Правосуддя у небезпеці

Голова Верховного суду України Василь Онопенко змушений звернутися до президента Віктора Ющенка у формі відкритого листа. Причина — попри численні прохання голови ВС та неодноразові обіцянки першої особи держави, голова ВС впродовж більш ніж півроку не має можливості зустрітися з президентом для обговорення актуальних і важливих для функціонування судової системи питань, зокрема щодо проведення судової реформи. На переконання Василя Онопенка, це свідчить про те, що президент не переймається реальним станом правосуддя в державі. Голова ВС також вважає, що непослідовність президента у ключових питаннях здійснення судової реформи, його публічні оцінки рішень судів, які набрали законної сили, укази, які суперечать Конституції та законам України, його зустрічі й тісна співпраця керівників СП з особами, які спрямовують свої зусилля на руйнацію вітчизняної судової системи, можуть свідчити про те, що насправді президент обрав «алгоритм реформи судочинства, який передбачає встановлення неконституційного контролю за судами і суддями, протиправного втручання у їхню діяльність».

Василь Онопенко: «На моє переконання, сьогодні ситуація у сфері правосуддя є найнебезпечнішою за всю новітню історію України. Так близько до прірви вітчизняне правосуддя, а з ним і вся українська державність іще не були. І це зумовлюється не труднощами і проблемами функціонування судів та діяльності суддів (хоча їх на сьогодні чимало), а численними настійливими намаганнями окремих осіб під гаслом проведення судової реформи здійснити законодавчі заходи для «приватизації» судової влади.

Значною мірою це стало можливим через здійснювану Вами діяльність із «просування» в нелегітимний спосіб, без перебільшення, небезпечних для українського суспільства і держави законодавчих змін».

Ідеться про підтримку президентом в авральному порядку поданого Верхов­ній Раді України на розгляд у другому читанні проекту Закону України «Про судоустрій та статус суддів», підготовленого на основі двох законопроектів з питань судоустрою та статусу суддів, внесених президентом до Верховної Ради України V скликання у грудні 2006 року. Очевидно, керуючись традиційною «послідовністю», президент спочатку вніс (грудень 2006 року), потім відкликав (квітень 2007 року) і зрештою — підтримав, залишивши відкликаними (червень 2008 року), ці законопроекти, зазначає голова Верховного суду.

У своєму листі на ім’я голови Верховної Ради України від 17 червня 2008 року президент просить парламент невідкладно розглянути цей законопроект і зазначає, що підтримує запропонований у ньому підхід до реформування судової системи, а саме — перегляд повноважень ВСУ та зменшення його кількісного складу з 95 до 16 суддів.

Звертаючись до президента, В.Онопенко наголошує: «Важко зрозуміти, чим Ви керувалися, підписуючи такий лист, але Ваша позиція вражає з правової, політичної, соціальної, моральної точок зору. По-перше, Ви проігнорували свою власну позицію, викладену у Вашому листі від 2 квітня 2007 року до Верховної Ради України. Цим листом Ви відкликали внесені Вами до парламенту законопроекти про судоустрій та статус суддів, мотивуючи це тим, що судова реформа в умовах загострення внутрішньополітичної ситуації може стати заручником політичної боротьби за владу, а мета цієї реформи може звестися до намагання деяких політичних сил узяти суди під політичний контроль.

Що стало причиною кардинальної зміни Вашої позиції за цей період? Адже боротьба за політичний контроль над судами не припинилась, а ще більше загострилася. Внутрішньополітична ситуація в країні залишається вкрай складною. Виваженого, системного та узгодженого підходу до проведення судової реформи не відбулося. Зауваження концептуального характеру до принципових положень згаданих законопроектів не враховано. Тобто якщо говорити про умови проведення судової реформи та зміст пропонованих законодавчих змін, то вони лише погіршилися.

Невже на кардинальну зміну Вашої позиції вирішальним чином вплинула лише поява у Вас реальних можливостей у нинішніх умовах, всупереч Конституції України, взяти під контроль суди та посилити політичний вплив на їхню діяльність зі здійснення правосуддя? Не хочеться вірити, що це саме так, але іншого пояснення знайти не можу.

По-друге, своїм листом від 17 червня цього року про підтримку зазначеного законопроекту про судоустрій та статус суддів Ви «перекреслили» свої укази про дострокове припинення повноважень ВР України V скликання, фактично визнавши, що вони були неконституційними. Тобто Ви самі визнали, що перевищили повноваження президента України та допустили іншу незаконну діяльність.

Річ у тім, що 2 квітня 2007 року Ви як президент України видали указ №264 «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України». Згідно із цим указом, починаючи з 3 квітня 2007 року, Верховна Рада України була неповноважною ухвалювати будь-які рішення, у тому числі законодавчого характеру.

Натомість 3 квітня 2007 року, у період дії зазначеного указу, а також ігноруючи Ваше звернення щодо відкликання зазначених законопроектів, народні депутати України проголосували за них у першому читанні. Отже, легітимність такого рішення є щонайменше сумнівною.

Пізніше Верховна Рада України сама фактично визнала відсутність юридичної сили свого рішення стосовно прийняття зазначених законопроектів у першому читанні, прийнявши 29 травня 2007 року, після зупинення президентом України в певній частині дії указу про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, постанову «Про підтвердження результатів голосування щодо законів України, прийнятих Верховною Радою України в період з 3 квітня по 29 травня 2007 року». У доданому до цієї постанови переліку актів, голосування по яких підтверджувалося (тобто належним чином юридично закріплювалося), проектів законів про судоустрій та статус суддів немає.

Нелегітимність рішення народних депутатів України про прийняття у першому читанні зазначених законопроектів визнали і Ви як президент України. У грудні 2007 року до голови ВР звернувся глава секретаріату президента України (який за чинним законодавством не є самостійним державним чи політичним діячем і може діяти лише за дорученням президента України або узгоджуючи з ним свої дії) з листом, в якому просив керівника парламенту скасувати реєстрацію зазначених законопроектів про судоустрій та статус суддів як таких, що прийняті в першому читанні. Це обґрунтовувалося тим, що 3 квітня 2007 року був чинним указ президента України від 2 квітня 2007 року про дострокове припинення повноважень ВР України. Отже, у період дії цього указу вона була неповноважною приймати відповідні рішення, у зв’язку з чим вони є нелегітимними. А не прийняті до 2 квітня 2007 року законопроекти в першому читанні вважаються відкликаними і мають бути зняті з розгляду.

Із цього однозначно випливає: зазначених законопроектів як офіційно внесених до парламенту юридично не існує. Отже, будь-які подальші рішення парламенту щодо них виключаються. Інше, зокрема те, чого домагається С.Ківалов та його прибічники — прийняття їх у другому читанні, означає створення нелегітимної нормативної бази для функціонування судової системи і поставлення під сумнів легітимності здійснення правосуддя. Які це матиме наслідки для суспільства, держави, громадян України — пояснювати не потрібно.

Зрозуміло, що для вказаних осіб це неважливо, їм потрібен відповідний результат. А що потрібно Вам, Вікторе Андрійовичу, від нелегітимного ухвалення базових для функціонування судової влади законів?

По-третє: про «належні законодавчі умови», які Ви разом із С.Ківаловим хочете створити для правосуддя в Україні. Про їхній реальний зміст та юридичну і суспільну неприйнятність неодноразово зазначалося у зверненнях Ради суддів України, голови Верховного суду України. Зупинюсь лише на основних із них з урахуванням новел, відображених в останньому варіанті активно підтримуваного Вами законопроекту.

Так, проект містить цілу низку положень, які явно суперечать Конституції України. У багатьох випадках їхню неконституційність уже підтверджено висновками Конституційного суду України у розглянутих ним відповідних справах.

Це, зокрема, стосується порядку призначення суддів на адміністративні посади в судах. У травні минулого року Конституційний суд України (Рішення №1-рп/2007) визнав неконституційність положення закону про призначення суддів на адміністративні посади президентом України. Це повною мірою стосується і наділення Вищої ради юстиції повноваженням вносити подання президенту України про призначення суддів на адміністративні посади і про їх звільнення з цих посад.

Суперечить Конституції України й передбачене проектом положення, згідно з яким голова Верховного суду України обирається на посаду та звільняється з неї за поданням президента України. Хоча цілком зрозумілою є зацікавленість у встановленні саме такого неконституційного порядку призначення суддів на адміністративні посади — він може використовуватися як один з основних засобів встановлення контролю над судами та впливу на них під час розгляду судових справ.

Окремо необхідно сказати про передбачену у проекті пропозицію — змінити статус Верховного суду України, що по суті означає знищити його як судовий орган. Крім того, реалізація цієї пропозиції робить неможливим існування судів загальної юрисдикції як системи, роздроблює її, полегшує її політичне «поглинання», унеможливлює забезпечення однакового застосування закону судами.

Спроби позбавити ВС повноважень щодо здійснення правосуддя останнім часом робилися неодноразово. Причину цього, зокрема, вбачаю у принциповій правовій позиції, яку ВС займав при розгляді справ, що стосувалися важливих суспільних та державних питань. З огляду на це стає цілком зрозумілою справжня мета «перегляду повноважень» Верховного суду України — це фактичне усунення найвищого судового органу від судочинства, щоб не заважав «вирішувати потрібні справи».

Згаданий законопроект побудовано на концептуально хибних засадах визначення судового устрою України. Ви заявили про підтримку законопроекту, низка положень якого суперечить засадам затвердженої Вами ж Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. Прийняття такого проекту як закону підриває підвалини України як демократичної та правової держави, ставить під пряму загрозу дію принципу верховенства права (стаття 8 Конституції України), відкриває шлях до правового свавілля та політичного волюнтаризму.

Із жалем мушу констатувати: у питаннях функціонування судової влади і здійснення судової реформи Ваші дії і рішення в багатьох випадках видаються не сумісними із статусом глави держави.

До підтримки зазначеного законопроекту про судоустрій та статус суддів Вас могло «спокусити» передбачене ним збільшення президентських повноважень у сфері діяльності судів, адже це дає можливість, використовуючи суди, «вирішувати» питання передачі залишків стратегічних державних об’єктів у руки певних осіб, а також отримати додатковий адміністративний ресурс для ведення політичної боротьби, у тому числі під час майбутніх виборів.

На посаді голови Верховного суду України я є рівновіддаленим від усіх політичних сил. І Вам, як нікому, це має бути відомо. Радує те, що моя діяльність знайшла підтримку у суддівського корпусу, що, зокрема, дозволило захистити судову систему від брутального й цинічного втручання, від її руйнації під час минулорічної політичної кризи, коли суди «рвали» з різних політичних боків, у тому числі й президентського. У найзапекліших моїх опонентів не знайдеться жодного конкретного факту моєї діяльності на цій посаді, який свідчив би про якусь політичну прихильність чи зорієнтованість. До того ж я не зробив жодного кроку, який міг би свідчити про намагання розширити мої повноваження.

З урахуванням викладеного прошу Вас підійти до розв’язання нагальних проблем правосуддя та здійснення судової реформи відповідно до статусу президента України».