Тенденція, однак…

На тлі попередніх «знакових» рішень Конституційного суду України - рішення від 30 вересня 2010 року у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України та рішення від 6 жовтня 2010 року у справі про корупційні правопорушення та введення в дію антикорупційних законів - рішення КСУ від 26 січня 2011 року не викликало значного суспільного резонансу і не стало - принаймні поки що - предметом серйозного обговорення вітчизняною юридичною спільнотою. Тим часом специфічний зміст підстави для розгляду справи Конституційним судом України, а також юридичний зміст мотивувальної та резолютивної частин ухваленого ним рішення такого обговорення заслуговують.

Основний нормативний зміст цієї ситуації обумовлений двома особливими юридичними фактами. Це ухвалення Конституційним судом України рішення від 29 грудня 1999 року у справі про смертну кару (далі - рішення КСУ від 29 грудня 1999 року) та набрання чинності Законом України «Про
внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року №1483-ІІІ» (далі - Закон №1483 - ІІІ).

У межах ситуації, що розглядалася Конституційним судом України, діяли три окремі редакції КК України 1960 р.

КК України 1960 р. в редакції до 29 грудня 1999 року; ця редакція передбачала смертну кару як вид покарання і допускала можливість її призначення за окремі особливо тяжкі злочини.

КК України 1960 р. з урахуванням рішення КСУ від 29 грудня 1999 року. Ця редакція у період з 29 грудня 1999 року і принаймні до 29 березня 2000 року передбачала нечинність положень щодо можливості призначення покарання у вигляді смертної кари і не передбачала положень щодо можливості призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

КК України в редакції Закону №1483 - ІІІ. Ця редакція не містила положень щодо можливості призначення покарання у вигляді смертної кари і водночас передбачала довічне позбавлення волі як вид покарання та допускала можливість його призначення за окремі особливо тяжкі злочини.

Можна виділити основні категорії кримінальних справ, що мали розглядатися (переглядатися) судами загальної юрисдикції в умовах окресленої ситуації та її окремого «фрагмента»:

1) щодо осіб, які вчинили злочини до 29 грудня 1999 року і були засуджені вироками судів, що набрали законної сили, до смертної кари;

2) щодо осіб, які вчинили злочини до 29 грудня 1999 року і до цієї дати не були засуджені;

3) щодо осіб, які вчинили злочини у період із 29 грудня 1999 року по 29 березня (4 квітня) 2000 року.

Для кожної з виділених категорій характерні такі тенденції. Щодо осіб, засуджених до смертної кари: а) загальна тенденція - переважну більшість справ щодо таких осіб було переглянуто після 4 квітня 2000 року; таким особам смертну кару замінено на довічне позбавлення волі; б) окремі випадки: щодо кількох осіб (за даними Державного департаменту України з питань виконання покарань, таких осіб - сім) справи було переглянуто в період із 29 грудня 1999 року по 4 квітня 2000 року, і цим особам смертну кару було замінено на позбавлення волі на строк 15 років).

Щодо осіб, які вчинили злочини до 29 грудня 1999 року і до цієї дати не були засуджені: а) загальна тенденція - переважна більшість справ щодо таких осіб розглядалася після 4 квітня 2000 року, і таким особам призначалося довічне позбавлення волі; б) окремі випадки: кілька справ (наприклад, справу Федоренка) було розглянуто у період із 29 грудня 1999 року по 4 квітня 2000 року, і особам було призначено покарання у вигляді смертної кари; надалі - після 4 квітня 2000 року - смертну кару їм було замінено на довічне позбавлення волі; кілька справ (наприклад, справу Ана) було у 2010 році знято з розгляду Верховним судом України у зв’язку з необхідністю офіційного тлумачення відповідних
положень КК України 1960 р. Конституційним судом України.

Щодо осіб, які вчинили злочини у період з 29 грудня 1999 року по 29 березня (4 квітня) 2000 року: а) загальна тенденція 2000 - 2008 років: усі справи розглядалися після 4 квітня 2000 року, і особам призначалося довічне позбавлення волі; б) загальна тенденція 2009 - 2010 років: Верховний суд України переглянув такі справи і у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону судами, що постановили вироки, змінив ці вироки, призначивши таким особам покарання у вигляді позбавлення волі на строк 15 років.

Таким чином, у 2000 - 2008 роках більшість судів загальної юрисдикції, в тому числі ВСУ, не розглядали редакцію КК України 1960 р. з урахуванням рішення КСУ від 29 грудня 1999 року як новий кримінальний закон; найбільш яскраво таке розуміння втілилося у вироку Луганського обласного суду у справі Федоренка; цим вироком у лютому 2000 року - тобто після ухвалення зазначеного рішення - Федоренку було призначено покарання у вигляді смертної кари. У 2009 - 2010 роках ВСУ продемонстрував інший підхід. Змінюючи вироки щодо осіб, котрі вчинили відповідні злочини у період з 29 грудня 1999 року по 4 квітня 2000 року, у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону і призначаючи замість довічного позбавлення волі позбавлення волі на строк 15 років, ВСУ тим самим однозначно визнав, що редакція КК України 1960 р. з урахуванням рішення КСУ від 29 грудня 1999 року розглядається ним як новий кримінальний закон.

Звернення ВСУ у 2010 році до Конституційного суду України з конституційним поданням, по суті, означало: визнавши редакцію КК України 1960 р. з урахуванням рішення КСУ від 29 грудня 1999 року новим кримінальним законом, Верховний суд України не зміг (чи не захотів) самостійно відповісти на запитання, чи є цей новий закон таким, що пом’якшує кримінальну відповідальність (покарання).

Оцінюючи наведені вище тенденції та підходи, не можна не відзначити їхньої певної суперечливості й непослідовності. Суперечливість, зокрема, вбачається в тому, що: а) окремим засудженим до смертної кари це покарання було замінене на позбавлення волі на строк 15 років, а переважній більшості - на довічне позбавлення волі; б) з одного боку, ВСУ постановив у 2009 - 2010 роках ряд ухвал, у яких редакцію КК України 1960 р. з урахуванням рішення КСУ від 29 грудня 1999 року було визнано новим кримінальним законом, що передбачав максимальне покарання у вигляді позбавлення волі на строк 15 років. З іншого боку - і в 2009, і в 2010 роках (незважаючи на неодноразові звернення до ВСУ) залишався незміненим вирок Луганського обласного суду, яким Федоренко був засуджений до смертної кари і який був постановлений у період, коли, як визнав ВСУ в ухвалах 2009 - 2010 років, був чинним саме цей закон.

Непослідовною видається позиція Верховного суду України в частині «проблемності» визнання редакції КК України 1960 р. з урахуванням рішення КСУ від 29 грудня 1999 року законом, що пом’якшує кримінальну відповідальність (покарання). Якщо така редакція, на думку ВСУ, є новим кримінальним законом, що передбачає максимальне покарання у вигляді позбавлення волі на строк 15 років, він має зіставлятися з попереднім кримінальним законом - КК України, що був чинним до 29 грудня 1999 року і передбачав максимальне покарання у вигляді смертної кари. У чому ж тут «проблемність»? Очевидно, не в тому, щоб визначитися, чи є покарання у вигляді позбавлення волі на строк 15 років більш м’яким, ніж смертна кара.

Однак «маємо те, що маємо». Верховний суд України звернувся з конституційним поданням до Конституційного суду України і отримав відповідь, яка дозволяє всі конкретні питання вирішувати «безпроблемно».

