СЛІДЧИЙ ФАРС

Газетної площі не вистачить, щоб проаналізувати всю брехню, зібрану слідством у справі за обвинуваченням Юрія Вередюка в убивстві Ігоря Александрова. Брехня самого обвинувачуваного, брехня слідчих, брехня декотрих свідків обвинувачення, навіть брехня заступника генерального прокурора Сергія Винокурова, що курирував справу. 11 грудня, передаючи справу в суд, він заявив: «Слідство проведено на найвищому професійному рівні, максимально об’єктивно». Слово «безперечно» домінувало в промові заступника генпрокурора. Але в суді «найвищий професіоналізм» виявився дуже спірним. В очах громадськості справа луснула вже в процесі судових слухань. Адвокат Александрових, до речі, колись заступник генпрокурора, Богдан Ференц заявив, що навіть уявити собі не міг такого непрофесіоналізму слідства. Головуючий на процесі суддя Іван Корчистий до судових дебатів був переконаний в обвинувальному вироку «...усе-таки Вередюк 25 разів визнавав на слідстві й півтора місяця в судовому засіданні, що винен. Але коли всі його зізнання я зіставив із доказами, якими ці показання підтверджуються, коли ми вислухали дебати сторін і аналіз доказів прокурора, то в дорадчій кімнаті всі сумніви про необхідність винесення виправдного вироку цілком відпали. Ми сподівалися на дебати, що прокурор дасть оцінку доказам і якимось чином їх згрупує, це все-таки його хліб, але в дебатах нічого нового не прозвучало... Коли ми все це склали в одну загальну картину, то вийшло, що ніде Вередюк не говорив однозначно. Однозначний він тільки в одному моменті: так, я бив. Решта видозмінювалася з кожним новим допитом. Інших прямих доказів його вини, крім його показань, не було. І тоді ми дали оцінку доказам обвинувачення і зрозуміли, що за таких доказів засуджувати просто неможливо».

Вирок суду був шоком для всіх: Вередюк заплакав, у заступника прокурора Донецької області Юрія Балєва з’явився нервовий тик, потерпілі, журналісти й усі присутні в залі не могли повірити. Проте це прозвучало: «Вередюка Юрія Григоровича за пред’явленим йому обвинуваченням у злочині, передбаченому ст.93. п. «а» КК України в редакції Закону 1960 року — виправдати за недоведеністю його участі у скоєнні злочину. Запобіжний захід щодо Вередюка Ю.Г. — взяття під варту — скасувати. Вередюка Ю.Г. з-під варти звільнити в залі судового засідання. Судові видатки в сумі 18144 грн. 55 коп. прийняти на рахунок держави».

А за тиждень до цього в судових дебатах недавно призначений заступником прокурора Донецької області Юрій Балєв, разом із колегою Андрієм Любим, суперечили собі та здоровому глузду. Вимагаючи для (як вони вважають) корисливого убивці восьми років, вони вказували: «Обставиною, що пом’якшувала б покарання Вередюка, безумовно, повинне бути визнано його щире розкаяння й активне сприяння розкриттю злочину». Хоча в цій же промові: «Ні попередньому, ні судовому слідству не вдалося домогтися від Вередюка повністю правдивих показань про роль інших учасників цього злочину».

Іван Корчистий в інтерв’ю «ДТ»: «Можливо, і буде встановлено, що це Вередюк скоїв, я не стверджую його невинності, але з наданих доказів це не випливало. І коли прокурор попросив вісім років виконавцю вбивства, котрий, до того ж, має дві непогашені судимості, хронічному алкоголіку, — це не просто викликало подив у журналістів, навіть ми такого не чекали. Оскільки мінімумом за таких обставин могло бути — 15 років, якщо не довічне ув’язнення. Але тільки не вісім років. Я не знаю, як генеральний прокурор відреагував на таку промову прокурора, але мене це здивувало. Як суддя я був би просто непрофесійним, якби погодився з таким вироком».

