Українські політичні пристрасті на арені ПАРЄ

Українським політичним баталіям тісно в рідних стінах. З’ясування стосунків українські політики час від часу переносять у стіни ПАРЄ. 25 січня українська делегація ПАРЄ заявила про заміну свого керівництва. Іван Попеску — народний депутат Партії регіонів і голова делегації — наполягає, аби ця заява не була підтримана більшістю членів делегації. Конфлікт вирішуватиметься вже в Україні за посередництва голови Верховної Ради. Інша ж епопея, яка потребувала консультативного висновку Європейського суду, триває з 2007-го. 22 січня 2010 року, вдруге за свою більш як 50-річну історію, Європейський суд надав висновок щодо обрання від України судді Європейського суду. З 2007 року і донині Україна не має постійного судді Європейського суду.

«Дзеркало тижня» відстежує цю ситуацію, оскільки для України, що посідає четверте місце за кількістю звернень громадян до Європейського суду, відсутність постійного судді означає затримки в розгляді саме українських справ.

Україна залишилася єдиною з дев’яти країн, списки яких переглядались у 2007— 2008 роках, але суддю досі не затверджено. У липні 2009-го
ПАРЄ навіть виносила на голосування пленарної сесії постанову про позбавлення повноважень української делегації через неподання третьої кандидатури для доповнення першого списку. Україна, у свою чергу, наполягала, що повністю відкликала перший список і на розгляді ПАРЄ є новий список, розгляд якого зволікає саме ПАРЄ. Держава наполягала на своєму суверенному праві визначати список, посилаючись на статтю 22 Конвенції. Парламентська асамблея наполягала на своєму праві вимагати доповнення списку і не погоджувалася на новий, посилаючись при цьому на Резолюцію ПАРЄ 1432 (2005). Обговорення зайшло в глухий кут.

У цій ситуації і Україна і ПАРЄ вирішили звернутися по консультативний висновок до Європейського суду, який мав поставити крапку в суперечці. Основним спірним питанням було: чи може список із трьох кандидатів, що представлений державою для виборів судді до Європейського суду і переданий до Парламентської Асамблеї РЄ, бути відкликаний цією державою і замінений на новий список? Якщо так, то чи існує в такому разі якийсь кінцевий термін?

Як і передбачалося, суд у своєму висновку не дав однозначної відповіді, як вирішити ситуацію, що склалася. Натомість він чітко визначив, що Держава як Висока Договірна Сторона користується автономією, приймаючи рішення замінювати список кандидатів або доповнювати його. Європейський суд не знайшов жодного підтвердження встановлення кінцевого терміну для держави щодо заміни списків кандидатів і зазначає: для забезпечення прозорості та ефективності процедури виборів суддів необхідно встановити такий термін. Отже, Європейський суд підтвердив суверенну волю держави самостійно вирішувати питання, яким буде список кандидатів на посаду судді. При цьому потрібно встановити кінцевий термін для заміни цього списку.

Як і у всіх своїх рішеннях, Європейський суд наголошує, що головне у цій справі — забезпечення виконання принципів, які держави як сторони Конвенції захисту прав людини та основоположних свобод поставили перед собою.

Ми ж чудово розуміємо, що тепер цей висновок кожна зі сторін-опонентів тлумачитиме по-своєму. І політичні пристрасті в Україні, пов’язані зі зміною влади, як завжди, візьмуть гору. Навряд чи при цьому українські політики виходитимуть із головних принципів, підтверджених судом.