Український суд очима європейського

Дев’ять місяців тому в Україні було ухвалено Закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який передбачає не лише обов’язковість виконання рішень Європейського суду щодо виплати справедливої сатисфакції, а й можливість перегляду справ у порядку касаційного провадження у тих випадках, коли Європейський суд установлює порушення прав людини.

Як стверджує Міністерство юстиції, в Україні немає особливих проблем із виплатами справедливої сатисфакції.

Згідно з інформацією Міністерства фінансів України, протягом минулого року з державного бюджету за рішеннями ЄСПЛ фактично було сплачено 3 млн. 200 тис. 400 грн. 2006 року на забезпечення виконання рішень Європейського суду передбачено загальнодержавні видатки у розмірі 20 млн. грн.

Прецедентів перегляду судових рішень у порядку касаційного провадження на підставі рішення ЄСПЛ в Україні поки що не було, але вони можуть з’явитися вже найближчим часом і у значній кількості, оскільки Європейський суд дедалі частіше виносить рішення не на користь України. 2002 року було тільки одне таке рішення, 2003-го — шість, 2004-го — 13, 2005-го — 119. З початку цього року ЄСПЛ виніс 65 рішень проти України.

За даними Європейського суду Україна посідає малопочесне друге місце у списку держав — порушниць прав людини, випереджаючи Грецію та Росію і поступаючись лише Туреччині. Навала скарг з України щороку зростає. Статистика не вельми оптимістична ще й тому, що лідерство України серед країн — порушниць прав людини забезпечив розгляд менш як одного відсотка заяв.

Від 1997 до 2005 року в ЄСПЛ зареєстровано 14055 заяв, поданих проти України. (1998 року в ЄСПЛ було зареєстровано 44 заяви з України, 1999-го — 434, 2000-го — 1520, 2001-го — 2104, 2002-го — 2944, 2003-го — 2287, 2004-го — 2285, 2005-го — 2457). Ухвалено остаточні рішення лише щодо 139 (0,98% від кількості зареєстрованих заяв).

Невисока продуктивність ЄСПЛ у прийнятті рішень щодо українських справ пояснюється насамперед надзвичайною перевантаженістю Суду, до якого звертаються громадяни з усієї Європи. Страсбург перетворився на справжнього заручника власного успіху після того, як до нього хлинув потік заяв із країн — нових членів Ради Європи, у правових системах яких права людини поважаються ще менше.

Ремарка

Якщо 1981 року на розгляд Європейського суду було подано 404 заяви, 1997 року — 4750, то 2005-го — 44100. Із такою кількістю суд не міг упоратися вже кілька років тому, і в результаті нерозглянутими до кінця 2005 року залишилися 82100 справ. Майже 60% усіх справ, які чекають на розгляд Європейського суду, припадає на такі країни, як Росія (17%), Туреччина (13%), Румунія (12%), Польща (11%), Україна (6%).

Розгляд заяв, які надходять до Європейського суду з пострадянських країн, утруднений не лише через велику їх кількість, а й тому (і це, на наш погляд, головне), що у більшості випадків ЄСПЛ, покликаний відігравати важливу роль у зміцненні демократії і верховенства права на всьому континенті, неспроможний визнати всі порушення, які мають місце у країнах молодої демократії. Таке визнання означало б, що порушення прав людини в цих країнах є системними, тобто що принцип верховенства права в них не діє. Європейський суд уникає прийняття радикальних рішень, оскільки це може спричинити їх невиконання. У такому разі його діяльність може втратити будь-який сенс. Навіть поодинокі факти невиконання рішень завдають непоправної шкоди репутації ЄСПЛ. Він змушений балансувати між правами людини і міркуваннями виконуваності його рішень державами-порушниками. Ці міркування у певному сенсі інкорпоровані у практику Суду: згідно з нею, ЄСПЛ не втручається у національне законодавство та процедуру, навіть якщо мають місце помилки права. Відмовляючи заявнику в розгляді порушень його права на справедливий суд, він мотивує це тим, що до функцій Суду не належить оцінювання помилок у фактах або у праві, яких, можливо, припустився національний суд, хіба що тою мірою, якою вони могли порушити права та свободи, що їх захищає Конвенція.

Суд вважає, що українські органи правосуддя краще організовані та пристосовані для встановлення й оцінки фактів і розглядає свою роль як допоміжну щодо внутрішніх органів влади. На жаль, це не завжди означає прийнятний для заявника результат, адже відомо, що українські органи правосуддя, яким, згідно з висновками міжнародних експертів, бракує правової культури, що грунтується на верховенстві права, які потерпають від браку незалежності, кадрових і матеріальних проблем, фактично добре організовані лише для одного — ретельного розгляду справ з обвинувальним ухилом, особливо в тих випадках, коли їм ззовні задається фарватер розслідування.

Істина ховається в деталях. Такі деталі, як тиск на свідків на стадії попереднього слідства; фальсифікація доказів шляхом підтасування фактів; обгрунтування висновків суду доказами, здобутими незаконним шляхом; неповне, однобоке розслідування; вибіркове ставлення до свідків і суб’єктивна оцінка їх доказів, а також інші порушення національного законодавства залишилися поза увагою Європейського суду тому, що він не розглядає питання способу прийняття рішень національними судами, навіть якщо цей спосіб є протизаконним. Європейський суд розглядає процес «загалом» — шукає порушення Конвенції, а не порушення національного права.

За таких обставин, коли і Європейський суд остерігається глибоко вникати у природу порушень прав людини в Україні, питання, як довго доведеться викорінювати суддівське свавілля, залишається риторичним. Чи матимуть рішення ЄСПЛ авторитет для українського правосуддя, якщо єдиний урок, який можуть винести суддівські чиновники з таких рішень, — це те, що треба ретельніше фабрикувати справи?

П’ятнадцять років поспіль Рада Європи безрезультатно критикує українську правову систему. Чотирнадцять років поспіль держава народжує реформу судоустрою, але нічого, крім різноманітних концепцій реформування, так і не виплодила. Великий шанс загрузнути в бюрократичному болоті має й остання концепція, схвалена указом президента в лютому 2006 року. Між тим для України залишається актуальною оцінка, яку дав правосуддю суддя Юрій Василенко: «У нас немає суддів, є судові чиновники. Як тільки питання торкається держави і громадянина, приблизно в 90% випадків рішення — на користь держави, і зовсім не тому, що громадянин неправий. Тобто суди не захищають громадянина. Ще гірша ситуація з кримінальними справами. Судді, внаслідок тиску на них голів суду, прокурорів, міліцейських начальників, вдаються до порушення закону». («Україна кримінальна» від 20 жовтня 2006 року.)

Якщо побіжно кинути оком на рішення ЄСПЛ щодо України, складається (таке ж побіжне) враження, що він займається саме насущною для України проблемою правосуддя. Адже зі 139 прийнятих ним рішень 129 стосуються порушення прав громадян на справедливий суд. Та не поспішайте з висновками.

Проаналізувавши всі ці рішення, можна побачити, що тільки у п’яти випадках Суд констатував упередженість суду («Світлана Науменко проти України»), вплив влади на прийняття судового рішення («Совтрансавто — Холдінг» проти України»), порушення принципу рівності і змагальності сторін у судовому процесі («Стрижак проти України»), судове свавілля, порушення принципу правової певності («Салов проти України»). Решта 124 рішення Європейського суду за статтею 6 Конвенції стосувалися невиконання або затримки виконання рішень національних судів щодо грошових виплат заборгованості держави перед своїми громадянами. Загалом рішення Суду в однотипних справах-«клонах» становлять 96,1% від прийнятих за статтею 6, або 89,2 % від загальної кількості винесених проти України рішень.

На жаль, саме такі рішення створюють видимість ефективності Європейського суду, популярність якого серед українців дедалі зростає. (Щоправда, на відміну від пересічних громадян, відомі політики переважно обмежуються лише погрозами поскаржитись ЄСПЛ на державу, але не звертаються до нього. Для них, очевидно, існують простіші й ефективніші способи захисту своїх прав.)

Хоча Страсбург намагається відбирати для розгляду ті справи, виконання рішень у яких виключало б повторні звернення стосовно аналогічних проблем, нині справи-«клони» становлять майже 60 відсотків звернень до ЄСПЛ. Очевидно, навалою «клонів» і бажанням Суду розчистити свої «авгієві стайні» зумовлена така велика кількість рішень у однотипних справах (нагадуємо, що до кінця 2005 року в ЄСПЛ без розгляду залишилося 82100 справ), але це певною мірою дезорієнтує при визначенні істинної ситуації з порушенням прав людини в державі.

Інтереси Української держави в ЄСПЛ репрезентує Національне бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини. На підставі аналізу предмету скарг та рішень Європейського суду, прийнятих щодо них, бюро формує пропозиції до уряду і Верховної Ради стосовно приведення українського законодавства у відповідність до Конвенції. Оскільки 89,2% рішень ЄСПЛ щодо «клонів» стосуються невиконання рішень національних судів стосовно грошових виплат заборгованості держави перед своїми громадянами, на думку Урядового уповноваженого у справах ЄСПЛ, негайного вирішення потребує проблема надмірної тривалості досудового слідства, судового розгляду або виконання рішень українських судів на законодавчому рівні. Адже причиною цього є перепони правового характеру, зокрема мораторій на застосування примусової реалізації майна підприємств, у статутних фондах яких частка держави становить не менш як 25 відсотків, мораторій на задоволення вимог кредиторів, запроваджений нормами Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» тощо.

Національному бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини при Міністерстві юстиції України знадобилося 124 рішення Європейського суду, щоб звернутися до Верховної Ради із пропозицією зняти зазначені мораторії. Скільки ж іще років потрібно Нацбюро, щоб назбирати достатню кількість рішень ЄСПЛ і поставити перед законодавчою і виконавчою владою питання щодо викорінення прокурорського свавілля і корупції в судах?

Президент України Віктор Ющенко називає ступінь корумпованості судів і правоохоронних органів критичним, вбачаючи в цьому загрозу національній безпеці, 60% українських громадян не довіряють українським судам, а Національне бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини, на підставі рішень Європейського суду, розробляє заходи для поліпшення виконання рішень національних судів.

Тим часом, тоді як Міністерство юстиції заявляє про відсутність особливих проблем із виплатою справедливої сатисфакції за рішенням Європейського суду, Парламентська Асамблея Ради Європи розробляє заходи щодо України у зв’язку з неналежним виконанням нею рішень Європейського суду.

Поки високі сторони розбираються з грошовими виплатами, наша судова практика доходить до абсурду: навіть Верховний суд України виносить в одній і тій самій справі два протилежних за змістом рішення, а прокуратура не вбачає у цьому нічого дивного. Йдеться про розгляд Верховним судом касаційної скарги В.Корсіка на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 15 лютого 2006 року у справі за позовом до Фермерського господарства «МАГІК» про розподіл майна фермерського господарства.

Суть цієї справи така: 3 квітня 2006 року пану Корсіку було надіслано ухвалу Верховного суду України від 15 березня 2006 року, у якій суд прийняв до касаційного розгляду скаргу, постановив витребувати справу та відмовив у клопотанні господарства про призупинення виконання рішення апеляційного суду від 15 лютого 2006 року, яке набрало чинності. До 21 квітня сторонам необхідно було подати заперечення щодо цієї касаційної скарги.

30 червня 2006 року В.Корсік отримав іншу ухвалу від 8 червня 2006 року з тим самим вихідним номером 6-7227ск06, але геть протилежним змістом, а саме з вимогою зупинити виконання рішення апеляційного суду від 15 лютого 2006 року до закінчення касаційного провадження у справі.

Спантеличений пан Корсік звернувся до Державної виконавчої служби в Єланецькому районі Миколаївської області, що мала виконувати рішення апеляційного суду. Голова ДВС у Єланецькому районі у присутності Корсіка зателефонував до канцелярії ВСУ, де йому відповіли, що в суді зареєстрована лише друга ухвала від 8 червня за вихідним номером 6-7227ск06. Себто у канцелярії стверджували, що першої ухвали від 15 лютого 2006 року не існувало взагалі. Тоді пан Корсік відніс до прокуратури обидві ухвали Верховного суду з однаковими реквізитами і протилежним змістом, підписані тим самим суддею, завірені мокрими печатками.

За інформацією Української Гельсінкської спілки з прав людини, пан Корсік звернувся до них по допомогу після того, як прокуратура не знайшла ознак злочину в таких дивних обставинах.

Ремарка

2 жовтня 2006 р. Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію №1516, в якій розкритикувала Україну, а також три інші держави, за неприйнятні затримки з виконанням рішень Європейського суду з прав людини і поінформувала про свій намір позбавити парламентську делегацію України права бути присутньою в Асамблеї у разі невжиття Україною відповідних заходів упродовж шести місяців.