ЗМАГАЛЬНІСТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ЗАКОН І РЕАЛЬНІСТЬ

Одним із конституційних принципів правосуддя є змагальність сторін. Стаття 16-1 КПК України розкриває його як рівність сторін обвинувачення і захисту в їх правах і свободу в представленні доказів, їх дослідженні та доведенні їхньої переконливості перед судом. Здавалося б, усе зрозуміло: обвинувачення (прокурор) і захист (адвокат) наводять докази і докладають всіх зусиль, щоб переконати суд у їхній достовірності, а суддя неупереджено вислуховує їх і приймає єдино правильне, законне рішення. Проте, як кажуть, «гладко було на папері...» Що ж відбувається насправді?

Та сама ст.16-1 КПК містить, здавалося б незначне доповнення : «Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав». На практиці це означає, що сторони замість того, щоб представляти суду докази, найчастіше перекладають цей свій обов’язок на суд. Вони заявляють клопотання про виклик свідків, витребування документів тощо. Після чого суд має направляти повістки й відповідні запити. У випадку неявки свідків і невиконання запитів виносити постанову про їх примусовий привід і контролювати виконання цієї постанови, повторно направляти запити. У результаті виходить, що, заявивши клопотання, прокурор чи адвокат спокійно чекають, коли суд доб’ється їхнього виконання. У кращому разі прокурор може посприяти тому, що органи міліції, на які покладений обов’язок з виконання примусових приводів, нададуть рапорти своїх працівників, що доставити зазначених у постанові осіб на судове засідання неможливо через їхню відсутність за зазначеною судом адресою. Думаю, ні для кого не секрет, що такі рапорти нерідко пишуть, не виходячи з кабінету. Проте суд змушений приймати їх і, визнаючи причину неявки свідка поважною, оголошувати показання, надані ним у ході досудового слідства, й у вироку посилатися на них як на доказ. Про яку об’єктивність і неупередженість у такій ситуації може йтися, якщо суд, по суті, займається збиранням доказів?

Суд не повинен цим перейматися. Такий стан речей можна змінити, лише виключивши із закону вказівку на обов’язок суду будь-яким чином сприяти сторонам в представленні доказів. Обвинувачення та захист зобов’язані приходити в суд зі свідками, письмовими та іншими доказами. Їх непредставлення має бути підставою для постанови виправдувального вироку через недоведеність провини підсудного, а при недостатності виправдувальних доказів — для залишення без уваги доказів захисту.

Нині же виходить: якщо суд не домігся виконання своєї постанови про привід свідків і витребування інших доказів, то він не має права винести виправдувальний вирок, оскільки не вичерпані всі можливості в збиранні доказів. У той самий час, якби суд мав право за законом обгрунтовувати вирок тільки на доказах, поданих сторонами, це змусило б їх відповідальніше підходити до виконання свого процесуального обов’язку з представлення доказів. Проте такий стан речей можливий лише в тому випадку, коли в кримінальному процесі завжди присутні два професіонали: прокурор (слідчий) із боку обвинувачення та адвокат на стороні захисту, які за законом мають право збирати й представляти докази.

Насправді все відбувається трохи інакше. Стаття 46 КПК передбачає право підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного на відмову від захисника й здійснення свого захисту самостійно. Стаття 44 КПК дозволила допускати як захисника, крім адвокатів, інших фахівців в галузі права, які за законом мають право на надання юридичної допомоги особисто або з доручення юридичної особи.

На практиці ці положення закону реалізуються в такий спосіб. Особи, стосовно яких порушено кримінальну справу, найчастіше пишуть заяви про відмову від захисника в зв’язку з тим, що ні в них, ні в їхніх родичів немає матеріальної можливості оплатити послуги адвоката. Відповідно до ст.47 КПК, за такої ситуації захисник призначається тільки, якщо особа, якій потрібний захист, заявить про це. Проте так звані безплатні адвокати, як правило, малоефективні, оскільки виконують цей обов’язок лише на прохання слідчого чи суду або ж через примус із боку керівника адвокатського об’єднання, яке отримало відповідну постанову від зазначених органів. Хоча законом і передбачена можливість оплати праці адвоката в цьому випадку, проте вона настільки символічна (15 грн. за день роботи), а шляхи її отримання такі тернисті, що, як правило, захисники навіть не пишуть заяв про оплату. Знаючи про це, підозрювані, звинувачені та підсудні «добровільно» відмовляються від адвоката. Що ж до інших фахівців в галузі права, то відсутність у законі роз’яснення терміна «особи, які за законом мають право на надання юридичної допомоги» призвело до того, що на практиці як захисники допускаються будь-які особи, які мають диплом про юридичну освіту. Низька якість такого захисту в більшості випадків очевидна, оскільки не завжди навіть дуже грамотний юрист, який проте не має уявлення про практику кримінального судочинства, може здійснювати ефективний захист.

Таким чином, виходить, що реальна рівність сторін у кримінальному судочинстві нерідко відсутня, оскільки з одного боку є слідчий чи прокурор (як правило, фахівець у кримінальному праві та процесі), а з другого — повністю юридично необізнаний підозрюваний, обвинувачуваний, підсудний, який до того ж найчастіше утримується під вартою, або в кращому разі вищезгадані «захисники». Для зміни такого стану справ судді неодноразово пропонували ввести інститут державних адвокатів, які отримували б гарантовану заробітну плату від держави або за рахунок місцевих бюджетів і надавали кваліфіковану юридичну допомогу особам, які не мають змоги укласти угоду з недержавним адвокатом. Оскільки для таких осіб це було б виконанням їхніх службових обов’язків, є надія, що вони ставилися б до них сумлінніше, ніж нинішні захисники за призначенням. Без таких змін у законі оголошений принцип змагальності й рівності сторін у кримінальному судочинстві залишиться гарною декларацією, яка, на жаль, не отримує свого реального втілення в дійсності.