Обставин, що збільшують провину Вередюка, слідство не знайшло. Навпаки, прокурор Ю.Балєв представив підсудного жертвою суспільства: «Після звільнення з виправно-трудової колонії Вередюк виявився викинутим на вулицю, кинутим напризволяще. Хто подумав про його подальше життя, хто йому допоміг? Хто простягнув йому руку, підтримав? Думаю, що всі присутні в залі, шановний суд, знають відповіді на ці запитання — ніхто!» Зате державний обвинувач виголосив, можна сказати, політичну промову, у якій не тільки згадав минулі вибори та майора Мельниченка, а навіть дав характеристику журналістам, що «істерично кричать про порушення свободи слова», свідкам, які не згодні з версією слідства, сім’ї потерпілого і... самому покійному Ігорю Александрову.

Ю.Балєв: «Останніми роками ним (Александровим. — Авт.) було підготовлено ряд програм критичного змісту про ті чи інші події, висловлювалася критика на адресу конкретних посадових осіб. Слід визнати, що більшість передач мала поверховий характер, а вся критика, що звучала в них, зводилася до висловлювань і звинувачень, які нічого спільного з об’єктивною дійсністю не мали... Керуючись почуттям неприязні чи помсти, тобто низькими спонуками, обвинувачуваний за обмову журналіст і колишні вбозівці Сербін і Солодун в ефірі ТРК «ТОР» надумано звинувачують співробітників правоохоронних органів у корупції, перевищенні влади, службових зловживаннях, у скоєнні ряду тяжких злочинів. Усе сказане в «Без ретуші» Сербіним і Солодуном в ефірі, наданому їм ІРТК «ТОР», мало наклепницький характер».

Наводити безглузді обвинувачення прокурора на адресу потерпілих, котрі, бачте, поводилися не так, як хотілося пану Балєву, автори вважають просто неетичним.

Іван Корчистий: «Ми дали Балєву можливість перепросити в репліці. Але він не скористався цим. А хіба нормально, що після його промови вдова Александрова ридала? І вона могла зрозуміти, що весь суд згоден із Балєвим. Тому, щоб прокурор нас не звинуватив, як він потім написав у касаційному поданні, у тенденційності й однобічності, нам довелося самим перепросити перед потерпілими за промову прокурора вже після вироку. Але взагалі, звісно, це нонсенс. Я не знаю, як керівники генпрокуратури відреагують на вісім років, але поведінка щодо потерпілої... Вони все-таки — одна сторона в справі. Ображаючи свою сторону, прокурор переступає межу, яку переходити не можна».

Пригадав прокурор і справу чотирирічної давнини, «яку свого часу розслідували щодо Ігоря Александрова і яка була предметом судового розгляду. Александрова обвинувачували в тому, що він, працюючи генеральним директором ІРТК «ТОР» у місті Слов’янську, 5 лютого 1998 року, під час свого виступу в прямому ефірі, образив кандидата в депутати України Лещинського, назвавши останнього некоронованим горілчаним королем, пов’язав діяльність підприємця зі зростанням кількості дітей-сиріт і дітей-інвалідів. Лещинський визнав сказане Александровим таким, що не відповідає дійсності, що ображає його честь і гідність, звернувся в Слов’янський міський суд, і цей суд 19 березня 1998 року за ознаками злочину, передбаченого частиною другою ст. 125 КК України, тобто за обмову, порушив проти Александрова кримінальну справу, розслідування якої проводила прокуратура міста Слов’янська. 13 квітня 1998 року Александрова вироком Слов’янського міського суду було засуджено». Ця справа розглядалася понад два роки й була закрита, коли виявилося, що в ній немає заяви позивача. Тобто прокуратура порушила справу з власної ініціативи. У цьому випадку, користуючись логікою прокурора, можна говорити, що прокуратура «ліпила» справу Вередюка, керуючись «почуттям неприязні чи помсти, тобто низькими спонуками». До цієї історії про «горілчаного короля» і «дітей-сиріт» хочеться додати ще дві фрази з обвинувальної промови прокурора в справі Вередюка: «Не можна не відзначити й того, що пияцтво призвело до трагедії і в справі, що розглядається... Останні 15 років свого життя підсудний, зловживаючи спиртним, поступово перетворювався на аморальну особистість. Пияцтво зруйнувало його родину, фактично позбавило підсудного батьківства». Зла іронія...

Прокуратура заперечує не тільки те, що готувалося навмисне вбивство саме журналіста, а й професійну діяльність Александрова як мотив злочину.

Ю.Балєв: «Правоохоронним органам не відомі факти, які могли б указувати на те, що журналісту Александрову хтось перешкоджав у здійсненні ним своєї законної, підкреслюю, законної професійної діяльності. З такими заявами Александров до правоохоронців не звертався. У зв’язку з цим, слід відкинути як надуману (висловлюючись фразами пана Ференца) придуману «артистами й заїжджим режисером» версію про те, що ця трагедія може мати якийсь стосунок до журналістської діяльності Александрова».

Іван Корчистий: Я в цьому не сумніваюся (в убивстві на грунті професійної діяльності. — Авт.). Убивства скоюються або на побутовому грунті, або на грунті грошей. Ми не встановили, що Александров із кимось конфліктував настільки, щоб можна було його вбити. Стосовно грошей, то суд не встановив, і нам органи слідства не надали фактів, що він брав участь у якихось грошових аферах, когось обдурив або взяв у борг і не повернув. Цього немає. Залишається тільки одне — професійна діяльність. А те, що він випускав в ефір дуже серйозні речі — у цьому немає сумнівів».

Більше того, у вироку вказано: «У судовому засіданні достеменно встановлено, що фактично готувалося й було скоєно вбивство саме журналіста Александрова».

Кор: І Сербін із Солодуном, і члени сім’ї Александрова заявляли, що є якийсь адвокат Глотов, котрий у день убивства забрав із квартири журналіста валізку, у якій, як стверджує Олексій Александров, були дискети, відеокасети й фотографії. Сербін із Солодуном говорять, що незадовго до цього вони передавали Александрову аналогічні документи з метою підготовки викривальної для правоохоронців області програми «Донбас кримінальний». Проте, ні слідство не допитало Глотова з цього питання, ні суд, ні захист.

І.Корчистий: У матеріалах справи є доповідна оперуповноваженого Слов’янського МВВС про те, що він приїжджав до Глотова, але вдома його не знайшов, і протягом тижня вони його шукали, щоб він видав ці документи. Він переховувався від працівників міліції і так і не видав ці документи. Були вони в нього чи ні — невідомо. Ми сподівалися, що і депутатська комісія, і потерпіла сторона представлять справді ті документи, які не потрапили до слідства. А вони могли не потрапити, бо люди боялися за своє життя й не хотіли передчасно розголошувати якісь дані. Але в судовому засіданні цього не сталося, попри кількаразові прохання. Ні слідча комісія на нас не вийшла, ні потерпіла нічого не заявляла, ні адвокат не клопотався про виклик цього свідка. А суд зараз не має права з власної ініціативи цього робити. Ми думали про Глотова, хотіли його почути, але нам ніхто не дав такої можливості.

До речі, ще 4 жовтня 2001 року слідчий з особливо важливих справ Генеральної прокуратури України старший радник юстиції Голик виніс постанову, відповідно до якої фахівців «Поліграфу» було залучено до проведення слідчих дій — перевірки показань Юрія Вередюка, які він давав із 23 серпня до 4 жовтня на предмет їхньої достовірності. Оскільки вже на той момент з’явилися великі сумніви в правдивості його слів. Попри всі зусилля, не вдавалося знайти тих людей, про яких розповідав підозрюваний, машин, колір яких постійно змінювався тощо. На жаль, результати перевірки на поліграфі, за нормами українського законодавства, можуть розглядатися тільки як думка фахівців, але вони не є доказом у справі. Проте фахівці дійшли висновку, що Вередюк говорить про злочин, якого, можливо, не скоїв, а якщо і скоїв, то його роль не була головною. Він не був виконавцем. Уся справа в тому, що йому пообіцяли в разі визнання провини мінімальний термін позбавлення волі — вісім років в’язниці, зміну прізвища, зміну статті (не вбивство журналіста, а, можливо, вбивство працівника міліції, що дуже котирується серед в’язнів у місцях позбавлення волі) і відбування покарання або в Харківському, або в Київському СІЗО.

Кор: Захист свідка «по-українському»?

