпшенні структури, то назва значення не матиме. В абсолютній більшості країн Західної та Східної Європи, Америки, Африки й Австралії вона називається поліцією. Певно, це краще відбиває функції, що покладаються на цей правоохоронний орган.

Зараз керівники відомств говорять про скорочення штатів, про зміну назви служб, про перепідпорядкування їх у самій структурі відомства. Не в цьому суть, головне — щоб відбулися якісні зміни.

В інтерв’ю заступника глави адміністрації президента Андрія Портнова про кардинальний підхід до реформування кримінальної юстиції ішлося про адекватний компроміс між Європою і Україною у сфері кримінальної юстиції, про те, що конче слід враховувати європейські підходи — і водночас враховувати наші особливості, наш власний досвід. Точніше, розпочинаючи цю реформу, потрібно враховувати історичні національні особливості та нашу ментальність, бо не все те, що є в Європі, можна використати в нашій країні.

Говорячи про основні підходи до реформування МВС, слід зупинитися на одному з головних напрямів — на реформуванні оперативної роботи. Окрім функції охорони громадського порядку, громадської безпеки. Тут усе вже більш-менш стабільне і діє як єдиний механізм.

Що ж стосується оперативно-розшукової роботи, то тут ще дуже широке поле для вдосконалення. Україна — одна з багатьох країн на території колишнього Радянського Союзу, котра вже понад десять років тому ухвалила Закон «Про оперативно-розшукову діяльність». Закон, який дозволив цю секретну, таємну роботу поставити на правову, цивілізовану основу. Після набрання ним чинності, внесення низки змін і приведення до відповідності нормативних актів тих органів, які входять до системи кримінальної юстиції, це дало позитивні результати: було налагоджено чіткий прокурорський нагляд, визначено чіткіші рамки взаємин із особами, котрі надають добровільну допомогу суб’єктам оперативно-розшукової діяльності, підрозділам МВС, СБУ, податковій міліції тощо.

Але якщо з першим підходом Андрія Портнова — стосовно адекватного компромісу між законодавством і підходами у діяльності системи кримінальної юстиції в Європі — ми погодилися, то в другому випадку з його підходами погодитися не можна. Оперативно-розшукова діяльність — це дуже тонкий інструмент, розгалужений вид діяльності органів кримінальної юстиції, котрі наділені правом здійснювати оперативно-розшукову роботу. Це той інструмент, який дозволяє виявляти скоєний або такий, що готується, злочин на ранніх стадіях, запобігати йому і трансформувати оперативно-розшукову справу в кримінальну з подальшим притягненням до кримінальної відповідальності осіб, винних у скоєнні або підготовці злочину.

При цьому, здійснюючи провадження в оперативно-розшуковій справі, уповноважена посадова особа спирається на допомогу тих, хто є джерелом негласної інформації: агентів, резидентів, довірених осіб, тобто людей, котрі дали згоду негласно співпрацювати з правоохоронними органами.

Понад третина оперативно-розшукових справ припиняються на різних підставах. Це свідчить про те, що розголошувати дані оперативно-розшукових заходів просто неприпустимо, перш ніж їх буде трансформовано в кримінальну справу. І допускати до поінформованості про цю роботу треба лише обмежене коло осіб. У США, Великобританії, Німеччині, Франції та в інших країнах Європи і світу оперативна робота є секретним видом діяльності і захищається законами чи іншими нормативними актами, особливо захищеними є ті люди, до чиєї допомоги вдаються суб’єкти оперативно-розшукової діяльності. І в Україні права цих людей мають бути забезпечені й захищені, у тому числі й методами конспірації. Тому в процесі реформування закони про оперативно-розшукову діяльність повинні бути доповнені нормами, що створюють правову основу для ефективного захисту перелічених осіб.

Слід підкреслити роль нагляду за оперативно-розшуковою діяльністю. Основними особами, котрі управляють нею, виступають керівники відомств, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність у різних підрозділах, вони відповідають і зобов’язані це все контролювати. Що ж стосується прокурорського нагляду, то вперше у практиці нашої країни до цієї роботи допущені прокурори областей та прирівняні до них прокурори. Досвід свідчить, що багато справ, а їх тисячі у провадженні, обласні прокурори перетравити просто не в змозі. Час дослухатися думки тих, хто каже, що до цієї діяльності мають бути допущені й прокурори нижчого рівня — міст і районів. Якщо держава довіряє їм бути прокурорами, здійснювати нагляд за дотриманням законності в цих регіонах, — то чому держава не довіряє їм нагляд і у сфері оперативно-розшукової діяльності?

Важливий момент, який слід взяти до уваги у процесі реформи, — усунення паралелізму відповідних відомств під час здійснення правоохоронної діяльності в об’єктах впливу. Так, МВС розслідує близько 90% кримінальних справ, частина їх — у сфері економіки. Цим самим вибірково займається і Служба безпеки України. Досвід цивілізованих країн свідчить, що цей правоохоронний орган має насамперед гарантувати безпеку держави, захист конституційного ладу, боротися з контрабандою, тобто з тими злочинами, котрі становлять об’єкт його діяльності.

Дуже багато суперечок викликає існування підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю. Ці спеціальні підрозділи, створені в 90-х роках, наступного року відзначатимуть 20-річчя своєї діяльності. Життя показало, що вони потрібні, що саме вони були основною силою, якій вдалося значно потіснити організовану злочинність у тому вигляді, в якому вона існувала в тривожні й неспокійні 90-ті роки. На наше переконання, ліквідовувати підрозділи ще рано.

Звісно, потрібні ці підрозділи й СБУ, тому що організована злочинність є і в сфері інтересів цієї служби. Потрібні вони і податковій міліції, оскільки уникає серйозних податків не одна людина, а, як правило, організована злочинна група. Тобто доки є реальна потреба в протидії таким злочинам і злочинцям, існує і потреба в цих підрозділах.

Не можна не порушити питання про поняття розкриття злочину. Це був основний показник, за яким оцінювалася робота органів внутрішніх справ у Радянському Союзі. Жодна країна світу не вважає його основним. Головним є профілактика, запобігання злочинам, притягнення винних у їх скоєнні до судової відповідальності. Нічого істотного для виправлення ситуації в нас не роблять. Здається, настав час, коли саме поняття «розкриття злочину» має канути в небуття. Тоді у працівників міліції зникне і бажання приховувати кримінально каране діяння від реєстрації.

Треба подумати, як визначити результат їхніх зусиль: чи це виявлення особи, котра підозрюється у скоєнні злочину, чи це виявлення того, хто звинувачується у скоєнні злочину. Однак мірилом оцінки розкриття злочину в тому вигляді, про який ми говоримо,?повинен бути лише вирок суду, що набрав законної сили. Ось тоді це цілком відповідатиме конституційному принципу презумпції невинності.

Ще один важливий чинник, який безумовно впливає на якість роботи правоохоронних органів: людина, котра скоїла злочин, визнана винною і відбуває покарання, і той, кому завдано шкоди, жертва, — перебувають у нерівних умовах. Існує такий парадокс: платник податків повністю оплачує за злочинця роботу з його ресоціалізації, утримання до суду в певних місцях, судову систему й ту систему, котра забезпечує відбування його покарання. Як кореспондуються права та обов’язки того, хто скоїв злочин, і того, хто постраждав від нього? Дуже погано.

Єдине, на що може розраховувати потерпілий, — це виплата страховки (якщо він чи його майно застраховані) або оплата витрат із тимчасової непрацездатності. Понад чверть століття тому у приятелів було скоєно крадіжку з квартири із заподіянням збитків на суму понад тисячу карбованців. Після вчинення ще 47 крадіжок злочинців було викрито й засуджено, а відшкодування для сім’ї постраждалих становило три карбованці. Сотні тисяч сімей і тепер перебувають у такому становищі, коли відшкодування заподіяних їм збитків за рахунок зароблених злочинцем у місцях позбавлення волі коштів є дуже сумнівним.

Чому ж наша держава не приділяє уваги жертві злочину? До речі, ці питання в багатьох країнах вирішено позитивно. Наприклад, у Скандинавії та в більшості країн Західної Європи жертва злочину отримує відшкодування збитків від держави. Настав час, щоб у нас теж діяло таке правило, для чого слід внести зміни до відповідних законів або ухвалити окремий закон про відшкодування збитків жертвам злочинів. Це гуманний захід, вияв цивілізованого підходу, властивого правовій державі. Слід рухатися шляхом посилення правового захисту своїх громадян.

Дуже серйозно і багато у нас говорять про порушення прав людини: катування, муки, яким піддають підозрюваних, котрі інколи ні сном ні духом не відають про інкриміновані їм злочини. Як цьому протистояти?

Починати потрібно з якісної підготовки працівників у навчальних закладах МВС, інших правоохоронних органів і системи МОН, щоб вони були готові до гуманного ставлення до правопорушника, до поваги його прав та людської гідності.

Слід також забезпечити реалізацію наглядових функцій прокурора за діяльністю міліції на ранніх стадіях притягнення особи до кримінальної відповідальності. Здається, настав час погодитися з доказами вчених і практиків, які наполягають на участі адвоката: з моменту затримання, доправлення особи в міліцію чи в інший правоохоронний орган. Таке правило треба закріпити як у процесуальному законодавстві, так і в нормативно-правових актах МВС та інших органів кримінальної юстиції.

Доцільно підтримати ініціативу МВС про впровадження в практику пам’яток для осіб, котрих затримує міліція. У ній міліціонер зобов’язаний повідомити затриманому про його права, роз’яснити причину затримання. Таку пропозицію необхідно закріпити на законодавчому рівні, як це зроблено в інших країнах, наприклад у США.

Додатковою гарантією забезпечення прав доставлених, затриманих в органах внутрішніх справ є повідомлення родичів про цей факт. Формально це закріплено, але часто-густо порушується. Щоб зазначене правило діяло, слід встановити адміністративну відповідальність за його порушення.

Законодавчо врегулювати потрібно і громадянський контроль за діяльністю органів внутрішніх справ, особливо на стадії доставлення й затримання людини у ВВС чи в іншому правоохоронному органі, визначити статус і особливості участі в них громадських структур, правозахисників. Слід визнати, що вже минув той час, коли їхня діяльність була спрямована лише на контроль за діяльністю правоохоронних органів.

Було б непогано в кожному органі внутрішніх справ створити сайт про діяльність підрозділу з обов’язковою рубрикою «Мої права порушено». Маючи вільний доступ, родичі і громадськість зможуть в онлайновому режимі повідомити про неправомірне затримання, дізнатися, що все ж таки сталося з їхніми близькими, надати інформацію, необхідну для реагування. Цю ідею можна реалізовувати вже тепер: усі органи внутрішніх справ досить комп’ютеризовані.

Відповідним чином урегульована, така форма контролю за діяльністю міліції дозволить мінімізувати порушення прав та свобод людини в органах внутрішніх справ, зробить її більш прозорою не на словах, а насправді. Ця пропозиція стосується не лише органів внутрішніх справ, а й усіх структур, котрі входять до системи органів кримінальної юстиції.

Серед актуальних питань слід назвати вирішення низки проблем, пов’язаних із удосконаленням системи захисту учасників кримінального процесу. Йдеться про заявників, свідків, потерпілих, обвинувачуваних, котрі погодилися співпрацювати зі слідством. Формально ця система передбачена у відповідному законі, який давно ухвалений. Але в реальності це все значно гірше, ніж записано на папері.

Наведу приклад: багато років тому ми зіштовхнулися з необхідністю змінити прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання одного зі свідків у південних регіонах, оскільки йому загрожували злочинці, котрі залишилися на свободі. Було також побоювання, що з ним можуть розправитися ті, хто через кілька років звільнився б із місць позбавлення волі. Є закон, проте ми зробили це все, базуючись лише на власному ентузіазмі, вишукуючи гроші де тільки можна було — з миру по нитці. Домоглися зміни імені, прізвища, по батькові цього свідка, домоглися, щоб йому в іншому регіоні України побудували будинок, знайшли роботу. Але на ентузіазмі далеко не заїдеш! Робити це — обов’язок держави і правоохоронних органів.

Найголовніша перешкода на шляху реалізації вимог хорошого закону — це відсутність коштів. Тому доцільно у щорічному законі про держбюджет передбачати статтю витрат на такі потреби або ж у бюджеті витрат на діяльність правоохоронних органів, і тоді ця життєво важлива норма почне працювати.