Розуміння Конституційним судом України нормативного змісту ситуації, яка була предметом його розгляду у цій справі, в цілому не відрізняється від розуміння, наведеного на початку статті. У п/п.3.2 мотивувальної частини рішення від 26 січня 2011 року виділяються три редакції КК України 1960 року і дається характеристика нормативного змісту кожної з них. При цьому, однак, привертають до себе увагу дві обставини. По-перше, констатувавши, що санкції відповідних статей Особливої частини КК 1960 р. до 29 грудня 1999 року передбачали, поряд зі смертною карою, позбавлення волі на строк до 15 років, і відзначивши тим самим їх альтернативний характер, КСУ зазначив: «Такі санкції, встановлені Верховною Радою України, були співмірними з особливою тяжкістю вказаних злочинів та підвищеною суспільною небезпекою осіб, які їх вчиняли». Постає запитання: якщо мала місце така «співмірність», то на яких підставах КСУ своїм рішенням від 29 грудня 1999 року визнав смертну кару неконституційним видом покарання?

По-друге, відтворивши у межах характеристики нормативного змісту КК України 1960 р. з урахуванням рішення КСУ від 29 грудня 1999 року загальний принцип, «за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність і не підлягають застосуванню», в подальшому Конституційний суд України обмежився тезою - «…положення Кодексу 1960 року щодо смертної кари як виду покарання з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення від 29 грудня 1999 року не підлягали застосуванню судами…». Як бачимо, тут про втрату чинності згаданими положеннями вже не йдеться, і це не проста «неуважність» КСУ.

По суті, процитована теза - визначальна для більшості його підходів до розуміння правового змісту як відповідних складових окресленої «проблемної» ситуації, так і окремих положень КК України 2001 р., котрі певним чином пов’язані з нею. Це розуміння втілюється, зокрема, в такі «правові позиції» Конституційного суду України.

1. У межах характеристики Закону №1483 - ІІІ Конституційний суд України формулює ключове її положення таким чином: «У Законі №1483 комплексно вирішені питання, що стосувалися заміни смертної кари як виду кримінального покарання таким видом покарання, як довічне позбавлення волі». Про те, що мала місце саме заміна одного виду покарання іншим, свідчать, на думку Конституційного суду України, кілька положень Закону №1483 - ІІІ, зокрема те з них, відповідно до якого « …слова «смертна кара» в усіх випадках їх застосування у тексті Кодексу 1960 року замінено на слова «довічне позбавлення волі» у відповідних відмінках».

Оцінюючи дану «правову позицію» КСУ, можна, зокрема, відзначити: заміна смертної кари довічним позбавленням волі могла бути здійснена Законом №1483 - ІІІ лише у разі, якщо смертна кара як вид покарання була передбачена у КК України 1960 р. відповідними його положеннями, котрі були чинними - зберігали свою «юридичну силу». За рішенням КСУ від 29 грудня 1999 року, ці положення втратили чинність. Отже, починаючи з цієї дати, смертна кара як неконституційний вид покарання припинила своє існування в межах правової системи України. У зв’язку з цим у правовому сенсі замінювати Законом №1483 - ІІІ було вже нічого, а його положення щодо заміни слів «смертна кара» на слова «довічне позбавлення волі», за своїм юридичним змістом, передбачало два окремі різновиди змін до КК України 1960 р.: а) «текстуальне» вилучення тих його положень щодо смертної кари, які вже втратили чинність; б) доповнення цього Кодексу положеннями, які передбачають новий вид покарання - довічне позбавлення волі.

2. Найбільш змістовним у плані формулювання «правових позицій» Конституційного суду України є п.4 мотивувальної частини рішення від 26 січня 2011 року. Перші три його абзаци заслуговують того, щоб процитувати їх повністю:

«4. Конституційний Суд України виходить з того, що з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення від 29 грудня 1999 року і до набрання чинності Законом №1483 існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до Кодексу 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями Кодексу 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом №1483 стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю Конституції України положень Кодексу 1960 року щодо смертної кари.

Однак наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кодексу 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п’ятнадцяти років. Це підтверджується, зокрема, тим, що Кодекс 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п’ятнадцяти років - за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94). Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93 Кодексу 1960 року).