І.Корчистий: Такий варіант розвитку подій не передбачено вітчизняним законодавством, проте він більше ніж реальний. На жаль, з’ясувати, від кого надійшла Вередюку ця пропозиція — від мафії чи співробітників правоохоронних органів, прокуратури, СБУ — так і не вдалося. Ясно одне — за мінімальний строк — вісім років і матеріальну винагороду (машина, однокімнатна квартира в м. Краматорську й відповідне ставлення в місцях відбування вироку) Вередюк погодився взяти на себе вбивство Александрова. Ще раз скажу, що встановити замовника злочину за допомогою детектора брехні неможливо, оскільки Вередюк так і не видав інформацію, яка могла б прояснити ситуацію в даному питанні. Фахівці, що працювали з ним на детекторі, не виключають, що на місці злочину було двоє-троє чоловік. При цьому роль самого Вередюка була абсолютно не такою, як він про це всім розповідав.

Стосовно «Михалича», котрий нібито виступив у ролі замовника злочину й опис якого Вередюк наводив на перших допитах, то, дійшли висновку фахівці, він загалом виявився вигаданим персонажем, придуманим або Вередюком, або людиною, яка проінструктувала його, як треба поводитися. І справді, коли слідчий почав допитувати Вередюка, маючи на руках висновок фахівців, той зізнавався, що «Михалича» він видумав і такої людини насправді немає. Результати півторамісячної роботи слідчих органів опинилися в кошику, й усе довелося починати спочатку. Але Вередюк знайшов нову людину на роль організатора вбивства. Ним виявився Ігор Благов — житель Балтії, котрий більшу частину свого часу проводив у Росії, де встиг одержати дві судимості за шахрайство. У Краматорську в нього був знайомий місцевий бізнесмен, який і запросив його в березні 2001 року зайнятися спільною справою. Але Благов віддавав перевагу проводити час не за роботою, а в барах і ресторанах, заробляючи на життя грою в автомати. І саме Ігор Благов, за словами Вередюка, замовив йому побиття адвоката в м. Слов’янську. Коли слідчі почали уточнювати, яка ж роль Благова — замовник він чи посередник, Вередюк почав плутатись у своїх показаннях. У його розповідях з’явився ще цілий ряд персонажів, зокрема жінка, яку нібито скривдив адвокат при розділі майна, і за це вона вирішила його провчити. Жінка поскаржилася Благову й попросила його допомогти вирішити це питання.

Кор: А що на всі ці звинувачення відповів сам Благов?

І.Корчистий: Нічого, бо 1 листопада 2001 року він зник і більше його ніхто не бачив. Факт його перебування до цієї дати підтверджують працівники бару, куди він полюбляв заходити.

Кор: Тобто розповідь про Благова прозвучала з вуст Вередюка задовго до його зникнення з поля зору правоохоронних органів. Хіба вони не могли зробити так, щоб він залишився в Краматорську й дав показання?

І.Корчистий: Аналогічне запитання ми поставили начальнику карного розшуку м. Краматорська, і він, певне не чекаючи, відповів, що не було відповідної команди згори. Зате вони просили краматорського приятеля Благова, щоб він увесь цей час його утримував...

Ігоря Благова допитали єдиний раз, на досудовому слідстві. Тоді він розповів, що випадково познайомився з Вередюком у перших числах липня 2001 року. Останній розповів, що виконав замовлення «Михалича» за 6000 грн., але останній заплатив тільки дві тисячі за побиття адвоката в Слов’янську, а решту суми залишився винен. Після чого Вередюк звернувся до Благова з проханням «вибити» ці 4000 грн., пообіцявши заплатити за цю «роботу» тисячу двісті грн. І справді, того ж дня Благов одержує цю суму й починає шукати «Михалича». Але потім ці показання не одержали підтвердження. Зате начальник карного розшуку розповідає нам, що саме Благов здає Вередюка правоохоронним органам. На наше запитання, а навіщо йому це було потрібно, виразної відповіді так ніхто й не дав.

Думаю, міністр внутрішніх справ Юрій Смирнов управі поцікавитись у своїх підлеглих, чому вони так поводилися щодо Благова...

Кор: А навіщо Вередюк віддав Благову 1200 грн., знаючи, що ніякого «Михалича» він не знайде?

І.Корчистий: Найцікавіше, що немає ніяких слідів того, що у Вередюка на руках залишилися 800 грн. 1 липня вони нібито в нього були, а 23 серпня на момент затримання сума готівки становила 24 грн. На одному з допитів Вередюк на запитання, куди він витратив гроші, відповів, що пропив їх у період із 1 до 3 липня. Але вже через якийсь час розповідав, що всі ці три дні збирав пляшки, оскільки йому не було на що жити. Усім спробам встановити істину в цьому питанні Вередюк дуже дивувався, мовляв, навіщо це нам треба, адже все вже домовлено... В обмін на співробітництво з прокуратурою та правдиві показання він розраховував на пом’якшення вироку.

