СУВОРИЙ ЗАКОН, АЛЕ ЧИ ЗАКОН?

У Верховній Раді готовий до другого слухання проект Кримінально-процесуального кодексу України в редакції, запропонованій народними депутатами — членами комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. На жаль, укотре із завзяттям, гідним кращого застосування, народні депутати залишили в проекті міліцейське досудове слідство і повернення кримінальної справи на додаткове розслідування.

Тож цікаво проаналізувати, як регулює продовження терміну утримання під вартою при поверненні кримінальної справи на додаткове розслідування «старий» КПК і поданий у Верховну Раду новий варіант.

Законодавець поклав обов’язок із обрання цього запобіжного заходу і продовження терміну утримання обвинувачуваного під вартою виключно на суд. При цьому статтями 165-2 і 165-3 чинного КПК України та статтями 146—150 проекту нового Кодексу передбачено направленням слідством у суд оформленого належним чином і узгодженого з прокурором подання, в якому вказуються підстави для обрання такого запобіжного заходу або ж необхідність продовження його термінів. У суді проводиться повноцінне судове засідання з участю прокурора, слідчого, обвинувачуваного та його захисника, кожен із яких в умовах змагальності намагається переконати суддю в безпомилковості своєї позиції. І це правильно, оскільки суд і тільки суд має право обмежити конституційне право людини на свободу.

Однак наші законодавці надали право чиновникам від досудового слідства утримувати людину в неволі стільки, скільки ті вважатимуть за потрібне.

Йдеться про частину 9 ст.139 проекту КПК України, у якій зазначається: «При поверненні судом справи прокуророві або на додаткове розслідування термін утримання обвинувачуваного під вартою обчислюється з моменту надходження справи прокуророві і не може перевищувати двох місяців. Подальше продовження зазначеного терміну проводиться з урахуванням часу перебування обвинувачуваного під вартою до направлення справи в суд у порядку й у межах, встановлених частиною другою цієї статті».

У перекладі з юридичної мови це означає: якщо людина під час досудового слідства перебувала під вартою, скажімо, два місяці, і після цього її кримінальна справа була направлена з обвинувальним висновком у суд, а суддя повернув її на додаткове розслідування, то термін перебування людини під вартою подовжується до двох місяців автоматично, тобто без дотримання передбаченої статтею 150 КПК судової процедури.

І це при тому, що, відповідно до частини 10 статті 139 КПК, слідчий, дознавач і прокурор, які ведуть розслідування, зобов’язані негайно звільнити обвинувачуваного з-під варти, якщо цей термін не продовжений у суді у встановленому порядку. А частина 13 цієї ж статті зобов’язує начальника слідчого ізолятора негайно звільнити обвинувачуваного, стосовно якого не надійшла ухвала судді (!) про продовження термінів утримання під вартою.

Важливо, що єдиним документом, який є підставою для продовження утримання обвинувачуваного в СІЗО, закон називає ухвалу судді про подовження термінів утримання під вартою, а не ухвалу судді про повернення справи на додаткове розслідування. Однак людей, чиєї вини не доведено в суді і не підтверджено обвинувальним вироком, продовжують місяцями утримувати у в’язниці, а слідчі, прокурори й адміністрація СІЗО пояснюють захистові такий стан речей сформованою практикою.

Тоді постає запитання, що важливіше в нашій державі — закон чи «сформована практика»? І кому вигідна така практика — обвинувачуваному, який марно роками чекає у камері вироку суду, потерпілому, який втрачає надію на захист своїх прав і торжество справедливості в суді, чи чиновникам у погонах, нездатним розслідувати кримінальну справу так, аби не змушувати суд повертати цю справу на додаткове розслідування? І чому ухвалюються закони, які дозволяють некомпетентним і несумлінним слідчим та прокурорам витлумачувати ці закони так, як їм вигідно?

