СУМНІ ПРИГОДИ УКРАЇНЦІВ У ПОЛЬЩІ

Про те, що стосунки між Кучмою і Кваснєвським є добрими, говорили усі. Про те, що стосунки між українським і польським народами є не такі добрі, як між президентами, говорили Кваснєвський і Кучма. Щоб зробити, аби стосунки між простими людьми покращилися, потрібно знати, якими ці стосунки є насправді. Описані нижче історії не друкує польська преса. Доля героїв цих історій нікому у Польщі не цікава, бо все, що з ними діється, вкладається у поширений польський стереотип: «всі руські — бандити, нелегали, проститутки» і «їхні проблеми — це справа рук їхніх же земляків». Цей стереотип не є безпідставним. У більшості випадків винуватцями пригод українців є українці чи інші «земляки» по колишній неіснуючій вже нині інтернаціональній батьківщині.

Однак чи це достатня підстава, щоб польські службовці (фактично представляючи свою державу) ставилися до наших земляків як до людей другого гатунку, а їхнє право людини розцінювали як дещо інше, ніж право людини з ЄС чи США?

Історія перша.
11 арештантів

У великих польських містах є місця, де гуртуються нелегали у пошуках праці. У польській пресі їх назвали колись «невільничими ринками». Щоденно до таких місць під’їздять замовники і вибирають собі робітників, які підходять їм за фахом, ціною тощо. На одному з таких місць у Варшаві 16-го листопада 2002-го року стояла група українських громадян. За якийсь час під’їхали і замовники — теж двоє українців, — які запропонували по 25 доларів кожному за завантаження товаром трьох автомашин. Набрали всього 11 осіб. Посадили в неосвітлений кузов вантажівки, привезли на склад, де вже чекали «фури». Склад був відкритим, поруч крутилися якісь поляки, отже, взялися до роботи, щодо якої спочатку жодних підозр не виникало. Спочатку, бо завантажувати третю вантажівку почали вже пачками, які їм подавали через дірку у стіні складу. Не завантаживши до кінця, одержали наказ припинити роботу, і самим знову залізти в кузов. Через якийсь час замовники висадили українських робітників на автобусній зупинці і спробували втекти, не заплативши за роботу. Однак робітники вчасно зорієнтувались і зуміли затримати одного з замовників-українців і водія вантажівки. Почали розбиратись, і тут під’їхала польська поліція. Виявилося, що товар, який вони вантажили, вкрадений.

Таким чином вся бригада, що складалася з 11 чоловік, потрапила до слідчого ізолятора одного з районів польської столиці. Через дві доби районна прокуратура застосувала щодо усіх затриманих тимчасовий тримісячний арешт для з’ясування осіб та подробиць справи. Причому жодне з українських дипломатичних представництв у Польщі не було поінформовано про цей інцидент. Лише після того, як родичі заарештованих почали їх розшукувати, посольство України отримало офіційне повідомлення від правоохоронних органів... з вибаченням за затримку.

Затримання на три місяці українських громадян мотивувалося необхідністю встановити персональні дані цих осіб. Консульська служба у Варшаві досить швидко зібрала необхідні дані. Звернулася з проханням замінити міру покарання на грошову заставу чи підписку про невиїзд. Однак районна прокуратура відмовилась прийняти документи від консульства, віддаючи перевагу очікуванню таких даних з силових структур України (що триває значно довше), і навіть даних з Інтерполу.

Згодом ця міра покарання подовжувалась ще тричі. Справа до суду так і не потрапляла, а заробітчани-невдахи залишалися в ув’язненні, незважаючи на те, що на прохання родин затриманих у справу втрутилося посольство України.

Що з ними діялося в ув’язненні і як вони себе там відчували, можна собі уявити з листів, котрі вони звідти писали. В одному з листів читаємо: «Ніхто не хоче слухати, що я не винен. Українець — значить бандит. Таке враження, що у цій державі взагалі немає правди та справедливості, особливо щодо громадян колишнього СРСР… Мій психічний стан з кожним днем погіршується, звернення до лікаря нічого не дають, крім принижень і погроз фізичною розправою». Цілком вірогідним видається, що ці скарги — не «традиційні арештантські штучки», адже люди їхали не красти, а працювати, тому й можуть почувати себе ображеними — до них ставляться як до злочинців, та ще й таких грізних, котрих обов’язково потрібно тримати в арешті. Інший лист: «Вещи мои порвались. Мать в больнице, не имеет возможности помочь. Я приехал работать, чтобы заработать деньги на операцию для мамы. Пусть нелегально работать, но работать, а не воровать».