Ключове питання функціонування системи кримінальної юстиції — досудове слідство. Багато точиться суперечок як серед практиків, так і серед учених про основи цієї діяльності, але поки що єдиного підходу, на жаль, не вироблено. Хотілося б висловити з цього приводу ось що: концепція реформування системи МВС, підготовлена цією ж структурою, передбачає створення слідчого комітету МВС. Напевно, це правильно. Хоча річ не в назві, не так важливо, як називатиметься цей підрозділ — слідчим комітетом, слідчим управлінням чи департаментом. Питання в тому, які будуть його функції і чим він займатиметься.

У низці публікацій висловлюється думка, що прокурор є основною фігурою у кримінальному процесі. Швидше за все, якщо говорити про слідство, з цим погодитися не можна. Тут основна фігура — слідчий. Слідчий — процесуально незалежна, процесуально самостійна особа — проводить об’єктивне і всебічне розслідування всіх обставин у кримінальній справі. Він, і ніхто інший, відповідає за якість проведеного розслідування. Закінчивши провадження у справі, слідчий направляє її в суд або приймає рішення про те, що в діях особи немає складу злочину чи події злочину.

Безумовно, слідчий наділений широкими повноваженнями, але потрібно, щоб його права та повноваження було чітко визначено. На нашу думку, не слід придумувати нові закони, зокрема про статус слідчого тощо. Повноваження і функції слідчого мають бути вичерпно прописані у Кримінально-процесуальному кодексі, робота над яким необгрунтовано затягнулася. Є пропозиції, що потрібно виокремити слідство, зробити його самостійним органом, не підпорядкованим нікому. У Казахстані спробували зробити це кілька років тому. Виокремили слідство в самостійну структуру, підпорядковану президентові. Цей корабель під назвою «слідство» пішов у вільне плавання. Але з’ясувалося, що ні штурмана нема нормального, котрий би правильно визначав курс, ані капітана, який вів би корабель у потрібному напрямку. І буквально через рік-півтора слідство було повернуто у відповідну структуру МВС.

Гадаю, на цьому етапі нам варто було б іти тим шляхом, і я міг би погодитися з А.Портновим, що слідство поки що мусить залишатися у відповідних відомствах. Потрібно лише, щоб ті, хто займається слідством, були відповідним чином підтримані. Ну хто, приміром, знає у нас хороших слідчих? А вони ж є і в прокуратурі, і в міліції, і в СБУ, і в ДПА. Якщо імена слідчих прокуратури на слуху — Климович, Харченко, Жербицький, то в МВС, СБУ слідчих начебто й немає, і справи, котрі закінчуються, ведуть безіменні спеціалісти.

Тобто йдеться про те, щоб у суспільстві знали, хто розслідує справи, хто веде слідство. Адже слідчий — це одна з основних процесуальних фігур, яка відповідає за те, що людину було незаконно притягнуто до кримінальної відповідальності — або, навпаки, змогла довести вину негідника, довела цю справу до суду, і суд засудив винного до відповідної міри покарання.

Та якщо говорити про майбутнє, то слідство має бути незалежним. У перспективі це повинен бути Слідчий комітет, підзвітний парламенту. Швидше за все, організовуючи його діяльність, потрібно враховувати спеціалізацію. Тобто справи відповідної категорії мають розслідувати вже слідчі, котрі спеціалізуються, приміром, на розслідуванні державних злочинів, економічних, податкових, корупції, злочинів проти життя і здоров’я тощо.

Ще одне зауваження з цього приводу, і тут потрібно знову погодитися з Портновим. Ідеться про те, що строки утримання звинувачуваних під вартою, перш ніж вони потрапляють у суд і стають підсудними, не витримують жодної критики. Така ситуація може тривати місяцями (у кращому разі), а іноді й роками. Нами встановлено, що середній строк перебування особи під вартою до винесення виправдувального або обвинувального вироку — близько шести місяців. Це, взагалі-то, неприпустимо. Слід ввести у практику правило: якщо спливе основний двомісячний строк у кримінальній справі, то протягом двох тижнів вона має бути розглянута в суді. По спливанні строку особа має бути направлена у виправну установу або ж, якщо їй визначено іншу міру покарання, — відбувати покарання. Тут повчальним є досвід Ізраїлю, з яким мені довелося ознайомитися років десять тому. Після того як особу встановлено, процесуально справа протягом чотирьох-п’яти днів потрапляє до суду. Із досвіду можу сказати, що в нас домогтися цього дуже важко. Але прагнути до того, щоб ці строки були мінімальними, потрібно. Таку вимогу слід жорстко регламентувати і контролювати.