Загальновідомо, що завдяки такому механізмові повернення справи на додаткове розслідування у слідчих органів та оперативних служб існує можливість виконувати замовлення на проведення репресивних заходів щодо усунення політичних противників і конкурентів у бізнесі, а також використовувати цю можливість і у своїх небезкорисливих цілях. Адже сфальсифікувати кримінальну справу, висунути обвинувачення за надуманими і незаконними підставами нині, при сформованій «практиці», простіше простого. Про схожі численні факти з нашої дійсності ми чули неодноразово.

Нічого, що кримінальна справа не має судової перспективи. Завдяки такій «практиці» продажному слідчому немає потреби обтяжувати себе продовженням у суді термінів утримання під вартою. Досить запустити ганебний і протизаконний механізм повернення справи на додаткове розслідування — і людину можна без суду роками тримати на нарах. Автоматичне вирахування двомісячного терміну утримання під вартою при багаторазовому ходінні справи зі слідства в суд та з суду у слідство — того гарантія. При цьому термін, що відновлюється, відповідно до частини 9 статті 139 запропонованого проекту КПК, починається вже не з моменту надходження кримінальної справи прокуророві, а з часу надходження в орган дізнання і слідчому. Це означає, що в прокуратурі кримінальна справа може провалятися скільки завгодно хоча б тому, що дівча з канцелярії про неї просто забуло.

Яким чином можна роками тримати людину в слідчому ізоляторі без передбаченої законом судової процедури і без ухвали судді? У кримінальній справі, що надійшла в суд, плин терміну утримання підсудного під вартою припиняється на весь час судового процесу. Якщо кримінальна справа досить об’ємна, процес може тривати не один місяць. Але раптом, після кількох місяців слухання справи, суддя бачить, що досудовим слідством у роботі був допущений брак, і суд не в змозі усунути його власними силами. Звісно ж, досить часто в таких випадках підсудний заслуговує виправдувального вироку. Суддя ж повертає справу на ДС, і до терміну утримання під вартою обвинувачуваного, який він відсидів під час досудового слідства, додаються ще два «прокурорських» місяці. Через два місяці справа знову надходить у суд, і засідання починається спочатку. І немає ніяких гарантій, що через кілька місяців судового слідства суддя знову поверне справу на додаткове розслідування. І налагоджений механізм спрацює ще раз, а якщо комусь дуже хочеться — то ще й ще...

Автору публікації особисто довелося зіштовхнутися з цим «механізмом», захищаючи П-ко у кримінальній справі №10-2131, яку з літа 2003 р. і по сьогодні розглядає й ніяк не може розглянути Шевченківський районний суд м.Києва.

Але знову ж постають запитання: невже цього не розуміють народні депутати, що подали у Верховну Раду проект Кримінально-процесуального кодексу, в якому ч. 9 ст. 139 майже слово в слово дублює ч.6 ст. 156 нинішнього КПК? І як ці статті КПК узгоджуються з Конституцією, заявами про прагнення бути правовою державою європейського зразка? Ці запитання не є риторичними і потребують відповіді!

Та все вони розуміють, тільки слова «правова держава», «демократія» і «загальнолюдські цінності» були й залишаються для них порожнім звуком. Так само як і голосіння з високих трибун Президента, прем’єра й генерального прокурора про те, що ніхто в країні не виконує законів. Ну, по-перше, самі б подали приклад законослухняності. А по-друге, не потрібні «гарантам» та «еліті» законослухняні громадяни! Адже в країні діють такі закони і створені такі умови, що дотримання законодавства неминуче приведе людину до голодної смерті, і вона, ця людина, вимушено порушуючи закон задля власного виживання, уже без особливого обурення чує про мільйонні податкові декларації своїх наділених владними повноваженнями співвітчизників, бачить їхні шикарні особняки й автомобілі. Тому й немає в нашій країні поки що загальнонародного обурення у вигляді багатотисячних демонстрацій проти антинародного режиму.

Поки що... Але ж насуваються зміни. Усі розуміють, що так жити далі не можна. І нинішня «еліта» теж розуміє, що для досудової розправи з політичними противниками, здатними загрожувати їй позбавленням влади, якраз і може знадобитися «новий» КПК та його частина 9 статті 139.