Листи, до речі, доходять далеко не всі, як твердять адвокати затриманих українців.

Загублені листи, інформація про умови утримання в’язнів та послідовне ігнорування прокуратурою українського дипломатичного представництва змусили навіть посольство передати 16 жовтня цього року ноту у цій справі до польського МЗС. Та найбільшою проблемою все ж є 12-місячне (станом на листопад) ув’язнення українців без висунення їм звинувачень. Наприкінці жовтня прокуратура таки передала справу до суду. Тепер доля 11-ти затриманих українських громадян залежить від справності польського суду.

Скільки триватиме судовий процес, поки що не може сказати ніхто. Але можна припустити, що вироки за правопорушення, допущене цими українцями, будуть меншими, ніж кара, яку вони уже понесли.

Історія друга. Надійно, як в (польському) банку

До впровадження віз протягом року українсько-польський кордон перетинало кілька мільйонів українських громадян. Таку кількість людей, зрозуміло ж, супроводжує і значна кількість подорожніх пригод — аварій, нещасних випадків, злочинних нападів, шахрайств тощо. Теоретично всі гості даної країни перебувають під її охороною, але на практиці трапляються винятки. І їх чимало.

Ця драматична історія стосується теж в основному українських громадян, хоч відбулася вона на території Польщі та при посередництві польських державних і приватних структур, дії яких тільки ускладнили справу.

Ще у травні 1996 року на одній із польських доріг в автомобільній аварії загинула громадянка України, мешканка Харкова Вікторія С. Загибла працювала у польському місті Піла разом із подругою та землячкою Олександрою З.

Саме Олександра З., як вдалося з’ясувати прокуратурі у місті Піла, після нещасного випадку незаконно привласнила особисті речі та гроші загиблої подруги. Спочатку, представившись двоюрідною сестрою жертви аварії, харків’янка отримала в поліції особисті речі Вікторії С.: позолочену біжутерію, гаманець із грішми, та найважливіше — ключ від банківської скриньки, де зберігалися заощадження загиблої — 7 тисяч американських доларів. Чому польський поліцейський видав ці речі особі, котра не надала відповідних документів, можна тільки здогадуватись.

Через три дні після трагедії, Олександра З., як встановила прокуратура, послуговуючись документами покійної подруги та сфальшувавши її підпис, забрала із банку заощадження небіжчиці.

Відтоді минуло вже сім років. Суд ніяк не може розпочатися, оскільки підозрювана щоразу надає лікарську довідку про те, що вона страждає важким онкологічним захворюванням і не може брати участі у судових процесах. Однак, якщо вину Олександри З. повинен ще довести суд, то зовсім очевидним є факт помилкової видачі працівником Вєлькопольського кредитного банку грошей своєї клієнтки іншій особі. Цей факт встановлений прокуратурою і, отже, банк зобов’язаний компенсувати втрату родині своєї клієнтки. Але ця справа теж не знаходить свого вирішення уже упродовж семи років, не зважаючи на чисельні звернення до банку матері Вікторії С., а також офіційні звернення посольства України. Упродовж років банк просто ігнорує як українську громадянку, так і українську державу в особі її дипломатичного представництва, переконуючи разом з тим своїх клієнтів, що їхні гроші зберігаються «надійно, як в банку».

* * *

Стосовно обох цих історій виникає підозра, що і керівництво банку, і варшавська прокуратура поводились би дещо інакше, якби мова йшла про польського громадянина, чи, скажімо, громадянина ЄС або США, а не українця. Хочеться вірити, що це не так, але, на жаль, щороку трапляються десятки подібних випадків.

Поки ж це буде так, не зникне підозра в упередженому ставленні деяких поляків до українців. А відтак і образи українців на поляків. І цієї ситуації не змінять ні дружба президентів, ні компроміс між парламентами, ні навіть «примирення над могилами», якщо воно коли-небудь відбудеться. Оте, про що не прийнято говорити на президентському чи парламентському рівнях, але дуже жваво обговорюється серед простих людей, вилазитиме, як шило з мішка, при кожній нагоді. Аж поки простий поляк не навчиться ставитись до простого українця (і навпаки), як до ближнього свого.