Порушення прав людини і тероризм: замкнуте коло?

Інтерес більшості наших співвітчизників до другої доповіді Діка Марті, котрий перевіряв за дорученням Парламентської асамблеї Ради Європи інформацію про існування на території Європи таємних в’язниць ЦРУ, обмежувався в основному одним аспектом: а чи згадують у цій доповіді Україну? Не згадують? От і добре. А повідомлення про початок суду в Італії над агентами ЦРУ, звинувачуваними у викраденні та вивезенні з країни підозрюваного в тероризмі, і зовсім залишилися непоміченими. Хоча пошуком тієї важковідчутної межі, що відокремлює боротьбу з тероризмом, котрий зараз сприймають як одну з основних загроз демократії, і руйнацією засад демократії самими борцями з тероризмом, стурбована зараз світова громадськість. Окремі її представники зібралися наприкінці минулого тижня в Києві для участі в IV Міжнародному антитерористичному форумі «Захист прав людини в боротьбі з тероризмом».

«Міжнародна антитерористична єдність» (МАЄ), котра, поряд із уповноваженим Верховної Ради України з прав людини виступає співорганізатором форуму, є першою і поки єдиною українською неурядовою організацією зі статусом постійного учасника конференції НУО при Раді Європи (серед майже 500 організацій із інших країн). Саме Страсбург першим почав бити на сполох із приводу необхідності встановити ефективний громадський контроль за діями силових структур і підзвітність держав за виконання їхніх зобов’язань щодо захисту прав усіх людей, котрі перебувають під їхньою юрисдикцією. Проте наша країна, котра поки що, на щастя, знає про національні особливості тероризму переважно з повідомлень міністра транспорту, судячи з усього, вважає, що ці проблеми для неї не такі вже й актуальні. Зовсім іншої думки дотримується Василь Крутов, почесний голова правління МАЄ. Цікаво, що Василь Васильович 30 років віддав служінню саме тим силовим антитерористичним структурам, громадського контролю над якими він тепер домагається.

— Цими загрозами стурбована не лише Європа. Міжнародний тероризм набуває сьогодні рис системного характеру, несучи загрозу самому існуванню світової цивілізації, і світова громадськість мусить протипоставити йому системну відповідь, засновану на комплексному підході до вирішення проблеми. Остання глобальна контртерористична стратегія, ухвалена Організацією Об’єднаних Націй 11 вересня минулого року, виділяє два фундаментальні складники боротьби з тероризмом: дотримання прав людини і забезпечення верховенства права. Причому не на рівні абстрактних теоретичних постулатів, а як усвідомлені дії всіх компетентних структур.

Боротьба з тероризмом не може бути сконцентрована тільки на військових, правоохоронних, розвідувальних заходах. Концептуальний підхід до проблеми тероризму як до складного політико-кримінально-правового явища полягає в тому, що впливати слід не лише на ідеологів і виконавців терактів, а й на живильне середовище, з якого вони отримують як прибічників, так і різноманітну допомогу й підтримку. Інакше кажучи, окрім спеціальних заходів, про які я вже казав, необхідно вживати заходів зовнішньополітичного, організаційно-правового, соціально-економічного, інформаційного, я б сказав, гуманітарно-культурологічного, освітнього характеру. Здійснити цей комплексний підхід виключно силами державних структур неможливо. Причому стосується це не лише України, а й будь-якої іншої держави. Жодна дер­жава світу, хоч би яким потужним державним апаратом, можливостями вона володіла, не може захистити себе від тероризму. Тільки об’єднавши дуже багато складників, можна знайти шляхи протидії тероризму.

Я все життя займався антитерористичними технологіями. Керував оперативними, бойовими підрозділами, що протидіяли тероризму, не знаючи всього того, що відбувається в громадянській міжнародній спільноті. Проте, з огляду на тенденцію до демократизації суспільства, до його структурування, я вирішив створити саме громадську організацію.

Із самісінького початку вона планувалася виключно як національна структура. Створили, почали розвиватися, домоглися перших результатів, навколо нас почали об’єднуватися серйозні інтелектуальні сили, певний адміністративний ресурс. На цьому етапі нас зацікавило: а як же цей процес відбувається в інших країнах? На території СНД, наприклад, нічого подібного немає. Хоча, якщо взяти нашу північну сусідку, то ця проблема для неї нині дуже актуальна. Причому як для держави, так і для суспільства. Не знайшли аналогічних організацій ні в Східній Європі, ні в цілому на континенті. Зазирнули до списку НУО, що мають офіційний статус при Раді Європи, і з’ясували, що там немає жодної, котра займається даною проблематикою. Подали документи, у нас провели моніторинг. І зрозуміли, що МАЄ може своєю продуктивною конструктивною діяльністю вирішувати не лише проблеми національної безпеки, а й робити вагомий внесок на рівні європейської спільноти.

— Ні, вже реалії. І не лише тому, що в нас існує відповідний закон. Ми зараз формуємо недержавну систему безпеки бізнесу як один із складників національної безпеки. Це не винаходження велосипеда. Система безпеки найдемократичніших та економічно розвинених країн якраз і будується на цих двох складниках — дер­жавному і недержавному. Ця система передбачає створення координаційних рад при міністерствах і відомствах. Нині ми саме над цим і працюємо.

— Україна в цьому плані виглядає цілком благополучно. Щоправда, не стільки завдяки тому, що в нас, якщо можна так висловитися, більш окультурена технологія протидії тероризму, скільки завдяки тому, що в нас поки, на щастя, немає системних проявів тероризму. А отже, немає й певних адекватних дій державних структур. Адже це завжди посилює рівень репресивності з боку державних інституцій, внаслідок чого неминуче виникає загроза обмеження прав і свобод людини. Хоча в нас існують досить серйозні чинники ризику: велике скупчення техногенно-небезпечних об’єктів, які можуть становити інтерес для терористів, великі масштаби нелегальної міграції, близькість України до місць локальних збройних конфліктів, транзитне значення нашої країни, у тому числі і з погляду наркотрафіку та контрабанди зброєю.

Ми повинні готувати і дер­жавні структури, і громадянське суспільство до певної толерантності, до прагнення знаходити компроміс між посиленням антитерористичної діяльності і максимально можливим дотриманням прав людини.