Про судову реформу і судову солідарність

02 липня, 2010, 17:58 Роздрукувати Bипуск № 25, 2 липня-9 липня 2010р.
Відправити
Відправити

Про проект судової реформи, внесений на розгляд парламенту президентом і поспішно схвалений Радою у першому читанні, написано і сказано багато...

Про проект судової реформи, внесений на розгляд парламенту президентом і поспішно схвалений Радою у першому читанні, написано і сказано багато. Опонуючи авторам президентського законопроекту, голова Верховного суду неодноразово доводив, що фактичне позбавлення ВСУ статусу суду останньої інстанції з усіх категорій справ (окрім конституційного провадження) розбалансує судову систему й остаточно поховає єдність і так не надто послідовної практики правозастосування. Вочевидь звуження повноважень ВСУ мав насамперед на увазі Василь Онопенко, коли стверджував в інтерв’ю «Дзеркалу тижня», що внаслідок такої реформи «на найближчу перспективу Україна «випаде» з кола демократичних правових держав».

Оскільки автор наразі проводить дослідження конституційної моделі німецької судової системи — напевно найбільш фрагментованої в Європі — в Інституті Макса Планка (Гайдельберг), дозволю собі висловити кілька зауваг про європейські моделі делімітації юрисдикційних кордонів між різними типами національних судів, засоби забезпечення єдності судової практики та судову солідарність. Не надто тішу себе надією, що ця стаття бодай якось вплине на перебіг судової реформи в Україні. Проте сподіваюся зробити посильний внесок у дискусію, що розгорнулася навколо цього питання.

Фрагментація судової системи: європейський і глобальний контекст

Насамперед розглянемо питання доцільності існування в національній системі судочинства єдиного найвищого суду. Розмаїття судових систем європейських країн не дає однозначної відповіді на це запитання. Приміром, у Фінляндії, Чехії, Швеції, Польщі та Австрії верховні суди не мають права переглядати рішення судів адміністративних, які створюють цілком окрему судову вертикаль. Схожа ситуація у Франції, Нідерландах і Бельгії, де на чолі адміністративної юстиції стоять квазі-судові державні ради, рішення яких — остаточні й не підлягають перегляду в судовому порядку.

Воднораз наявність єдиного найвищого судового органу, що є судом останньої інстанції в усіх справах, характерна для країн загального права та окремих країн так званої змішаної юрисдикції (що поєднує елементи як цивільного права, так і англосаксонської правових систем). Так, у США, Канаді, Ізраїлі, Індії, Австралії та Новій Зеландії немає таких судових рішень, котрих, за наявності бажання й підстав, не мали б права переглянути верховні суди. В Об’єднаному Королівстві створений торік Верховний суд має юрисдикцію в усіх справах, окрім шотландських цивільних справ, які в останній інстанції розглядає Вищий суд у цивільних справах (Court of Session) в Единбурзі.

У більшості країн Європи, втім — як і в Україні, є спеціальний орган конституційної юрисдикції, цілком відокремлений від системи судів загальної юрисдикції. Як правило, останні (всі чи тільки вищі суди — залежить від конкретної країни) можуть звертатися до КС у разі виникнення обґрунтованих сумнівів у неконституційності закону чи підзаконного акта, а в окремих країнах також — по тлумачення конституційного чи законодавчого положення.

У країнах Європейського Союзу співіснують два «правових порядки» — національний та ЄС-івський, юрисдикційні межі між якими доволі розпливчасті. І навіть у такій європейській країні, як Ірландія, де Верховний суд є не лише судом останньої інстанції в усіх справах, а й (на відміну від Великобританії) де-факто — конституційним судом, останній у певний спосіб поділяє повноваження остаточно визначати, що є чинним правом в Ірландії і що не є, із Судом Європейського Союзу. Подеколи, як у питанні абортів, «діалог» Дублінського та Люксембурзького судів щодо цього більш ніж актуального для ірландців питання викликає в країні бурю емоцій та чималі політичні пристрасті.

