СУБ’ЄКТИВНА ЗАХИЩЕНІСТЬ ТА ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ

Диспропорція у оцінках порушників і охоронців порядку продукує бажання підсилити свій захист, компенсувати почуття незахищеності через підтримку найсуворіших видів покарання. Тому не дивно, що кількість прихильників смертної кари, починаючи з 1992 року, майже весь час перевищувала 60%, а у році 2002 після прийняття закону про її скасування, 67% респондентів зазначили, що скасовувати смертну кару було не варто.

Привертає увагу одностайність, із якою висловилися з цього приводу представники різних вікових, освітніх, професійних груп. Немає площини аналізу, де група противників скасування смертної кари була б меншою 50% (найтолерантнішими виявилися кияни — 50,6%), натомість у певних групах їх кількість була помітно вища, аніж за вибіркою в цілому. Так, на півдні проти скасування смертної кари висловилося 73% респондентів, з-поміж людей з вищою освітою таких було 72%, а серед тих, хто має лише початкову загальну, — 71%. Тобто, маємо доволі чітко окреслену тенденцію хоча б частково компенсувати уявлення про слабкість правоохоронних органів суворістю покарання за найтяжчі злочини.

Переживання слабкості законодавчого захисту відбивається у суб’єктивній оцінці людьми власної незахищеності перед можливим порушенням їх законних прав та інтересів. Протягом останніх дев’яти років відсоток респондентів, які вважають, що нічого не змогли б зробити у разі порушення їх прав урядом України, практично не змінюється. Якщо у 1994 році таких було 65,1%, то у 2002 році — 65,8%. Беззахисними відчувають себе люди і проти неправомірних дій місцевих адміністрацій. Тут нездатність протидіяти беззаконню також відчуває переважна більшість (відповідно 56,1% та 55,9%). Водночас і в цій царині ситуація дещо покращується. Оцінка респондентами змін, що відбулися у цій сфері за останній рік, свідчить, що середній бал, який характеризує суб’єктивне переживання захищеності від свавілля влади, чиновників, поступово зростає. Якщо у 1994 році він складав 1,88 (за 5-бальною шкалою), то у 2002 році — 2,35 бала.

Характерно, що у масовій свідомості побутує думка про те, що люди, покликані захищати законні інтереси громадян, насправді самі перебувають у доволі складних стосунках із правовим полем. Вони знаходяться ніби «над» законом, внаслідок чого можуть ним маніпулювати. Решта ж громадян, на думку респондентів, перебуває «під» владою закону. Ця відмінність позицій призводить до формування у населення стереотипного образу чиновника, який переважно порушує закон, і пересічного громадянина, який зазвичай цей закон виконує. Це й спричиняє поширене відчуття беззахисності від свавілля чиновництва. Пересічний громадянин відчуває себе начебто під подвійним тиском. З одного боку, він має дотримуватися закону, навіть якщо це утискає його особистісні інтереси, з іншого, закон не захищає його права, бо правові інститути не гарантують у сучасному українському суспільстві рівності перед законом усіх громадян.

«Почни з себе»...

Послаблення нормативного регулювання тісно пов’язане зі змінами ціннісних пріоритетів суспільства. Перехід до ринкової економіки провокує на теренах України відтворення класичної суперечності між соціально схвалюваними цілями та засобами їх досягнення. Опитування досить чітко репрезентує поширення в масовій свідомості уявлення про те, що заради великих грошей, які досить швидко набули в сучасному суспільстві статусу чи не найвищої цінності, люди готові на вчинки, що нормативно не схвалюються. Наприклад, 27,2% опитаних вважають, що заради них люди здатні діяти в обхід законів, 21,7% думають, що задля цього можна обманути кого-небудь, 13,7% впевнені, що люди заради грошей готові пожертвувати своїм чесним ім’ям. Власне, йдеться про швидке поширення у масовій свідомості стереотипу, сутність якого передає відоме гасло — «ціль виправдовує засоби». Не випадково, відповідаючи на згадане вище запитання, 40,5% респондентів зазначили, що заради великих грошей більшість людей готові на що завгодно.

