Як узаконити вкрадене: нова версія Цивільного кодексу

Невтомний спікер парламенту Руслан Стефанчук вирішив зробити «косметичні правки» й переподати до Верховної Ради проєкт Цивільного кодексу. Якщо попередні дискусії навколо проєкту №14394 зосереджувалися передусім на свободі слова та правах медіа, то нинішня версія виводить проблему на інший рівень — зміну логіки набуття та захисту права власності в державі.

Не дивно, що нову «квітневу» версію тягнуть на розгляд у «турборежимі» з порушенням регламенту вже цього тижня (проєкт №15150), хоча головний комітет надає висновок не пізніше, ніж за сім днів до розгляду на пленарному засіданні Ради. Документ, який впливає на життя кожного громадянина й має обсяг 803 сторінки, парламент розглядатиме менше, ніж за місяць від моменту реєстрації.

Представниця Мін’юсту під час засідання правового комітету наголосила, що документ потребує щонайменше кількох тижнів на аналіз. Попередня версія отримала понад 200 сторінок зауважень. Що тоді казати про громадськість, яка не мала достатньо часу ознайомитися належним чином із текстом і виявити ризики?

Заступниця міністра юстиції Олена Ференс наголошує, що найбільш спірною залишається книга дев’ята («Публічність прав цивільних»). Її Мін’юст у попередньому проєкті взагалі рекомендував виключити. Але Стефанчуку вона чомусь особливо дорога.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Спроба закрити рота журналістам змінами в Цивільний кодекс не випадковість – Шабунін

«Голка» проаналізувала її й виявила норми, що легалізують дерибан державної власності. Якщо парламент підтримає їх — повернути вкрадені землі чи пам’ятки у власність народу України буде неможливо. У цьому контексті мотиви перегляду Цивільного кодексу 2004 року, який діє трохи більш як 22 роки, стають зрозумілішими.

Народна депутатка Наталя Піпа в пояснювальній записці до свого альтернативного проєкту акцентує увагу на тих самих ризиках і зазначає, що їх уже розкритикували Єврокомісія та Європарламент.

Цифровізація корупції — розправа з національною спадщиною

Суддя Верховного суду в Касаційному цивільному суді Василь Крат застерігає, що публічні речі, як-от Софія Київська чи Кловський палац, не можуть стати приватною власністю:

«Важко уявити, що берег Чорного моря можна купити чи продати. Такі землі належать до публічних речей, які не можуть бути в обігу, — ніхто не може стати їхнім приватним власником. Якщо держава з тих чи інших причин «забуде» віднести певний стратегічний об’єкт до публічних речей, він автоматично стає таким, який можна отримати у приватну власність. Новий проєкт не має прямого визначення чи критеріїв, що є публічними речами, і не встановлює належних режимів охорони, гарантованих Конституцією».

На жаль, у нас не тільки узбережжя, а й землі акваторії Чорного моря передавали у приватні руки. У кадастрі видно, що це море, але цільове призначення — під забудову. Тому з огляду на такі проблеми з наповненістю режимами охорони, достовірністю та інформативністю реєстрів запропоновані нововведення в Цивільному кодексі виглядають дивними.

Наразі в оновленій версії Цивільного кодексу (проєкт №15150) приховано спробу підмінити реальність цифровою підробкою: інформація про пам’ятки має бути в реєстрі, інакше їх фактично не існує.

Реєстр має об’єднати дані про обмеження у використанні земель та взаємодіяти з іншими державними базами. Водночас навіть на його наповнення відведено два роки, що свідчить про критичний стан даних.

Новий Цивільний кодекс: хвиля критики за впровадження нових норм сімейного права

Через хронічну неспроможність Мінкульту, місцевих рад і Держгеокадастру синхронізувати дані величезна кількість курганів, замковищ, пам’яток та історичних ареалів де-юре залишається порожнім місцем. Тобто жоден реєстратор чи нотаріус не побачить перешкод для виведення таких об’єктів із державної чи комунальної власності.

Так, за даними Мінкульту, в Україні понад 65 тисяч пам’яток археології, а в кадастрі зафіксовано лише 5 тисяч. Решта 60 тисяч юридично вразливі: в кадастрі ці землі значаться як сільськогосподарські або під забудову.

Якщо Стефанчук здійснить свої плани, то це знівелює позитивну практику Верховного суду, і дерибани лісів та узбереж легалізують, а пам’ятки, яких немає в реєстрах, залишать без захисту.