За таких обставин КСУ зазначає, що альтернативний характер санкцій статей Кодексу 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі, оскільки це порушувало принцип співмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення, не відповідало принципу справедливості в кримінальному праві».

Отже, на думку КСУ, заміна смертної кара довічним позбавленням волі відбулася в умовах, коли спочатку втратили чинність положення КК України 1960 р. щодо смертної кари, а потім - через три місяці - набрали чинності положення щодо «встановлення нового виду покарання» (довічного позбавлення волі - С. Ш.). Про юридичну некоректність такого розуміння «заміни» смертної кари довічним позбавленням волі було сказано вище.

Однак це ще далеко не межа «діалектичної» логіки КСУ. У абзаці другому п.4 мотивувальної частини свого рішення він формулює ще одну «правову позицію»: незважаючи на втрату чинності положеннями КК 1960 р. щодо смертної кари на підставі рішення КСУ від 29 грудня 1999 року, санкції відповідних статей його Особливої частини зберігали альтернативний характер. Яку ж альтернативу положенням цих санкцій щодо позбавлення волі на строк до 15 (10) років вбачає Конституційний суд України ?

Відповідь на це запитання дається в абзаці третьому п.4 мотивувальної частини рішення від 26 січня 2011 року: принаймні до 29 березня 2000 року такою альтернативою були нечинні вже положення щодо смертної кари.

Таким чином, у результаті сформульованих Конституційним судом України «правових позицій» суди загальної юрисдикції отримали «чіткі і конкретні» орієнтири. Відповідно до цих орієнтирів, якщо у період з 29 грудня 1999 року по 29 березня (4 квітня) 2000 року поставало питання про найбільш суворе покарання, яке могло бути призначене, зокрема за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, - то це питання необхідно було вирішувати з огляду на таке: а) «…положення Кодексу 1960 року щодо смертної кари як виду покарання з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення від 29 грудня 1999 року не підлягали застосуванню судами…» (абзац третій п/п.3.2 мотивувальної частини рішення від 26 січня 2011 року); б) «…наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кодексу 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п’ятнадцяти років…» (абзац другий п.4 мотивувальної частини рішення); в) «…альтернативний характер санкцій статей Кодексу 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі…» (абзац третій п.4 мотивувальної частини рішення).

Послідовна реалізація цих орієнтирів дає підстави для однозначного висновку: у період із 29 грудня 1999 року по 29 березня (4 квітня) 2000 року найсуворішим покаранням, за КК України 1960 р., не могли бути ні смертна кара, ні позбавлення волі на строк 15 років, ні довічне позбавлення волі. Яке ж в такому разі найсуворіше покарання могло бути призначене у зазначений період, за КК України 1960 р.? Прямої відповіді на це запитання Конституційний суд України не дає. Однак, з урахуванням процитованих вище «правових позицій», така відповідь може бути лише одна: за вчинення окремих злочинів, зокрема умисного вбивства при обтяжуючих обставинах, найсуворішого покарання у період з 29 грудня 1999 року по 29 березня (4 квітня) 2000 року, за КК України 1960 р., взагалі не можна було призначити. А це, своєю чергою, означає, що в Конституційного суду України є ще одна - прямо не відтворена у рішенні від 26 січня 2011 року - «правова позиція», відповідно до якої правовими наслідками рішення КСУ від 29 грудня 1999 року були: а) якийсь особливий режим чинності тих положень санкцій відповідних статей Особливої частини КК України, які передбачали смертну кару; б) призупинення чинності цих санкцій у цілому.

Слід зазначити, що в цій частині рішення від 26 січня 2011 року має певну однотипність із рішенням від 6 жовтня 2010 року у справі про корупційні правопорушення та введення в дію антикорупційних законів, зокрема з тим його «фрагментом», який стосується співвідношення між набранням зазначеними законами чинності та введенням їх у дію. В ньому Конституційний суд України визнав положення антикорупційних законів, згідно з якими останні набирають чинності з дня їх опублікування (фактично - з 18 липня 2009 року), а вводяться в дію з 1 січня 2010 року, такими, що відповідають Конституції України (є конституційними). При цьому, однак, він «забув» дати відповідь на два ключові запитання: які правові наслідки настають від набрання антикорупційними законами чинності, і чим вони відрізняються від наслідків введення цих законів у дію.

3. Повертаючись до рішення від 26 січня 2011 року, звернемося ще до однієї «правової позиції» Конституційного суду України. Попередньо зазначимо, що вона стосується положення ч.4 ст.5 КК України 2001 р.: «Якщо після вчинення особою діяння, передбаченого цим Кодексом, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи». У контексті цього положення єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні визначив «правовий статус» КК України 1960 р. з урахуванням рішення КСУ від 29 грудня 1999 року і, власне, самого рішення таким чином: «…Конституційний Суд України вважає, що після рішення від 29 грудня 1999 року Кодекс 1960 року не став новим законом, що пом’якшував кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів… Конституційний Суд України виходить з того, що в частині четвертій статті 5 Кодексу 2001 року йдеться про можливість його зміни тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не рішенням Конституційного Суду України, який повноважний лише (! - С.Ш.) визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність».

Даючи оцінку наведеним положенням, відзначимо насамперед змістову неточність другого з них - у ч.4 ст.5 КК України 2001 р. йдеться не лише про зміну цього Кодексу, а про зміну будь-якого закону про кримінальну відповідальність. Крім того, після ознайомлення з першим положенням уже традиційно постає запитання: якщо після рішення від 29 грудня 1999 року КК України 1960 р. не став новим законом, що пом’якшував кримінальну відповідальність, то чим саме він став? Знову ж таки, прямої відповіді на це запитання у рішенні від 26 січня 2011 року немає, однак, з огляду на попередні «правові позиції» Конституційного суду України, ця відповідь уже відома: КК України
1960 р. після рішення КСУ від 29 грудня 1999 року і принаймні до 29 березня 2000 року в частині, що стосується призначення найбільш суворого покарання за вчинення деяких особливо тяжких злочинів, став своєрідним «фантомом», оскільки, за «логікою» Конституційного суду України, відповідні його положення (санкції) взагалі не підлягали застосуванню судами.

І насамкінець - про «правову позицію» щодо повноважень Конституційного суду України. Не ставлячи за мету розглянути цю «правову позицію» у повному обсязі, порівняємо її з підходом, проведеним Конституційним судом України у рішенні від 30 вересня 2010 року у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України. В абзаці четвертому п.6 мотивувальної частини цього рішення, зокрема, зазначено: «Конституційний Суд України виходить з того, що визнання неконституційним Закону №2222 у зв’язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом №2222».

У певною мірою спрощеному і схематичному вигляді цей підхід може бути представлений формулою «Конституція України в редакції від 8 грудня 2004 року - рішення КСУ від 30 вересня 2010 року - Конституція України в редакції від 28 червня 1996 року». Отже, у даному разі Конституційний суд України виходить із того, що його рішення - саме по собі - може змінити Конституцію України.

Якщо ж таким чином «схематизувати» підхід, проведений Конституційним судом України у рішенні від 26 січня 2011 року, то він буде представлений формулою «КК України в редакції до 29 грудня 1999 року - (рішення КСУ від 29 грудня 1999 року - КК України з урахуванням цього рішення) - Закон №1483-ІІІ - КК України в редакції Закону №1483». У цьому разі, відповідно до «правової позиції» Конституційного суду України, його рішення - саме по собі - змінити КК України не може, і для такої зміни на додачу до нього потрібен окремий закон, прийнятий Верховною Радою України .

Звертаючись до суто правової оцінки резолютивної частини рішення КСУ від 26 січня 2011 року, необхідно сказати про його наслідки.

Першим наслідком цього рішення є виникнення у правовій системі України ситуації, яка передбачає два діаметрально протилежних рішення КСУ щодо скасування смертної кари в нашій державі. При цьому КСУ ревізував своє попереднє рішення, не вказуючи на його помилковість, а навпаки - посилаючись на нього.

Другий наслідок стосується рішень судів загальної юрисдикції у конкретних кримінальних справах. Майже не доводиться сумніватися, що надалі, приймаючи відповідні рішення, суди візьмуть до виконання рішення КСУ від 26 січня 2011 року. Водночас не викликає сумнівів і те, що ухвали окремих судів щодо заміни смертної кари позбавленням волі на строк 15 років, а також ухвали, постановлені ВСУ у 2009 - 2010 роках стосовно осіб, які вчинили злочини у період з 29 грудня 1999 року до 29 березня (4 квітня) 2000 року, переглянуті не будуть. Відкритим залишається питання щодо вироків, якими смертна кара була призначена у період чинності КК України 1960 р. з урахуванням рішення КСУ від 29 грудня 1999 року (зокрема у справі Федоренка), - незаконність такого призначення відзначив Конституційний суд України і в рішенні від 26 січня 2011 року.

Третій наслідок стосується осіб, на долю яких опосередковано - через рішення судів загальної юрисдикції - впливає це рішення. Воно фактично позбавляє їх права на призначення покарання або його пом’якшення за КК України 1960 р. з урахуванням рішення КСУ від 29 грудня 1999 року судами загальної юрисдикції в Україні. У цих осіб залишається шанс добитися сприятливого для них вирішення цього питання Європейським судом із прав людини.

Четвертий наслідок стосується самого КСУ. рішенням від 26 січня 2011 року він укотре подав приклад органам державної влади та місцевого самоврядування, їхнім службовим і посадовим особам, а також громадянам, як треба виконувати свої рішення.

До скасування смертної кари в Україні можна ставитися по-різному. Можна підтримувати чи не підтримувати таке скасування в принципі, сприймати чи не сприймати аргументи, наведені в рішенні КСУ від 29 грудня 1999 року щодо неконституційності цього виду покарання. Однак, якщо таке рішення ухвалене єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, його необхідно виконувати.

Ухваливши рішення від 26 січня 2011 року, КСУ продемонстрував своє ставлення до власних рішень. При цьому одностайна підтримка рішення від 26 січня 2011 року всіма суддями КСУ, які брали участь у цій справі, - попри відзначену вище його непослідовність, суперечливість та неповноту, - свідчить про свідоме маніпулювання ними Конституцією України, окремими законами, міжнародно-правовими документами та власними рішеннями.

Змістова форма такого маніпулювання у рішенні від 26 січня 2011 року може бути виражена формулою «юридична демагогія + юридична некоректність у мотивувальній частині = неправове рішення в резолютивній частині». Хотілося б сподіватися, що така формула в діяльності Конституційного суду України не стане універсальною.

P.S. Недавно у Верховній Раді України було зареєстровано черговий законопроект про відновлення у кримінальному праві України такого виду покарання, як смертна кара. З огляду на викладене вище, не виключено - якщо цей законопроект стане законом, - що Конституційний суд України, посилаючись на свої рішення від 29 грудня 1999 року та від 26 січня 2011 року, визнає його таким, що відповідає Конституції України.

* Йдеться про офіційне тлумачення положень Кримінального кодексу України 1960 року зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року № 1483-ІІІ, щодо їх дії в часі у взаємозв’язку із положеннями статті 8, частини першої статті 58, пункту 22 частини першої статті 92, частини другої статті 152, пункту 1 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, статті 73 Закону України «Про Конституційний Суд України», частини другої статті 4, частин першої, третьої, четвертої статті 5, частини третьої статті 74 Кримінального кодексу України 2001 року (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі) (далі - рішення КСУ від 26 січня 2011 року).