ПРО СТРОК ДАВНОСТІ ТА ПОРІГ СТАТЕВОЇ ЗРІЛОСТІ...

Професія накладає незгладимий відбиток на особистість людини й навіть на хід її думок. Інколи посада роздвоює особистість. Бузувіри з НКВС, які вибивають показання з підслідних з допомогою катувань, у сім’ї та побуті виявлялися дуже милими людьми, уважними та чуйними до чужого лиха. Про вплив професії на присяжного повіреного говорив відомий адвокат Плевако, називаючи це «адвокатською жилкою».

Тамара Рохліна, звинувачена в убивстві свого чоловіка Льва Рохліна, генерала й депутата Державної думи РФ, із першого свого допиту, який, до речі, проводили відповідальні працівники Генеральної прокуратури РФ, запам’ятала: «На стінах кабінету побачила плакати: «Сделал дело — вымой тело», «Ловись, девка большая, ловись, девка маленькая», «Счастливые трусов не надевают», «Под лежачий камень мы всегда успеем» («Аргументы и факты», 2000, № 3).

Професор О.Баєв побачив у слідчого такий плакат: «Ты имеешь право кричать, истекать кровью, звать адвоката после того, как мы покончим с тобой. Видимые повреждения, включая выбитые зубы, согласно донесению арестовавшего тебя полицейского, были получены тобой до прибытия в участок. Ты можешь молчать, и тогда мы тебе всю рожу разобьем» (О.Я. Баев «Тактика уголовного преследования и профессиональной защиты от него»). Цікаво, що плакати схожого змісту і з дуже непристойними малюнками — ілюстраціями до написів мені довелося бачити в кабінеті слідчого у Словаччині, де я представляв інтереси громадянина України, що проходить у справі як обвинувачуваний. Одна й та сама професія диктує одну й ту саму лінію поведінки, незалежно від національності та країни перебування.

Професія накладає відбиток і на суддів. Мені довелося допитувати в судовому процесі суддю Н. як свідка. Підсудним був суддя С. — колега та друг свідка Н. Закінчуючи допит і відступивши від канонів, я запитав свідка Н., чи вірить він, що суддя С. справді скоїв тяжкий злочин і вкрав речові докази. Свідок Н., ніби не розуміючи, що в цьому випадку він не суддя, а свідок, заявив, що не може тут говорити як звичайна людина і що все залежить від того, чи буде доведено вину його колеги.

Одного разу браконьєри підстрелили в непризначений для полювання час підсвинка дикого кабана. Ця обставина мала значення для кваліфікації дій браконьєрів і розмежування між кримінальною відповідальністю та адміністративним правопорушенням. Рятуючи слідство, суддя викрутився і назвав підсвинка «кабаном на порозі статевої зрілості». Вирок суду був скасований лише за протестом заступника генерального прокурора.

Водночас логіка в рішеннях суду є завжди. Проте не завжди вона зрозуміла невтаємниченим. Через це інколи складається враження, що шляхи правосуддя несповідимі. Проте не стане ж суддя пояснювати, що в конкретному випадку голова суду Ніна Петрівна... чи Василь Іванович... дали вказівку на предмет того, яким має бути вирок. І що така вказівка сильніша й переконливіша за будь-які наявні у конкретній справі докази. Хтось скаже: але це вже не правосуддя... На жаль, маємо те, що маємо.

А тим часом стаття 8 Конституції України, визнаючи верховенство права, вимагає від правосуддя людяності, вимагає права справедливості, сумлінності та розумності. Найскладніше завдання для нашого Верховного суду — перехід у правозастосувальній практиці від верховенства закону до верховенства права. І, як мені здається, поки що цього завдання Верховний суд України не вирішив. Легко, звичайно, адвокатові про це писати. Для вирішення такого завдання необхідно змінити психологію суддів, переломити себе в тому, в що вірив і був переконаний протягом десятиліть. Питання ще й у тому, чи хочуть змінитися судді?

Суддя Верховного суду України О.Бірюченський писав: «Судова практика свідчить, що права особи, підозрюваної у скоєнні злочину, часто порушуються, арешти майже завжди застосовуються ще до пред’явлення обвинувачення. Їх (арештів. — Я.З.) небезпека полягає не лише в порушенні прав і свобод громадян. Вони, як правило, є причиною обвинувального ухилу в роботі слідчих і прокурорських органів... Одне із порушень права на захист — поширена практика допиту фактично підозрюваного як свідка». І далі: «Роз’яснення права на захист здійснюється формально і обумовлене однією метою — прагненням обмежити участь адвоката» (Вісник Верховного суду України, № 6, 1999 р.). Отже, причина обвинувального ухилу названа, а закон змінений. Тепер уже судді вирішують питання про арешт. Чи змінилося від цього що-небудь? Чи викорінений обвинувальний ухил? Запитання суто риторичне.