Покупець тоді може просто заявити в суді: «У реєстрі пам’ятки не було — отже, я діяв добросовісно». І суд має взяти це до уваги.

Спікер ходив шукати голоси до опозиційної фракції ЄС

Ірина Геращенко/Facebook

Реєстр як інструмент маніпуляції строками давності

Проєкт запроваджує презумпцію знання відомостей реєстру — і це кардинально змінює логіку обчислення позовної давності. У поєднанні із загальними положеннями про позовну давність законотворець створює механізм, за якого будь-яка незаконна реєстрація стає незворотною за короткий час.

Згідно з чинним законодавством та усталеною практикою Верховного суду, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа (зокрема й держава або громада в особі прокурора чи профільного органу) дізналася або могла дізнатися про порушення свого права. Проєкт нового кодексу радикально змінює цей баланс. Тепер «знати все, що є в реєстрі» — це обов’язок. Законодавець фактично ототожнює момент внесення запису до реєстру із моментом обізнаності про можливе порушення прав.

Це означає: щойно реєстратор вносить запис про передачу частини лісу чи заповідника у приватну власність, розпочинається відлік позовної давності. Якщо за три роки держава не виявить це серед тисячі інших маніпуляцій, право на повернення майна вона втратить назавжди. У поєднанні з хронічною неспроможністю держави оперативно реагувати на такі порушення це створює ефект відкладеної безкарності: незаконні рішення не просто залишаються без наслідків — вони з часом стають юридично захищеними.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Цивільний кодекс Стефанчука: ризики для медіа залишилися

Такий підхід фактично нівелює можливість захищати інтереси держави та громад, адже більшість земельних і майнових злочинів викриваються за роки після їх скоєння. Запропоновані зміни суперечать усталеній практиці Верховного суду й фактично спрямовані на її нівелювання.

Але перебіг строків — це лише один наслідок презумпції знання відомостей реєстру. Другий, глибший — це те, що відбувається з правами на публічні речі, які держава або громада взагалі не встигла зареєструвати.

Протиставність прав: як держава стає заручником власної недбалості

Концепція «протиставності» (стаття 1918), на перший погляд, виглядає як технічний юридичний термін. Насправді ж вона змінює логіку захисту права власності.

Протиставність означає можливість завдяки публічності даних реєстру стверджувати про наявність права власності на нерухомість перед третіми особами. У поєднанні зі статтею 1919 проєкту №15150 це фактично перекладає ризики на власника: якщо права держави чи громад не було оприлюднено в реєстрі, воно не може бути захищене від третьої особи, яка діяла, спираючись на дані реєстру.

Те саме стосується й приватного майна: якщо вашу квартиру чи ділянку, які ви не внесли до реєстру, хтось продасть і покупець внесе дані про себе до реєстру, ви не зможете повернути своє майно від того, хто, придбавши його не у вас, діяв добросовісно. Максимум, на що ви зможете розраховувати, — це на грошове відшкодування від шахрая-продавця. Звісно, якщо його знайдете.

Для України, де процес реєстрації нерухомого майна і земель триває з 2013 року та супроводжується помилками й неповнотою даних, така законотворчість створює системний ризик. Значну частину обмежень і режимів охорони або не внесено до реєстру, або внесено фрагментарно. Як наслідок, велика кількість активів існує де-юре, але не існує в реєстрі де-факто. А отже, вони не матимуть у концепції Стефанчука повноцінного правового захисту.

Це особливо критично для прибережних захисних смуг, лісів, історико-культурних земель і природно-заповідного фонду — більшість із них у кадастрі або не значаться, або внесені фрагментарно.

Стефанчук трансформує Цивільний кодекс у «супермаркет правових можливостей». Чи буде дефіцит свободи слова?

За таких умов принцип протиставності починає працювати проти держави та громад: усе, що не відображено в реєстрі, фактично втрачає можливість бути захищеним у відносинах із третіми особами. Це уможливлює просту модель розкрадання. Перша ланка — виведення об’єкта, який не має належної реєстрації. Друга — перепродаж і поява «добросовісного набувача», який формально спирається на дані реєстру. Саме тому Верховний суд давно відмовився вважати покупця добросовісним лише на підставі даних реєстру.

У поєднанні з обмеженнями позовної давності це істотно звужує можливості держави та громад повернути активи. Довести, що набувач знав або міг знати про незаконність, стане значно складніше з урахуванням розширеного визначення його добросовісності.

Оцінний характер цього поняття в запропонованій редакції ризикує перетворити судовий процес на формальну процедуру, де всі факти відходять на другий план, а ключовим стає виключно наявність запису про право власності в реєстрі. Тоді як Велика палата Верховного суду неодноразово зазначала, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону.

Це підтверджує і Головне науково-експертне управління Верховної Ради: запропоновані норми допускають позбавлення власника майна через придбання його добросовісним набувачем, що суперечить Конституції, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і Хартії основоположних прав Європейського Союзу.

На системні ризики звертають увагу й профільні органи. Голова Держгеокадастру Дмитро Макаренко зазначає: «У разі ухвалення такої редакції може виникнути колізія та значні проблеми в правозастосуванні. Є ризик, що паралельне регулювання тих самих відносин різними законами призведе до конфліктів норм і судових спорів»

У підсумку реєстр із інструменту обліку перетворюється на інструмент легалізації: не те, що є законним, потрапляє до нього, а те, що потрапило, набуває ознак законності.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Соціальний діалог проти диктату. Як виправити помилки нового Трудового кодексу

Судова практика

Якщо вивчити судову практику, стає зрозумілою справжня мета «турборежиму». Останні кілька років Верховний суд веде складну, але послідовну боротьбу за повернення державі й громадам вкрадених лісів, узбереж та об’єктів культурної спадщини.

Так, у березні цього року Велика палата вкотре підтримала свою позицію щодо посиленого захисту права державної та комунальної власності на об’єкти культурної спадщини й землі історико-культурного призначення (справа № 922/264/24).

Скріншот

Законодавча ініціатива виглядає як відповідь лобістів на ці успіхи в роботі третьої гілки влади. Їх вирішили «обнулити» на законодавчому рівні. Це створює прямий інституційний конфлікт: суд формує практику повернення незаконно відчуженого майна, тоді як законодавець намагається зробити такі рішення неможливими або юридично беззмістовними на користь дерибану.

Так званий закон Мазепи передбачав обмеження можливостей держави та громад судитися за їхнє майно після того, як ним заволоділи приватні особи (результати поіменного голосування за цей закон можна переглянути в інструменті «Перезарядити країну»).

Верховний суд, утім, установив іншу практику. Але новий кодекс іде далі: якщо недоброчесному набувачеві вдалося внести майно до реєстру через чорного реєстратора, держава та громади втрачають право судитися взагалі, без жодного строку давності. «Закон Мазепи» давав хоча б 10 років. Кодекс Стефанчука — нуль.

Чому Україні потрібен новий Кримінальний кодекс

Якщо землі водного фонду чи заповідники за законом взагалі не могли перебувати в приватній власності, то «добросовісність» покупця не є підставою для легалізації їх набуття. Покупець не може вважатися добросовісним, якщо він купує ділянку на березі річки чи посеред лісу, навіть якщо в реєстрі вона значиться як сільськогосподарські угіддя чи землі під забудову. Фізичні характеристики об’єкта мають значення та повинні враховуватися.

Проєкт нового Цивільного кодексу спрямований на те, щоби зламати цей логічний підхід. Депутати, знаючи про прогалини реєстру, пропонують зробити реєстрацію прав «фактично неспростовною». Це спроба, з одного боку, позбавити суддів права на внутрішнє переконання й аналіз обставин справи, змусивши їх дивитися виключно на дані з реєстру. А з іншого — створити підстави для оперативної легалізації краденого та нових злочинних оборудок.

Встановлюючи занадто жорсткі й деталізовані критерії добросовісності, законодавець намагається створити ситуацію, коли будь-який позов держави, громади чи прокурора про повернення пам’ятки, узбережжя чи лісу буде відхилений судом як такий, що «порушує принцип правової визначеності» та «очікування набувача».

Йдеться не про окремі норми, а про зміну політики держави: від такої, що допускає захист прав на публічні речі, — до такої, що всупереч здоровому глузду легалізує приватну власність на майно, яке не могло стати приватним. Якщо Верховна Рада проголосує «за» — повернути вкрадені ліси, узбережжя й пам’ятки через суд стане юридично майже неможливим. Не тому, що закон це забороняє. А тому, що він зробить крадіжку законною.