Тобто поміж громадян досить швидко поширюється уявлення про узвичаєння порушення закону. Дані дослідження свідчать, що відбувається це одразу у трьох площинах. Перша репрезентує ставлення до самих порушень закону. Досі думки з цього приводу поділяються приблизно навпіл. Наприклад, 53,5% опитаних вважають, що від сплати податків ухиляється меншість наших співгромадян, а 47,5%, думають, що таких більшість. Друга площина відбиває оцінку ставлення населенням до порушників. Тут також маємо поки що паритет позицій. Скажімо, 48,5% опитаних вважають, що більшість людей засуджують хабарі і підношення, а 51,5% думають, що таких меншість. І, нарешті, третя площина — це оцінка готовності населення реально протидіяти порушникам закону. Тут думка респондентів майже одностайна. Переважна більшість — 80% — вважає, що серед нас люди, які не пройдуть повз порушення громадського порядку, складають меншість, і лише 20% схиляються до того, що такі люди перебувають у більшості.

Отже стан аномії супроводжується зміною ставлень людей до нормативної системи як такої. Її порушення все частіше розглядається не як девіація, а як буденна прикмета сьогодення. Порушники, якщо не виправдовуються, то й не засуджуються, а про власну активність у боротьбі з ними годі й думати. Якщо додати до цього невпевненість населення у спроможності правоохоронних органів захистити їх права й інтереси та власне безсилля перед свавіллям влади, суб’єктивний фон, який характеризує реакцію індивідуальної та масової свідомості на деструкцію нормативного простору суспільства, можна визначити як негативно емоційно забарвлений, такий, що обумовлює панування тривожних очікувань навіть за умови відсутності безпосередньої загрози безпеці людей.

Легітимація злочинів?

Така суб’єктивна невпевненість у нормативних підвалинах, або, можливо, впевненість в ненормативності суспільної ситуації, породжує парадоксальний феномен. Люди, проти яких було вчинено реальні злочини, не фіксують їх як значущі події власного життя. Скажімо, на прохання відзначити, чи довелося респондентам хоча б раз за останні 12 місяців потерпіти від якого-небудь злочину (крадіжки, пограбування, нападу, шахрайства тощо) позитивно відповіли лише 6,7%. Цікаво, що у тому ж запитанні до переліку ситуацій було внесено і позицію про звертання по допомогу до суду, прокуратури, влади. Характерно, що із 120 осіб, які вказали, що вони потерпіли від злочину, лише 10 чоловік зазначили, що у цей же період вони зверталися по допомогу до відповідних правоохоронних органів.

У контексті складних життєвих ситуацій потерпілими від злочину визначили себе порівняно небагато респондентів. Їх майже в п’ять разів менше, аніж тих, хто опинився у великій матеріальній скруті (34%), і майже втричі менше, аніж таких, хто пережив тяжку хворобу (16,8%). Проте відповіді на наступне запитання «Чи були вчиненi проти вас якi-небудь злочини за останнi 12 мiсяцiв?» свідчать, що насправді жертвами злочину стало набагато більше респондентів.

Як бачимо, ніяких злочинів не було вчинено проти 77,7% опитаних. Решта стали жертвою одного (17%), або навіть двох (5,5%) злочинів. Тобто, реальна кількість потерпілих майже втричі більше порівняно з тими, для кого ця подія закарбувалася в пам’яті і була актуалізована, так би мовити, «без нагадувань».

До того ж переважна кількість злочинів, жертвами яких стають люди, не зберігається в їх свідомості як значуща подія. Тобто люди, які здебільшого бояться зростання злочинності, не акцентують свою увагу на ситуаціях, у яких вони реально потерпіли.

Можливо, це пов’язано і з тим, що самі злочини почасти не кваліфікуються людьми як вагоме порушення соціального порядку. Порівняно з тим образом «небезпечного» суспільства, який щоденно відтворюється на екранах та шпальтах газет і наповнений жахливими вбивствами, «розбірками» мафіозних угруповань, кричущими зловживаннями тощо, такі буденні, по суті вже нормативні речі, як крадіжка на дачі або дрібна крадіжка у транспорті, фактично не асоціюються у свідомості респондентів з поняттям про злочин. Ситуація суспільної аномії сприяє тому, що ненормативне сприймається як нормальне.

За умов, коли порушення стає нормою, природним виглядає і те, що люди, які потерпіли від злочинів, не звертаються по допомогу до правоохоронних органів. Скажімо, з тих, хто потерпів від крадіжки на дачі, звернулося до міліції лише 18%, з приводу дрібної крадіжки (на вулиці, в транспорті), шахрайства, хуліганства — біля 30%, у випадках квартирної крадіжки або пограбування — біля 45%. До того ж звертання ці у переважній більшості залишаються марними. Так, за даними опитування, поміж тих, хто потерпів від крадіжки на дачі і звернувся до правоохоронних органів, допомогу отримала лише одна людина, поміж жертв шахраїв — двоє, поміж потерпілих від хуліганства — п’ятеро. Тобто високий відсоток незвертань виглядає доволі природним. Реальний захист конкретної людини забезпечується правовими інститутами не у повному обсязі.

Проте відчуття суб’єктивної захищеності формується не тільки під впливом оцінки людьми спроможності правоохоронців надати допомогу потерпілим від злочинів. Воно насамперед залежить від того, як оцінюють респонденти спроможність правоохоронців контролювати їхнє життєве оточення, що визначає оцінку вірогідності потрапити до кримінальної ситуації. Важливим показником такої оцінки є характеристика рівня безпечності та контрольованості місця безпосереднього проживання.

Насамперед звернемося до аналізу відповідей респондентів на запитання: «Наскільки часто бувають випадки хулiганства та пограбувань у вашому мiкрорайонi (у районi вашого будинку)»? Можна припустити, що 22,9% респондентів, які вважають, що такі випадки бувають досить часто, сприймають ситуацію як нестабільну і провокуючу. Близько 40%, які зазначили, що такі випадки бувають, але не дуже часто, сприймають оточення спокійніше. 22,6% обрали варіант «не знаю». Для них ситуація виглядає як невизначена, тобто слабо контрольована, що породжує негативні очікування відносно загрози стати жертвою злочину. Нарешті 15% опитаних відповіли, що таких випадків практично не буває. Для цієї групи ситуація не виглядає як загрозлива. Відповідно поміж респондентів першої групи, 67% опитаних вважають, що сьогодні люди найбільше бояться стати жертвою злочину, а у групі останній таких помітно менше — 57%.

До речі, якщо проаналізувати оцінку ситуації в мікрорайоні у регіональному аспекті, вирізняється західний регіон, де частка тих, хто вважає ситуацію спокійною, помітно вища, аніж по вибірці в цілому (24% проти 14,9%), а частка тих, хто вважає її загрозливою, помітно менша (відповідно 12,9% проти 22,9%). Спостерігаємо тут і нижчий рівень заклопотаності питаннями зростання злочинності. Тих, хто вважає, що люди сьогодні найбільше бояться злочинності, тут 54,6%, у той час як в інших регіонах ця цифра складає 63—64%.

Суб’єктивна оцінка криміногенності мікрорайону проживання пов’язана з оцінкою респондентами роботи районного відділення міліції та дільничного міліціонера. Результати опитування насамперед свідчать про те, що у цьому питанні респонденти виявили доволі високий рівень невизначеності. Близько половини респондентів не змогли вирішити, чи задоволені вони роботою місцевого відділку міліції (49,8%) та дільничного міліціонера (52%). Якщо порівняти ці результати з оцінкою населенням рівня довіри до міліції, то можна побачити, що недовіра — це почуття більш визначене, аніж незадоволеність. Поміж тих, хто не визначився з оцінкою роботи районного відділення міліції, не довіряють міліції 51,2%. До речі, такою ж видається картина і при співставленні рівня недовіри з оцінкою загрози у безпосередньому життєвому просторі. З респондентів, які не знають, наскільки часто бувають випадки хуліганства та пограбувань у їхньому мікрорайоні, недовіру міліції висловили 52,3%. Як бачимо, формально-логічна низка суджень, у відповідності з якою можна було б вибудувати пояснення ставлення населення до правоохоронних органів, насправді не є домінуючою. Природно, що коли людина живе там, де хуліганство і пограбування є доволі частим явищем, і вона незадоволена при цьому діями районного відділу міліції, у неї формується почуття недовіри до міліції взагалі. Проте насправді пануючими в умовах аномії стають оцінки і уявлення, які відбивають радше не індивідуальний, а загальний соціальний контекст. Його нестабільність спричиняє почуття незахищеності як таке, а не внаслідок конкретних загроз.

Феномен «групи довіри» щодо правових інститутів

За таких умов привертають увагу радше не ті, хто не довіряє, а ті, хто довіряє правовим інститутам. Результати моніторингу дають можливість окреслити деякі характерні риси цієї соціальної групи. Насамперед зазначимо, що кількісно вона практично не змінюється. Якщо у 1994 році довіру до органів міліції висловлювало 12,8%, то у 2002-му — 13,2%. До того ж, йдеться не просто про людей із схильністю довіряти оточенню. І попри те, що у цій групі респондентів рівень довіри до різних соціальних інститутів дещо вищий, аніж за вибіркою в цілому, можна доволі впевнено стверджувати, що довіра до силових інститутів створює у свідомості окремий комплекс. Так, з респондентів, які довіряють міліції, водночас довіряють прокуратурі 73,8%, армії — 68%, судам — 60%. Натомість уряду довіряють лише 30,2% цієї групи опитаних, Верховній Раді — 25,2%, а політичним партіям — 18,5%.

Якими ж є соціально-демографічні показники «групи довіри»? Відразу впадає в око, що у ній помітно вищий відсоток людей у віці понад 55 років (43,9% проти 31,5% за вибіркою в цілому), з дещо нижчим рівнем освіти. Більше тут і мешканців села (40,9% порівняно з вибіркою в цілому, де їх частка становить 32%). У регіональному розрізі бачимо, що ця група набагато виразніше представлена у центрі країни, де відсоток сільського населення вищий порівняно зі Сходом, де переважає міське населення (відповідно 36,7% та 24,5%). Вочевидь, переважанням сільського населення пояснюється і те, що, хоча національний склад групи є таким же, як за вибіркою в цілому, тут більше респондентів, які вважають українську мову рідною. До речі, висока частка сільського населення поміж тих, хто довіряє правоохоронним органам, не в останню чергу пояснюється фактом, що мешканці села загалом менше потерпають від злочинів. Так, з-поміж селян потерпілі складають 15,8%, з-поміж мешканців міст із населенням понад 250 тис. осіб таких 25,8%, а з-поміж киян — 30%.

Порівнюючи групу тих, хто довіряє міліції, з тими, хто їй не довіряє, можна зафіксувати суттєві відмінності, пов’язані насамперед із різною оцінкою небезпечності соціального простору як такого. За суттю першу групу утворюють люди, які певною мірою зберегли традиційні оцінки, що панували в часи стабільного радянського періоду. А збереження це стало можливим тому, що для них сприйняття соціального середовища у контексті захищеність-незахищеність від злочинності суттєво не змінилося. Якщо люди, які не довіряють правоохоронним органам, сприймають суспільство як таке, де панує мафія (її вважають найвпливовішою соціальною групою 44,1% опитаних), то у респондентів з «групи довіри» на верхівці ієрархії соціальних груп стоять до болю знайомі робітники (36,4%) і селяни (30,5%), а мафія, хоч і не пасе задніх, проте помітно відстає (23,7%).

Другою характерною рисою представників «групи довіри» є бажання за будь-яку ціну зберегти відчуття упорядкованості соціального простору. Частка тих, хто вважає, що заради збереження у країнi ладу, миру та спокою краще терпiти труднощі, аніж активно протестувати, складає у цій групі 45,8%, а з-поміж групи-антиподу — лише 30,1%. Вочевидь, така висока цінність ладу у суспільстві має підтримувати установку на довіру соціальним інститутам, які традиційно сприймаються як його гаранти. У часовому вимірі на таке сприйняття налаштовані люди старшого віку, яким змінюватися і не обов’язково, у вимірі просторовому — мешканці тих місць, які зазнали найменших соціальних перетворень. Тобто феномен довіри щодо інститутів соціального контролю має сьогодні в суспільстві радше інерційну природу. Суб’єктивна захищеність традицією компенсує суб’єктивну незахищеність від аномії у невеликої частки населення. Тому перспектива суттєвих змін у ставленні людей до системи правового захисту пов’язана насамперед з тим, як швидко відтворюватиметься нормативна система українського суспільства як така.