СОБІВАРТІСТЬ ПРАВОПОРЯДКУ

Хоча в реальному житті прикладів злодійства значно більше, ніж зазначено у Кримінальному кодексі, на побутовому рівні вони поділяються, по суті, лише на два типи. Крадіжки заведено розрізняти не за способом чи кількістю вкраденого, а передусім — за об’єктом розкрадання. Якщо, припустимо, вкрадено дрібницю, але вона належить приватній особі, — сподіватися на соціальну полегкість злодіям, як правило, марно. Зате тих, хто спокусився суспільним чи, тим паче , державним майном, — часто й грабіжниками не вважають. Понад те, їх «підприємливості» й «умінню жити» нерідко навіть заздрять. Це так само зрозуміло, як, припустимо, подив із приводу того, що працівник м’ясокомбінату купує сосиски в гастрономі. Та одна річ, якщо таку психологію сповідує дрімучий обиватель, а зовсім інша — коли нею керуються посадові особи, які представляють державу, чиї інтереси вони, за службовим обов’язком, зобов’язані захищати...

Кримінальна історія, про яку йтиметься, розпочалася з того, що працівники обласного управління по боротьбі з організованою злочинністю зайнялися розслідуванням діяльності такого собі громадянина, яка явно не вписувалася в норми закону. І під час слідства відкрилася одна дуже дивна обставина. У «підопічного» убозівців був автомобіль, зареєстрований у ДАІ, на перший погляд, за всіма правилами. Бентежило одне — квитанція про сплату обов’язкового збору в Пенсійний фонд у громадянина була, ось тільки зазначена в ній сума (кілька тисяч гривень, оскільки автомобіль дорогий) рахунку фонду не поповнила. Це й змусило оперативників зайнятися пошуком зниклих грошей.

Ті з запоріжців, кому бодай один раз довелося реєструвати автомобіль, напевно, запам’ятали це надовго. І навряд чи для більшості з них ці спогади з розряду приємних. Це, кажуть, за кордоном така процедура триває заледве 15 хвилин. У нас же якщо зі справами вдасться впоратися за один день — великий успіх. За два дні — більш-менш вдало. Три, а то й чотири дні стомливого чекання і нервування просто в порядку речей. За версією міліцейського начальства, головна причина в тому, що зростання кількості транспортних засобів явно випереджає можливості реєстраційної системи. З урахуванням цього, кілька років тому в Запоріжжі, на додачу до наявного місцевого реєстраційно-екзаменаційного відділу, створили ще один — МРЕВ-2. Під час церемонії відкриття обладнаного на цілком пристойному рівні відділу, правда, ніхто не обіцяв, що процедура реєстрації транспорту сягне рівня європейських стандартів. Однак, пригадується, лунали рішучі запевнення, що вона обмежиться двома-трьома годинами.

Новий відділ сповна успадкував гірші традиції старого — черги, плутанину, увагу не до всіх і зарозумілість працівників. До того ж процедура реєстрації постійно доповнювалася формальностями, що, природно, вимагали від клієнтів витрат часу та грошей. Чи треба говорити, що все це створювало практично ідеальні умови для шахрайства. Його прояви не забарилися.

2001 року група кмітливих громадян зайнялася вивченням процесів реєстрації, перереєстрації та зняття з обліку транспортних засобів у МРЕВ-2. Часу для цього в них, як у безробітних, було достатньо. Зрозуміло, освоєння бюрократичних процедур зводилося не до банальної цікавості, а було продиктоване прагненням застосувати отримані знання на практиці. Справа виявилася нескладною. Тих, хто хотів уникнути стомливих формальностей, серед автовласників було більш ніж досить. Тому новоявленим посередникам охоче вручали документи й гроші, щоб через годину-дві отримати державні свідоцтва й номерні знаки. Система запрацювала без збоїв, і «добровільні міліцейські помічники» дуже скоро набули авторитету й поваги не лише серед клієнтів МРЕВ, а й у працівників відділу, отримавши можливість вільного доступу до службових кабінетів. Їх стали називати «рішалами», з огляду на можливості елементарно розправлятися з проблемами, які пересічним автовласникам обіцяли масу турбот. Само собою зрозуміло, ентузіасти на громадських засадах не були альтруїстами. Свої послуги вони оцінювали мінімум у 50 гривень, хоча не заперечували проти готовності клієнта «відстібнути» й 500 доларів. Щоправда, підвищена такса передбачала додатковий сервіс у вигляді так званих престижних номерних знаків.

Якби сфера діяльності «рішал» обмежувалася тільки цим, то, цілком можливо, їхній бізнес існував би досі. Однак у заповзятливих ділків виникла ідея різко підвищити власні доходи. І знову схема виявилася простою, як смугастий міліцейський жезл. Річ у тому, що процедура реєстрації передбачає сплату збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, що становить три відсотки від вартості транспортного засобу. З урахуванням ціни пристойної іномарки, сума обов’язкового платежу виходить дуже значною. І випускати її з рук новоявленим посередникам дуже не хотілося. З допомогою комп’ютера вони без особливих проблем почали підробляти квитанції, відповідно до яких кошти нібито надходили на розрахункові рахунки управлінь Пенсійного фонду. Само собою зрозуміло, клієнтам про це не повідомляли.

Масштаби злочинної діяльності, яка, між іншим, коїлася на очах працівників міліції, набули такого розмаху, що «рішали» налагодили ділові контакти з провідними автосалонами міста й навіть почали вибірково ставитися до вибору клієнтів. Справді, який сенс возитися з реєстрацією автомобільного мотлоху, якщо постановка на облік лише однієї нової машини обіцяла «навар» від двох до двадцяти тисяч гривень? Про те, наскільки безцеремонно орудували шахраї, можна судити вже бодай із того, що на підставі фіктивних квитанцій вони реєстрували не лише машини приятелів, а й свої власні і навіть працівників міліції.