Говорячи в цілому про процедуру доведення вини, побудову системи доказів винності тієї чи іншої особи у скоєнні злочинів, не можна не згадати про роль судових експертів. У нас чомусь не заведено говорити про цих людей. Хоча в інших країнах експертні підрозділи посідають достойне місце в системі кримінальної юстиції, у системі правосуддя. Найбільше експертних підрозділів — у системі МВС: як за кількістю експертів, так і за кількістю експертиз, що проводяться (близько 2/3 загальної кількості). Далі йде судово-медична експертиза, що перебуває в підпорядкуванні МОЗ, є відповідні підрозділи в СБУ та в інших відомствах.

Різноманітного призначення, найчастіше — унікальна, високотехнологічна, судово-медична експертиза, експертиза ДНК, мікрочастинок, біологічна, фоноскопічна, графологічна, комплексна та інші експертизи дозволяють не лише дати відповіді на багато запитань, що постають у процесі розслідування кримінальної справи, а й виключити суб’єктивізм слідчого та судді в ухваленні рішень. Гарантією цього є не лише досконально відпрацьовані і науково обгрунтовані методики, а й можливість притягнути експерта за неправильний висновок до кримінальної відповідальності.

Цій службі варто приділити гідну увагу. Потрібно, щоб вона мала краще фінансування, була добре оснащена і поповнювалася новими кадрами. Для вирішення цього завдання необхідна відповідна державна підтримка. У перспективі експертна служба має стати позавідомчою, незалежною, підзвітною парламенту, а її робота — більш прозорою.

У цьому аспекті ілюстративним є досвід США, у яких створюють експертні центри, що проводять як прості, так і найскладніші дослідження. Доступ до послуг цих центрів можуть отримати не лише правоохоронні органи, а й будь-які зацікавлені особи: потерпілі, адвокати, громадські організації тощо. Така практика не лише дозволяє ще раз перевірити висновки експертиз, проведених на доручення правоохоронних органів, а й слугує засобом активного впливу окремих учасників судочинства на об’єктивність тих чи інших процесуальних рішень.

Одне з головних питань, а може — і найголовніше — питання про те, що основними суб’єктами реформи системи кримінальної юстиції є її представники — судді, слідчі, оперативні працівники, інспектори, експерти тощо. Назви професій у цих людей різні, але від того, як реформа дійде до серця і розуму кожного з них, залежить у цілому успіх цих змін.

Що стосується кадрів, то їх у нас багато. І начебто є відповідна система навчальних закладів, котрі готують ці кадри. Але питання в тому, як зробити підготовку більш досконалою. Від того, як ми назвемо навчальний заклад — інститут, академія, університет, коледж, училище, — мало що зміниться. Проблема — у якості підготовки, у тому, щоб після навчального закладу в конкретний правоохоронний орган прийшов професіонал.

Найстрашніша біда сьогодні (це я кажу як практик, котрий служив у правоохоронних органах, і як учений, котрий зараз працює у великому навчальному закладі) насамперед у відірваності навчального закладу від практичних підрозділів, у відриві теорії від практики. Напевно, так було завжди, але це потрібно і можна виправити.

Зусилля, яких сьогодні докладає до вдосконалення практики правосуддя, приміром, МВС, — похвальні й заслуговують на підтримку. Кроки в цьому напрямі мають бути послідовними, а підходи до вирішення насущних проблем — розумними і зваженими. Кваліфікаційно-професійні вимоги щодо кожної посади в МВС в основному вже розроблено. Єдина заковика в тому, щоб усе це було закріплено нормативно, щоб кожен працівник знав, які до нього висуваються вимоги, які в нього функції, чим він мусить займатися і яку несе відповідальність. При цьому необхідно забезпечити кореспондування прав працівника міліції як службової, посадової особи з його обов’язками та відповідальністю.

Це стосується не лише міліції, а й усіх суб’єктів кримінальної юстиції. Здається, якщо йти сучасним, новаторським шляхом, то було б доцільно скористатися досвідом підготовки персоналу в інших системах, де поширені різні майстер-класи, що їх проводять кращі працівники. У нашому випадку — кращі судді, слідчі, оперативні працівники, експерти. Ці люди можуть навчити своїх колег на прикладах розслідування, розкриття конкретної справи, на експертному дослідженні з конкретної справи, на її розгляді. Якщо йдеться про суддів — якоїсь конкретної дуже серйозної справи, передаючи безпосередньо свій досвід, зменшуючи при цьому потребу пошуку чогось нового.

Ну і питання, з яким зіштовхується кожен керівник, — боротьба з протекціонізмом при призначенні на посади. На жаль, це складно, як і корупція, а може — і одна з її складових.

Мій досвід каже, що на половину посад у різних структурах призначаються люди, котрі прийшли за чиєюсь протекцією. Не протекцією професіонала, не протекцією начальника, котрий безпосередньо відповідає за того чи іншого свого підлеглого, а за протекцією сторонніх осіб. Як цього позбутися? Рецепт дуже простий: протиставити протекціонізмові чіткий, нормативно закріплений підхід до кар’єрного зростання правоохоронців. Наприклад, якщо ти хочеш бути призначеним начальником органу внутрішніх справ, то повинен обов’язково пройти щабель заступника начальника цього органу, інакше керувати плідно колективом не зможеш.

Якщо йдеться про начальника УВС, то обов’язковим є проходження щабля його заступника. Якщо говорити про керівництво вищого рангу, про заступників міністра внутрішніх справ, — то обов’язковим є проходження щабля начальника обласного управління внутрішніх справ (це положення можна екстраполювати на будь-які посади, що є у правоохоронних органах). В іншому випадку ця людина або не зможе виконувати свої службові обов’язки, або довго вчитиметься їх виконання, а може, навіть і не зрозуміє, що їй робити на цій посаді. Потрібно виробити систему, передбачити відповідні норми у відомчих правових документах. І тоді ми обрубаємо всі кінці протекціонізму. Так, можуть бути помилки, але значно менше, якщо все буде запропонованим чином оптимізоване.

Але найважче в кадровій роботі — виховання в суспільства поваги до міліції, до правоохоронців. Наразі керівництво МВС займає абсолютно правильну позицію, яка полягає в тому, щоб об’єктивно оцінювати дії своїх підлеглих і не приховувати допущених ними порушень. Проте такий підхід ще більше посилює негативістські настрої в суспільстві і нігілізм у дотриманні законів. Як цьому протистояти? Гадаю, потрібно встановити певні гарантії діяльності працівника.

Адже з тих 300 тисяч кримінальних справ, які порушують протягом року слідчі міліції, лише 1% повертається на додаткове розслідування судами. Решта ж справ закінчуються винесенням обвинувального вироку. Один відсоток — це небагато і свідчить про те, що міліція працює плідно. Але як бути в тих випадках, коли людину притягують до відповідальності незаконно? Буває ж таке, що немає виправдувального вироку. І водночас до відповідальності притягують невинного. Ці, на щастя, поодинокі випадки, безумовно, перекреслюють усю діяльність армії працівників МВС.

Потрібно насамперед установити систему громадського контролю за діяльністю міліції. Цей контроль має поширюватися на всю діяльність працівників правоохоронних органів, гарантувати прозорість, відкритість діяльності міліції і співпрацю зі ЗМІ. Тепер уже говорити, що ЗМІ не допускаються до висвітлення діяльності будь-яких правоохоронних органів та судової системи, не можна. Тут постає ще одна проблема. Не кожен журналіст, здатний якісно викласти матеріал, може так само добре написати про роботу правоохоронних органів, грамотно розкрити специфіку роботи їхніх окремих підрозділів та служб. Це особлива праця, котра потребує спеціальної підготовки, знань та навичок. І тому слід істотно підвищувати відповідальність журналістів, які готують такі матеріали, щоб подача була зваженою і продуманою, а не просто сенсаційною.

Насамперед це стосується негативного впливу на формування у людей, особливо юних, антисоціальних установок шляхом надмірного прикрашання злочинної поведінки, приниження ролі правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю. Характерний приклад: підлітки 16—17 років у Вінницькій області, подивившись телесеріал «Бригада», створили бандитську групу і грабували ночами перехожих напідпитку. Вони назвали себе бригадою, бригадир був Сашею Білим, а члени бригади — Філом, Космосом, Пчолою. Бригадир сам розповів, що ідея визріла після перегляду телесеріалу і що хлопці дуже намагалися бути схожими на телевізійних героїв. І це не одиничний приклад. Тому державі й суспільству необхідно виробляти контрзаходи, спрямовані на формування традиційних цінностей, культури мінімізації насильства, поваги до прав та свобод інших людей. А засоби масової інформації повинні стати провідниками цієї політики в життя.

Ну і нарешті вчені, юристи — найчастіше вони виступають у відомчих виданнях, де їх чують лише колеги, яких, узагалі-то, переконувати ні в чому не потрібно. Хіба що посперечатися про ту чи іншу концепцію, теорії, про якісь дефініції, точки зору. Вчені-юристи, а їх тепер дуже багато, у тому числі маститі, мають частіше виступати публічно (тим більше що зараз це доступно), порушувати наболілі проблеми і обговорювати їх із суспільством.

Найважливіша умова проведення реформи — забезпечення достойної оплати праці працівників юстиції. Це, безумовно, непросте питання, питання фінансового, бюджетного навантаження, але без його вирішення не можна реалізувати жодного прогресивного почину. І тут важливо, щоб людина знала: вона отримає підвищення зарплати поточного року на стільки-то, наступного року на стільки-то; її платня буде не нижчою, ніж у кваліфікованого робітника, і не меншою від середнього рівня в регіоні. Я не кажу про суддів, слідчих, оперуповноважених, чия праця має оплачуватися більш достойно, адже вони щоденно ризикують, виконуючи свої службові обов’язки.

І ці люди повинні бути захищені. Закони в нас у цьому плані далеко не досконалі. Багато що просто декларується, але насправді не реалізується. Візьмімо те ж таки забезпечення житлом, задеклароване в Законі «Про міліцію». Обов’язок держави й органу місцевого самоврядування — забезпечити працівника міліції житлом. Але реально це не виконується, бо немає коштів, житло тепер ніде не будують.

Вихід є. Він давно був запропонований керівниками МВС, — це надання довгострокового кредиту під гарантію держави на купівлю житла працівникам міліції. Те ж саме стосується працівників інших органів. Потрібно, щоб держава про це піклувалася, і тоді ми зможемо говорити про успіх реформи. Згадаймо досвід Туреччини. Там поліція й армія — еліта, адже суспільство ставиться до них із повагою. Суспільство розуміє, що ці люди гарантують безпеку країни, громадський порядок, безпеку громадян, охороняють майно громадян, їхні права, захищають законні інтереси. І отримують вони достойну зарплату, за нашими мірками — досить високу. І житлом їх там забезпечують безплатно. Я здивувався, почувши, що в капіталістичній країні поліція й армія, офіцери, працівники поліції, котрі перебувають на кадровій службі, безплатно забезпечуються житлом. Нам потрібно шукати шляхи до того, щоб забезпечувати, гарантувати нормальну роботу правоохоронців, бо інакше віддачі не буде, розмови про боротьбу з корупцією залишаться порожнім звуком.

І взагалі, говорити про реформу, про перетворення такого важливого інституту як кримінальна юстиція, є сенс лише за умови, що ці перетворення відповідним чином фінансуватимуться. Чому провалилися концепції, про які йшлося раніше? Тому що вони не фінансувалися. Безумовно, не можна одразу на все знайти кошти, ми розуміємо, що держава перебуває у тій фазі свого розвитку, коли вона не може все фінансувати, і економіка ще далеко не в найкращому стані. Але потрібно передбачити, щоб усе це робилося послідовно, поетапно, і якщо це буде зроблено, то тоді можна говорити про успіх реформи.

І ще один момент: реформа всіх ланок кримінальної юстиції має починатися одночасно, тобто не можна реформувати тільки МВС чи тільки СБУ, або тільки Міністерство юстиції, або окремі органи юстиції, не реформуючи цієї системи в цілому. Усе взаємозалежне.

Будемо сподіватися, що дуже хороший поштовх дасть реформа судової системи. Тепер уже підтягнути всі органи кримінальної юстиції, котрі належать до органів виконавчої влади, легше. І тоді процес реформування може забрати два-три роки і буде приречений на успіх.

Завершуючи, хочу сказати, що Україна давно вагітна реформою. Тепер треба, щоб переношена дитина швидше з’явилася на світ і набирала життєздатності та сили.