Кор: Хіба прокуратура не пішла йому назустріч, попросивши для нього вісім років позбавлення волі? Виконавець убивства, тим паче раніше двічі засуджений, мабуть, ніколи не одержував менше 15 років. А то й вищу міру — довічне ув’язнення...

І.Корчистий: На жаль, це запитання без відповіді. Але проглядається цікава закономірність. Бомж, який жив у лісопарку неподалік автовокзалу м. Краматорська, потрапляє в слідчий ізолятор, і в нього спочатку з’являється один спортивний костюм, потім інший. У камері в нього єдиного був телевізор. За які заслуги така честь?

Кор: А що то за історія з захворюванням Вередюка? Спочатку про туберкульоз ніхто не говорив, а потім почали натякати на можливість летального результату...

І.Корчистий: Ми також не знали, що він хворий, поки 20 березня не приїхали в Слов’янськ, де нас і повідомили про це. Призначили власну експертизу, яка підтвердила, що Вередюк справді хворий на сухоти, але це не заважає йому бути присутнім на судових засіданнях. Тепер я розумію, що все було зроблено для того, щоб процес почався після виборів. М.Потебенько став народним депутатом, і 2 квітня ми спокійно почали працювати.

Кор: Але либонь ще 6 жовтня представники Генеральної прокуратури знали, що справу Вередюка шито білими нитками, і попри це вони направили її в суд. Навіщо?

І.Корчистий: Запитання не до мене. Я вважаю, що направляти в суд справу, побудовану на суперечливих показаннях, які неможливо спростувати чи підтвердити, — юридичне «самогубство».

Кор: Як, на вашу думку, складеться доля Вередюка, якщо винесений вами вирок залишиться в силі?

І.Корчистий: Журналісти, присутні на процесі, прямо запитували в мене, чи вб’ють Вередюка? На мій погляд, такий розвиток подій малоймовірний, оскільки вбивати його немає за що. Він свою роль відіграв чудово. Крім того, його зникнення викличе великий резонанс.

Кор: Але ж він бомж, який може просто зникнути...

І.Корчистий: На жаль, у даному випадку він нічим не захищений. А в нас він захисту не попросив.

Кор: Цю справу розглядатиме Верховний суд України. Ви готові прийняти його рішення, яке, можливо, буде не на вашу користь?

І.Корчистий: Незалежно від того, якого рішення дійде Верховний суд, судді, котрі брали участь у цьому процесі, із ним погодяться. Але як суддя, що вів цю справу, я не побачив доказів вини Юрія Вередюка.

Кор: Чи були в Україні прецеденти, коли обвинувачуваного в убивстві виконавця, котрий підтверджує свою вину, виправдовували в залі суду?

І.Корчистий: Це перший.

Кор: Слідство вела Генпрокуратура, і якщо ВС підтвердить ваше рішення, справу знову буде передано в Генпрокуратуру. Що змінюється?

І.Корчистий: Багато що. Ті докази, які вже одержали оцінку суду, враховувати більше не можна. Тобто прокуратурі доведеться справді розшукувати осіб, причетних до вбивства Александрова, і розслідувати справу наново.

Кор: Глава парламентської слідчої комісії Анатолій Хмелєвой заявляв, що він знає, хто вбивця, але в суді це не прозвучало.

І.Корчистий: Ми чекали, що нам нададуть нові докази, але цього не сталося. Я не знаю чому — можливо, справді сподівалися, що буде обвинувальний вирок, і тоді слідча комісія збиралася подавати докази Верховному суду. Або це був просто блеф.

Кор: Якісь наслідки вироку ви вже відчуваєте?

І.Корчистий: Про це краще поговоримо після рішення Верховного суду. Але для міліції та прокуратури я тепер, мабуть, персона нон грата. Уявіть собі, міністр внутрішніх справ заявляє публічно антиконституційні речі — шкодує, що суд безконтрольний і некерований. В іншій країні він за такі слова вже пішов би у відставку. Йому просто треба відкрити статтю 129 Конституції, де говориться про самостійність і незалежність судової влади.