Ось приклад. Слухається справа К., якого обвинувачують у скоєнні тяжкого злочину. К. перебуває під арештом. Своєї провини не визнає. У нього закінчився строк давності, після якого виключається кримінальна відповідальність, а отже, і застосування покарання. Адвокати заявляють клопотання про зміну запобіжного заходу, вказуючи, що К. перебуває в СІЗО понад два роки, у нього погіршився стан здоров’я, і це підтверджується медичним висновком. Тобто після закінчення судового процесу, незалежно від визнання його винним, К. підлягає звільненню від покарання. Який сенс у такому випадку тримати хвору людину в СІЗО? Суд відмовляє в задоволенні клопотання.

Звичайна людська логіка тут безсила. Адвокатів же рішення суду анітрохи не здивувало. Вони звикли з усією серйозністю сприймати будь-який абсурд, якщо він має форму судового рішення (вироку, постанови).

Але поговорімо про строк давності. Це одна з терра інкогніта нашого законодавства, яку нібито й роз’яснювати не треба. Тим часом стаття 48 КК 1960 року передбачала, що особу не можна притягнути до кримінальної відповідальності, якщо від дня скоєння нею злочину минув строк давності. Через якесь непорозуміння момент притягнення до кримінальної відповідальності розвели з моментом призначення покарання і внесли плутанину в термінологію. У статті 3 КК 2001 року, так само, як і в кодексі 1960 р., «кримінальна відповідальність» тотожна поняттю «покарання». В інших випадках (без достатніх для цього підстав) поняття «кримінальна відповідальність» і «покарання» розглядаються як поняття нетотожні. На цю обставину вказувала професор З.Ромовська: «...покарання є не чим іншим, як кримінальною відповідальністю, оскільки до такої відповідальності можна притягти лише винну особу, а провина встановлюється тільки вироком суду. Звідси висновок, що провина й покарання визначаються одномоментно, одним актом — вироком суду» (Вісник Верховного суду України, № 6, 1999 р.).

Внаслідок цієї плутанини з терміном «кримінальна відповідальність» притягнення до кримінальної відповідальності ототожнене з «порушенням кримінальної справи», а пізніше — з «пред’явленням обвинувачення», що і підтвердив Конституційний суд України. Тому буквальне прочитання статті 48 КК 1960 р. можна зрозуміти так, що особі не може бути пред’явлене обвинувачення, якщо від дня скоєння злочину минув строк давності. І оскільки в цій статті нічого не йдеться про те, що такій особі не може бути призначене покарання після того, як цей строк минув, то кінцевим строком давності є момент притягнення до кримінальної відповідальності, тобто момент пред’явлення обвинувачення.

У коментарі до Кримінального кодексу 1960 р. із посиланням на рішення Конституційного суду України (рішення від 27 жовтня 1999 р. №9) так і записали: «Строк давності притягнення до кримінальної відповідальності закінчується з винесенням постанови про притягнення особи як обвинувачуваної та пред’явлення їй обвинувачення». Отже, якщо на час пред’явлення обвинувачення строк давності не порушений, то його закінчення в період судового розгляду справи не є перешкодою для призначення покарання (адже подальший його перебіг від моменту пред’явлення обвинувачення закінчується). Таким чином, із легкої руки Конституційного суду строк «притягнення до кримінальної відповідальності» має два значення: це застосування покарання за вироком суду і пред’явлення обвинувачення.

Слава Богу, що принаймні до 1999 року судова практика не дотримувалася такої рекомендації. Адже суди тоді ще не знали, що моментом притягнення до кримінальної відповідальності є момент пред’явлення обвинувачення. Так, ухвалою судової колегії Донецького обласного суду від 14.05.87 р. справа стосовно Н. за фактом заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості була закрита у зв’язку з закінченням строку давності на день розгляду справи. Є й інші приклади.

«То в чому проблема?» — запитає педантичний юрист. Адже в новому Кримінальному кодексі все виправлено. За статтею 49 нового КК, особа звільняється від відповідальності, якщо з моменту скоєння злочину і до набуття вироком законної сили минув строк давності. Виправлено, та не зовсім. Граничний строк давності за старим кодексом 1960 р. був 10 років, а за Кодексом 2001 р. ця норма стала жорсткішою і становить 15 років. Отже, для осіб, які скоїли злочини в 1990—1993 роках, за старим Кодексом — строк минув, але його пропонують рахувати, всупереч раніше існуючій практиці, не по день винесення вироку, а по день пред’явлення обвинувачення. За новим же Кодексом для деяких категорій цей строк ще не настав. Питання не в тому, щоб злочинців пожаліли, а в тому, що зі словом слід поводитися обережно. Навіть Конституційному суду.