«Сидіти все життя? краще розстріляйте мене». Уже місяць у Вінницькій в’язниці №1 голодує довічно ув’язнений, який вимагає перегляду справи чи своєї смерті

Поділитися
Інспектор звернувся до ув’язненого: — Чи добре вас годують? — Так. Мабуть. Не знаю. Та це не має значення...

Інспектор звернувся до ув’язненого:

— Чи добре вас годують?

— Так. Мабуть. Не знаю. Та це не має значення. Важливо, і не лише для мене, нещасного в’язня, а й для влади, що творить правосуддя, і для короля, який нами править, щоб невинний не став жертвою підлого доносу й не вмирав під знаком, проклинаючи своїх катів...

Олександр Дюма,
«Граф Монте-Крісто»

Віктора Великого засудили до довічного ув’язнення за обвинуваченням у навмисному вбивстві з обтяжуючими обставинами дев’ять років тому. Вірніше, засудили до вищої міри покарання — розстрілу. Однак на страту саме наклали мораторій і Великий став одним із перших, кому «вишку» замінили на довічне ув’язнення. Тоді йому було 25 років, нині — 34. Всі ці роки він не втомлювався домагатися перегляду своєї справи, вважаючи себе невинним. І себе, і свою вже 10-річну дочку, яка, напевно, вже не надто вірить у казки дорослих про те, що її тато перебуває у в’язниці на роботі — бандитів охороняє. За ці роки Великий написав 97 скарг до різних українських і міжнародних інстанцій. І, зовсім зневірившись, 15 вересня ц.р. оголосив на знак протесту проти незаконного засудження «мокру» голодовку.

Від нього відразу перевели до іншої камери співкамерника і наступного ж дня дозволили відвідування матері, щоб та упросила сина припинити голодовку. І навіть пообіцяли переглянути справу. Але ув’язнений вирішив голодувати до винесення конкретного рішення. За три тижні «дієти» у вигляді 2—3 літрів кип’яченої води Великий втратив 17 кг і з 5 жовтня його стали годувати примусово — через зонд...

Можливо, хтось скаже, подумаєш, знайшли зека-страдника. Такі заслуговують на те, що мають. Та й «вишку», мовляв, помилково не дають. У це просто хочеться вірити. Навіть знаючи, що, якщо європейські суди виносять 15—17 відсотків виправдувальних вироків, американські — 23—25, то наші суди першої інстанції — не більше за відсоток. Який, власне, тільки й відокремлює наше судочинство від Особливої наради, де цей відсоток узагалі рівнявся нулю.

…Віктора Великого з ще двома вінничанами затримали 22 червня 1995 року за підозрою в підстрілі. Поранений помер у лікарні через 11 днів. Однак...

— Після ознайомлення зі справою я дійшов висновку, що справжній убивця залишив велику кількість слідів, які не належали нікому з засуджених за цією справою, — пояснив «ДТ» адвокат Сергій Габрук. Він, до речі, веде цю справу лише впродовж останнього року, коли від неї відмовилися всі інші захисники.

— Є маса просто волаючих фактів. Зокрема, що потерпілий жив ще 11 діб і не вказував ні на Великого, ні на інших засуджених за цією справою. Потім його як видужуючого перевели з однієї міської лікарні до іншої. І там він раптом через кілька днів помер. Одночасно зникла історія хвороби, яку не знайдено дотепер. А відбитки пальців у матеріалах справи, за висновками експертів, не належать ні Великому, ні двом іншим засудженим, які теж відбувають покарання. Щоправда, вони ще зможуть вийти на волю — одному дали 12 років, другому — шість. А довічно ув’язнений Великий навіть помилування зможе просити лише через 20 років...

— До сина нещодавно приходили зі СБУ, — додала мати «довічника» Лідія Велика. — Виявляється, пістолетом, із якого нібито стріляв Вітя, рік тому застрелили людину. Це що ж виходить? Син уже дев’ять років як у в’язниці сидить, а в когось дотепер цей проклятий пістолет стріляє...

Перед оголошенням голодовки Віктор Великий передав адвокату листа, в якому вимагає скасувати вирок і порушити кримінальну справу проти всіх чиновників, причетних до розслідування та розгляду його кримінальної справи.

«Я даю свою згоду на будь-які методи допитів, — написав він, — мені боятися і втрачати нічого, я невинний! Вимагаю справедливості, а якщо її немає, то вимагаю як виняток — розстріляйте мене! Я не хочу жити в цьому «гуманному скотстві», яке ви створили...»

Нагадаю, що довічне позбавлення волі як вид покарання введено Україною після скасування (за вимогою Ради Європи) страти в 2000 році. Відповідно до ст. 64 Кримінального кодексу України, довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. До засудженого до довічного позбавлення волі не застосовується умовно дострокове звільнення від відбування покарання і заміна його судом на більш м’яке покарання. Через 20 років злочинець має право подати прохання про помилування. Втім, ніхто не гарантує, що його прохання задовольнять. Просто на підставі прохання розглядають особисту справу засудженого, аналізують позитивні й негативні якості засудженого. За хорошу поведінку він може отримати додаткове побачення з родичами, додаткову передачу чи бандероль...

Відбувають покарання засуджені до довічного ув’язнення у Вінниці та Житомирі.

Лише у вінницькій в’язниці за гратами сидять 318 «довічників», на рахунку яких понад 700 жертв, відправлених ними на той світ. Найстаршому серед них уже за вісімдесят. Злочин скоїв теж у похилому віці: вбив чотирьох своїх сусідів у будинку пристарілих. Сидять тут також кілер, який убив журналіста; солдат, котрий розстріляв сім чоловік варти, хлопець, що убив свою дівчину й зробив із її черепа попільницю «на пам’ять»...

— І ви думаєте, що хтось із них визнає себе винним? — ставить риторичне запитання Михайло Товпига, заступник начальника управління Держдепартаменту з питань виконання покарань у Вінницькій області.

Службовці УВП уперше зіштовхнулися з голодовкою, але сумніваються, що вона дозволить щось змінити. Втім, Михайло Товпига визнав, що після скасування страти подібні справи можна хоча б перевірити. У будь-якому разі, Великого не розстріляли й засуджений може теоретично довести свою невинність. Якщо, звичайно, справу знову візьметься розслідувати Генпрокуратура, а Верховний суд, що вже визнав Великого винним, змінить своє рішення.

Проте журналістів до Великого пустили лише на самому початку голодовки. Все-таки режимний об’єкт із підвищеним рівнем безпеки, та й випадок надто непередбачений.

— Я не прошу помилування, тому що цим автоматично визнаю свою провину, — заявив голодуючий, якого привели до кімнати побачень у вражаючо яскраво-жовтогарячій уніформі (відповідно до міжнародних норм) і в наручниках. — Я вимагаю лише справедливості. До мене приходив заступник обласного прокурора, який пообіцяв переглянути мою справу і, можливо, відправити на дослідування. Відверто кажучи, це зі сфери фантастики, я в це не вірю.

— Навіщо ж тоді голодувати?

— А ви б змогли так жити? Мало того, що мене засудили нізащо, то ще, знаючи це, присудили до розстрілу. Хоча... Краще б мене розстріляли... Так, я нічого не зміню, але, можливо, вдасться привернути увагу до того, як у нас засуджують невинних. Так, я вимагаю порушення кримінальної справи проти судді, проти прокурорів, які вели мою справу. А якщо справедливості не буде, то я краще вмру, ніж сидітиму все життя нізащо!

— Ви спеціально оголосили голодовку напередодні виборів?

— Я в курсі, що відбувається по той бік грат: читаю газети, у камері є телевізор. Та політикам я не вірю, ні. Я довго виношував ідею голодовки й оголосив її, коли відчув себе готовим.

— Та ви хоча б цікавилися, скільки людський організм може витримати без їжі?

— Так, три-чотири місяці...

А поки, за словами Габрука, прокуратура вже місяць вивчає справу Великого. Та відповіді немає.

За спостереженнями психологів, абсолютна більшість безневинно засуджених рано чи пізно впокорюються з долею. Лише в небагатьох вистачає сили боротися за свою волю, попри загальну байдужість, і писати листи, що залишаються без відповіді. Великий не упокорився, та, схоже, втомився боротися. І просто намагається нині померти у в’язниці єдино можливим для себе способом.

А мені чомусь здається, що навіть європейська Феміда, якби Великому вдалося достукатися до неї, навряд чи змінила б щось у цій історії. Європейський суд лише (чи аж) одного разу заступився за українських ув’язнених, визнавши в 2003 році факт грубого порушення прав шести смертників. І навіть присудив видати кожному грошову компенсацію за моральний збиток у розмірі 2—3 тисяч євро. Однак тоді йшлося про умови утримання смертників в українських в’язницях, що не відповідають Конвенції про захист прав і свобод людини. Після чого Департамент з виконання покарань значно поліпшив умови утримання засуджених до вищої міри.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі