СУД — НА РОЗСУД, А НЕ НА ОСУД

Недостатньо, щоб звершилося правосуддя, правосуддя повинно виглядати звершеним.

Л.Халдєєв. Суддя в кримінальному процесі

Одним із позитивних чинників останнього часу є публічне, за допомогою ЗМІ, обговорення проблем судів і суддів. Не можу не приєднати свій голос до дедалі голоснішого хору на захист нашого правосуддя. Причому, на мій погляд, захищати його слід не тільки від часом несправедливих закидів преси, неуважності виконавчої влади, недосконалих законів та інших зовнішніх причин, а й від певних внутрішніх проблем суддівського корпусу. Те, що вони є, на жаль, підтверджується досить низьким рейтингом судової влади в українських громадян і відсутністю належної поваги з боку інших владних структур.

Гірко про це говорити, але думаю, що, присвятивши тяжкій суддівській праці майже 20 років свого життя, маю на це право. І, коли чесно подивитися на самих себе, то слід визнати: не відсутність комп’ютерів, офісних меблів і навіть паперу й повісток роблять суд одним із найнебажаніших місць для відвідування громадянами, а досить нерідкісні некомпетентність, недобросовісність, неорганізованість і ще більшою мірою байдуже ставлення до своєї справи суддів. Саме тому в очах багатьох суд продовжує залишатися каральним органом. У сфері кримінального судочинства, на мою думку, причини цього такі:

— відсутність в окремих суддів розуміння того, що суд не є органом боротьби зі злочинністю, отже не зобов’язаний за кожною кримінальною справою виносити лише обвинувальний вирок або, для збереження реноме слідчих органів, повертати справу на додаткове розслідування; несприйняття новел кримінально-процесуального законодавства про роль суду як арбітра між обвинуваченням і захистом;

— недостатнє знання, а часом і нерішучість у застосуванні конституційних положень і норм КПК України про презумпцію невинності, тлумачення всіх сумнівів на користь підсудного, неприпустимість використання доказів, одержаних із порушенням закону, неможливість грунтувати обвинувальний вирок на припущеннях;

— нерідко рішення приймаються не на основі доказів, що містяться у справі, а виходячи з суб’єктивної думки судді про особистість підсудного та обставини справи.

При розгляді кримінальних справ в апеляційній інстанції всі ці недоліки спостерігаються досить часто. Як правило, коли суддя бачить, що доказів вини підсудного замало, він не ризикне винести виправдувальний вирок, а поверне справу на додаткове розслідування. Хоча, ніде правди діти, навіть нечисленні винесені судами виправдувальні вироки часто скасовуються. Але, як правило, причина цих скасувань — невміння судді переконливо аргументувати своє рішення з посиланням на докази, їх аналіз і оцінку.

Попри зміни в Кримінально-процесуальному кодексі, які визначили, що функція суду полягає тільки в розгляді справи, окремі судді продовжують перебирати на себе обов’язки сторін, причому найчастіше сторони обвинувачення. Це видно з призначення суворішого покарання, ніж просить прокурор і потерпілий, передачі справи на додаткове розслідування для збільшення обсягу обвинувачення тощо. У вироках іноді припускаються формулювання, що мають характер припущення, типу «підсудний не міг не чути чи не знати», «міг домовитися зі свідком», «воліє уникнути відповідальності» тощо.

Оцінку доказів із погляду їхньої допустимості дають досить рідко, що, ясна річ, певною мірою викликано й невизначеністю кримінально-процесуального закону в цій частині. У результаті, приміром, не беруться до уваги дані про те, що свідки, цінність котрих полягає в їхній незацікавленості, приїжджають на місце проведення слідчих дій разом із співробітниками слідчих органів, будучи заздалегідь поінформованими про те, що вони повинні почути й побачити; виявлені наркотики не зважуються в момент вилучення; особу затримують у непередбачених законом випадках, приміром, при проведенні профілактичних заходів тощо.

«Притчею во язицех» уже стали незаконні методи слідства, але неможливо не сказати про те, що на початковому етапі слідства більшість підозрюваних чомусь категорично відмовляється від допомоги захисників, іноді навіть за наявності заяви захисника, запрошеного родичами. При виявленні в особи тілесних ушкоджень, що виникли в період слідства, результати прокурорських перевірок майже завжди одні й ті самі — «вчинив опір при затриманні, упав під час перевезення або з нар у камері» тощо. І ці обставини теж часто залишаються без оцінки суду.

Судові вироки й інші рішення нерідко складаються настільки непрофесійно й непереконливо, що навіть будучи правильними по суті, не є такими за формою і не справляють враження звершеного правосуддя. А либонь саме на це сподіваються всі учасники процесу, особливо засуджені, потерпілі та їхні родичі. Заради справедливості слід сказати, що автор цих рядків не є винятком. Як у всіх моїх колег, бувають помилки, прорахунки, результатом яких є болісні роздуми й переживання. Проте залишається надія на те, що при сумлінному й чесному ставленні до своєї справи ми спільними зусиллями наблизимо час, коли в нашій країні громадяни не боятимуться суду, а повірять у те, що він існує не тільки для того, щоб засудити, а й для того, щоб справедливо розсудити. Хотілося б також, щоб ми самі настільки усвідомили своє особливе призначення в суспільстві та почали відповідати йому, що так звані силові відомства перестали б сприймати суди як свої філії і зрозуміли б: у нас різні завдання, отже й різні методи роботи.