Оскільки протиправний бізнес тривав не один тиждень чи місяць, а цілих два роки, напрошується закономірне запитання: як могло статися, що він залишався непоміченим? Адже якщо не в Державтоінспекції, то в управлінні Пенсійного фонду мали б звернути увагу на таємниче зникнення коштів. Ішлося ж не про дрібниці, а про десятки тисяч гривень!

Коли у зв’язку з порушенням кримінальної справи бригада обласного КРУ провела в обласному управлінні Пенсійного фонду зустрічну перевірку, що тривала місяць, її результати вразили навіть бувалих слідчих. Вони, звісно, здогадувалися, що підсумкова цифра вийде чималою, але «сума збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з операцій відчуженості легкових автомобілів, яка не надійшла на рахунки районних управлінь Пенсійного фонду України в м.Запоріжжя в період із 01.01.2001 по 15.05.2003, становила 1 млн. 569 тис. 786 грн.» Такого вони аж ніяк не могли припустити.

Теоретично привласнити понад півтора мільйона начебто неможливо. Оскільки управління ДАІ і Пенсійного фонду зобов’язані щомісяця робити звірки про надходження коштів з операцій відчуженості транспортних засобів. Але на практиці як звітні показники обох відомств просто бралася цифра фактичних надходжень коштів, безвідносно до кількості зареєстрованих транспортних засобів. І зведений баланс ні в кого не викликав сумнівів.

Неясно лише, чи продиктовані дії чиновників корисливими мотивами. Питання, погодьтеся, далеко не просте. Однак із причин, про які можна тільки здогадуватися, правоохоронні органи чомусь не прагнули дати на нього відповідь. Втім, під час розгляду справи ця обставина виявилася далеко не єдиною з розряду тих, які не піддаються логічному поясненню.

На думку юристів, діяльність «рішал» цілком відповідає визначенню частини 4 статті 190 КК України — «заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою в особливо великих розмірах чи організованою групою». За це передбачено покарання у вигляді позбавлення волі від п’яти до 12 років. Однак із посиланням на те, що громадянам не заподіяно збитків і не порушено їхніх прав власності, досудове слідство висунуло обвинувачення за частиною 2 статті 190 («привласнення коштів без ознак шахрайства»), за яким винного позбавляють волі на термін від двох до п’яти років. Як правило, такому покаранню піддаються бухгалтери, котрі безпідставно списали заборгованість. У принципі, слідство начебто було не проти висунути обвинувачення і за
190-ю статтею, але нібито виникли побоювання, що процесуальні дії надто затягнуться, оскільки доведеться залучати свідками сотні громадян — жертв шахрайства. Причому серед них виявилося чимало відомих особистостей — високопоставлених чиновників, керівників великих підприємств, банків, не кажучи вже про кримінальні авторитети. Навряд чи когось із них приваблювала перспектива судової явки в ролі обдурених свідків.

Ознайомлюючись із матеріалами справи, відверто кажучи, важко позбутися враження, що в процесі її розгляду надто вже явно проглядається прагнення спустити процес на гальмах. Так, із незрозумілих причин, як мінімум халатності чиновників, яка створила сприятливі умови для шахрайства, попросту не надали значення. Понад те, через місяць після відкриття кримінальної справи міліцейське начальство не придумало нічого кращого, як закрити й розформувати, всупереч запереченням слідства, МРЕВ-2, що проштрафилося. Проте й ці «непорозуміння», по суті, виявилися незначними, порівняно з рішенням суду, який відбувся через 10 місяців після порушення кримінальної справи.

Суд Шевченківського району м. Запоріжжя встановив, що обвинувачувані, вступивши у змову в складі організованої злочинної групи із шістьома учасниками, діяли зумисне, із корисливих спонукань із метою заподіяння майнової шкоди у великому розмірі шляхом обману та зловживання довірою при відсутності ознак шахрайства. З квітня 2001 року по 13 травня 2003 року вони скоїли ряд злочинів. Проте, оскільки протиправна діяльність була припинена до виходу чергового указу про амністію, суд ухвалив «кримінальну справу припинити внаслідок акта амністії, що скасовує застосування покарання за скоєні діяння відносно всіх обвинувачуваних». У ході процесу розмір заподіяної державі шкоди був визначений у сумі близько 700 тис. грн. (а не 1,5 млн., як установила перевірка КРУ), але питання про її відшкодування так і залишилося відкритим.

Коментуючи це рішення в місцевій пресі, голова Шевченківського райсуду посилався на те, що «справа від початку була приречена», оскільки фігуранти явно підлягали амністії. Обвинувачення, які були висунуті членам групи, підпадають під злочини середнього ступеня тяжкості, тому на них поширюється дія амністії. Направляючи справу в суд, переконаний голова суду, слідчі органи мали чітко розуміти, що вона в будь-якому випадку буде припинена. Інакше кажучи, слідству необхідно було подати відповідне подання про амністію.

Мабуть, немає особливої потреби говорити, наскільки були здивовані ті, хто прямо чи побічно виявився причетним до цієї справи. Що зловмисники можуть отримати умовний термін покарання — вони ще могли припустити. Однак щоб злочинці залишилися абсолютно безкарними, та ще й з украденими грошима, — це справді за межами реального. Правда, убозівцям ще доведеться в процесі дорозслідування довести розкрадання 800 тис. грн. Проте наперед відомо, що в підсумку судове рішення про амністію залишиться незмінним. Зате, слід гадати, правосуддя восторжествує рішуче й безповоротно, остаточно визначивши собівартість правопорядку.