Отже, ми бачимо, що, принаймні в межах Європи, судова система радше певною мірою фрагментована, ніж «пірамідальна» на чолі з єдиним найвищим судом. Напевно, ніде це так яскраво не проявляється, як у Німеччині, прикладом якої, слід гадати, надихалися автори законопроекту №6450. У ФРН існує окрема вертикаль загальних судів, що розглядають цивільні та кримінальні справи, окрема вертикаль судів, що розглядають трудові спори, окрема — адміністративних, окрема — податкових, окрема — судів, що розглядають суперечки стосовно соціальної допомоги. Назвати вертикаллю 17 конституційних судів було б, мабуть, неправильно, але й тут ми спостерігаємо певну ієрархію: Федеральний конституційний суд має право переглядати рішення федеральних КС.

Ані Верховний федеральний суд Німеччини (Bundesgerichtshof), ані вищі спеціалізовані суди не мають права переглядати рішення один одного. Здавалося б, залізний аргумент на підтримку українських реформаторів: попри таку фрагментованість, німецька судова система, поза сумнівом, — одна з найкращих у Європі, а повоєнна Німеччина заслужено вважається взірцем правової держави. Отже, не мав рації голова ВСУ, коли стверджував: «Немає країн, де є суцільна спеціалізація [судів для розгляду окремих видів справ]», — радше, навпаки, фрагментація судової системи per se не шкодить правосуддю? Однак не все так просто, як може видатися на перший погляд.

Німецькі цікавинки

Попри всю німецьку педантичність, із якою розподілено сфери юрисдикції між окремими спеціалізованими судами, час від часу постають крос-юрисдикційні питання права. Вони потребують спільного обговорення та розв’язання за участі кількох спеціалізованих і загальних судів. Для цього німецьке законодавство передбачає унікальний ad hoc орган — Спільний сенат вищих федеративних судів (Gemeinsamer Senat der Obersten Gerichtshцfe des Bundes), до складу якого входять голови та по два судді відповідної судової палати кожного з п’яти вищих судів ФРН. І хоча Спільний сенат збирається доволі рідко, інституційний механізм для вироблення єдиних підходів для міжгалузевих питань правозастосування в Німеччині існує й діє.

Інший контрбаланс галузевої фрагментації німецької судової системи знаходимо в особливих повноваженнях Федерального конституційного суду, що його інколи небезпідставно, хоч і неформально називають найвищим німецьким судом. По-перше, в Німеччині існує процедура так званих попередніх висновків. Вона зобов’язує кожен суд загальної юрисдикції, який розглядає конкретну справу і під час її слухання доходить висновку, що певна законодавча норма порушує конституцію, — зупинити розгляд і звернутися до Конституційного суду, аби підтвердити чи спростувати свої сумніви в конституційності такого положення. Через цей механізм досягається єдність правозастосування конституційних норм та певною мірою — законодавства, яке на цих нормах ґрунтується.

Більше того, Федеральний конституційний суд має повноваження — за конституційною скаргою фізичних та юридичних осіб — переглядати рішення судів загальної юрисдикції, що порушують засадничі права, закріплені в Основному Законі ФРН. І, хоча суд допускає до розгляду лише дещицю (1 — 2%) всіх скарг, саме в цій іпостасі — як суперапеляційна судова інстанція — Конституційний суд з Карлсруе де факто узагальнює, корелює та розвиває на загальнонаціональному рівні не лише практику правозастосування, а й право як таке, незалежно від галузевих юрисдикційних вододілів.

В Україні інституту конституційної скарги, як і інституту судового звернення по попередні висновки, наразі немає. А доступ фізичних і юридичних осіб до єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні наявний у принципі, однак стежка до нього така вузька, довга й звивиста, що абсолютна більшість українців, котрі зневірились у національній юстиції, воліють шукати правди в далекому Страсбурзі, а не в облицьованій мармуром будівлі по вул. Жилянській.

Як бачимо, хоча галузева фрагментація судової системи не суперечить європейському досвіду, певні інституційні та процесуальні механізми узгодження практики правозастосування і розвитку правової доктрини існують навіть у такій фрагментованій судовій системі, як німецька. Президентський проект української судової реформи таких механізмів, на жаль, не передбачає.

Слід визнати також, що законопроект №6450, у разі його прийняття, призведе до перетворення Верховного суду України на доволі маргінальну інституцію, таке собі п’яте колесо в українському судовому возі. Функції посередника у стосунках між судами загальної та конституційної юрисдикцій, окремі функції в перебігу дострокового припинення повноважень президента та перегляд справ за наслідками рішень міжнародних юрисдикційних органів завжди були і залишатимуться, радше, на периферії діяльності вищих національних судів. Навіть повноваження переглядати справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права у схожих правовідносинах не відкриває перед ВСУ адекватних можливостей впливати на практику правозастосування та розвиток правової доктрини, оскільки робить ВСУ заручником суперечностей у рішеннях вищих галузевих судів, яких може й не бути. Якщо вищі суди послідовно, раз у раз ухвалюватимуть хибні рішення, Верховний суд буде безсилий щось змінити. А це означає (якщо законопроект № 6450 стане законом), хоч як це абсурдно, право апелювати до ВСУ слід буде виборювати у Європейському суді з прав людини, де розгляд справ триває в середньому понад три роки.

Тож, напевно, лукавив пан Портнов, коли стверджував у пояснювальній записці до законопроекту, що цілями його дітища є, зокрема, «реформування системи судочинства відповідно до міжнародних стандартів» та «спрощення процедури доступу до суду для кожного громадянина».

Наприкінці 2007 — на початку 2008 року точилася суперечка про модель конституційного судочинства, яка б найбільше пасувала Україні. Йшлося про те, потрібен Україні Конституційний суд чи можна передати його функції окремій палаті Верховного суду. У березні 2008 року голови відповідних судів навіть публічно обмінялися люб’язностями: Андрій Стрижак оприлюднив у «ДТ» статтю «Про роль і місце КС», а Василь Онопенко не забарився з відкритим листом у відповідь. Проте буквально у день оприлюднення листа голови ВС колегія Верховного суду України з адміністративних справ визнала незаконним звільнення з посади судді КС Сюзани Станік. І вже ж не вина ВСУ в тому, що Сюзана Романівна врешті-решт змушена була залишити посаду.

У цій справі Верховний суд цілком по-європейському не побоявся подати голос на захист судової незалежності від політичних гілок влади.

Наразі схоже, що команда Януковича вводить Конституційний суд у спокусу стати єдиним «суперсудом» в Україні. Звуження повноважень Верховного суду рішенням КСУ від 11 березня дивним чином перегукуються з положеннями законопроекту №6450, що фактично маргіналізують «найвищий судовий орган в системі судів загальної юрисдикції». Наводить на роздуми також той факт, що саме зараз офіс координатора проектів ОБСЄ в Україні, який зазвичай наперед узгоджує з владою можливі шляхи імплементації власних напрацювань, розпочав проект «Конституційна скарга».

Втім, жерцям конституціоналізму слід пам’ятати, що установі на Жилянській із її авторитетом та суспільною підтримкою навряд чи в вдасться в досяжному майбутньому посісти в Україні таке місце, яке посідає у ФРН Федеральний конституційний суд. А Вищий адміністративний суд під проводом напівлегітимного О.Пасенюка навряд чи захищатиме незалежність і «право на професію» конституційних суддів Мачужак, Домбровського, Дідковського та інших так, як це робив ВСУ щодо судді Станік.

Схоже, судову реформу авторства професора-конституціоналіста Андрія Портнова в парламенті вже не зупинити. Шанси, що ВСУ врятує від юрисдикційного маргінесу заступництво ПАРЄ чи Венеціанської комісії, примарні. А ось поборотися проти почесної висилки на юридичну периферію у КС колегам Василя Онопенка варто. Тим паче що, уникнувши лобового зіткнення з новою владою у справі про спосіб формування коаліції, єдиний орган конституційної юрисдикції має добрий політичний плацдарм для того, аби захистити незалежність, а отже — і престиж, і реальну вагу судової гілки влади.

Related video

І рухати людьми у пурпурових мантіях мають не шляхетність і не відданість високим ідеалам свободи, а проста корпоративна солідарність. Бо якщо ВСУ маргіналізують сьогодні, завтра КСУ дивитиметься на своїх пітерських колег із заздрістю. Якщо, звісно, у конституційних суддів України залишилися здорові професійні амбіції, а не просто бажання сито й комфортно дотягнути до заслуженої пенсії.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК