Покарання правосуддям

Розпочалася ця історія давно — 1993 року. Саме тоді багатодітну сім’ю Сидляренків, яка перебувала на квартирному обліку, прийняли до житлового кооперативу «Автотранспортник-10». Будівництво здійснювалося в період розгулу інфляційних процесів і велося повільно. Поки будинок побудували — сім’я розпалася. З В.Сидляренком залишився жити тяжко хворий на психічне захворювання син Сергій, який має право на підставі медичного висновку №47 від 28 квітня 1999 р. на окрему ізольовану кімнату. Даний висновок виданий безстроково, що саме по собі показово.

Розділена сім’я продовжувала залишатися на квартирному обліку й претендувала на державну квартиру. Інфляція підганяла всіх якнайшвидше розраховуватися за квартири. Хоча будівництву кооперативного будинку було далеко до завершення, управління житлово-будівельних кооперативів видало Сидляренку Володимиру довідку, в якій було зазначено яку саме суму слід йому внести для повної оплати за кооператив (511 200 000) і встановило термін оплати — до 20 квітня 1995 р. Сидляренко відразу, не вагаючись, вніс зазначену суму на рахунок кооперативу (квитанція № 60 від 20 квітня 1995 року).

Відповідно до Закону «Про власність» (ст.15), Сидляренко від моменту внесення повної плати за пай стає власником квартири. І поводитися з ним далі мають як із власником. Друга частина сім’ї благополучно отримала державну квартиру (у такому самому недобудованому будинку, також добудувала, а пізніше її приватизувала).

В.Сидляренку вручили ключі від трикімнатної квартири й запропонували її добудувати. Закінчивши те, що недоробили будівельники, Сидляренко разом із хворим сином і новою дружиною переселився до кооперативного будинку. Звичайна життєва історія.

Та 30.06.1995 р. Сидляренка викликали до міської адміністрації та вручили йому (уже фактичному власнику квартири) ордер. Питання — навіщо власнику квартири ордер.

Адже він оплатив свій пай повністю. Ключі від квартири йому вже вручили раніше. В.Сидляренко не особливо знався на правових питаннях і розписався за ордер. На жаль, у нього включили тих членів сім’ї, з котрими його в 1993 році приймали на квартирний облік (тобто колишню дружину та інших членів сім’ї).

Після отримання ордера від 30.06.95 р. звичайна життєва історія набула драматичних поворотів, настільки звичних для нашого правосуддя. Вже в січні 1997 року головне управління житлового забезпечення Київської міської адміністрації звернулося до В.Сидляренка та колишніх членів його сім’ї з позовом про визнання ордера недійсним та їхнім виселенням із кооперативного будинку. Нібито Сидляренко обдурив всіх і, приховавши факти, незаконно отримав ордер. Позов був задоволений. Київський міський суд ухвалою від 18 листопада 1998 року залишив рішення в силі. Не перелічити спроб, коли Сидляренка та його тяжко хворого сина примусово намагалися виселити з квартири, що фактично належала йому.

Та 19 квітня 2000 року Верховний суд України скасував усі рішення в справі й направив її на новий розгляд. При цьому вища судова інстанція вказала, що з «висновками судів не можна погодитися, оскільки норми матеріального права, якими керувався суд, не регулюють правовідносин, що склалися між сторонами». ВС України також зазначив, що слід було перевірити, «чи відповідала квартира встановленим нормам для того, щоб зняти сім’ю з квартирного обліку». Не треба бути великим фахівцем, щоб зрозуміти, що трикімнатна квартира для шести чоловік, із яких один має до того ж право на ізольовану площу, не вирішувала всіх житлових проблем розділеної сім’ї.

Далі Верховний суд України звернув увагу на те, що «суд не дав оцінки тій обставині, що між В.Сидляренком і Г.Сидляренко шлюб розірваний, і 18 лютого 1995 р. він уклав шлюб з Є.Гаєвою». Далі — більше. ВС України встановив, що суд не вивчив статут кооперативу, а тому, «приймаючи рішення про виселення відповідачів із кооперативної квартири, суди не звернули увагу на те, що при повній сплаті пайових внесків за квартиру, надану члену кооперативу, у нього виникає право власності на неї, а вирішити питання про вилучення майна у власника без відшкодування її вартості неможливо». Вказав Верховний суд України на те, що таке «відшкодування здійснюється з врахуванням діючих ринкових цін на квартиру».

Установивши такі обставини, вища судова інстанція направила справу на новий розгляд. Позов мав розглядатися з врахуванням цих, обов’язкових до виконання, вказівок. На цьому завершився перший етап нещасть В.Сидляренка, його хворого сина та його колишньої дружини в лабіринтах правосуддя.

Здавалося б, проблем далі не буде. Надто вже зрозуміло все роз’яснив Верховний суд. Та суд першої інстанції, повторно розглядаючи справу, знову... виселив В.Сидляренка в приватизовану його колишньою дружиною квартиру. Що стосується нової дружини Сидляренка, то її виселили без надання іншої квартири (рішення від 19 червня 2001 р.). Про будь-яку компенсацію за квартиру і не йшлося. Немов Верховний суд України й не звертав уваги судів на допущені раніше помилки та необхідність їхнього виправлення.

І знову Сидляренко та його тяжко хворий син продовжують митарства по інстанціях, знову їх намагаються відселити, знову вони звертаються до адвокатів і шукають правди та справедливості.

Апеляційний суд знову повторює ту саму помилку, і 18 жовтня 2001 року залишає рішення про виселення в силі. Вказівки Верховного суду залишені без уваги, жодної компенсації не передбачено.

Знову намагаються примусово виселити Сидляренка та його хворого сина з квартири. Знову ходіння по інстанціях. Понад те, щоб було простіше, суд зробив вигляд, що хронічно хворий Сергій Сидляренко в квартирі не проживає, а тому в рішенні про виселення його особи не вказали. Не хочеться навіть розповідати про гнітюче-похмуру та огидну картину застосування сили до психічно хворої людини, яка мало що розуміла. І оскільки Сидляренко Сергій у рішенні про виселення відсутній (суддям усе-таки якось легше від цього) і його немов ніхто ще не виселяв, то викидають його силоміць фактично на вулицю. Якщо Сидляренка-батька немов вселяють до приватизованої квартири його колишньої дружини, то Сидляренка-сина викидають просто в нікуди.

І знову Верховний суд України. Тепер вже в складі 19 чоловік. І так дивно в нас побудований процесуальний кодекс, що ці 19 судів вищої кваліфікації, повторно звертаючись до вже досліджуваного ними питання, не можуть прийняти своє остаточне рішення. Оскільки законодавець не наділив Судову палату з цивільних прав Верховного суду України правом прийняття остаточного рішення, 19 суддям вищої кваліфікації не залишилося нічого іншого, як знову відправити слухання справи на новий розгляд у суді першої інстанції. Сталося це 6 червня 2002 року. І знову Верховний суд України звертає увагу на те, що суд, усупереч ст. 34 ЦПК України (що діяв на той час) його вказівок не виконав. І знову роз’яснюється, як слід ці рішення виконати, а також, що таке захист приватної власності та які наслідки спричиняє внесення вартості паю в повному розмірі.

Справа надійшла до Дніпровського районного суду м.Києва. І розпочалися безкінечні засідання. Не перелічити, скільки разів позивач зривав засідання, не прийшовши до суду. Зазначимо: для того щоб закрити справу через неявку позивача, досить, щоб він туди не з’явився, приміром, один раз. Та ні після першого, ні після п’ятого разу цього не сталося. Суди першої інстанції раніше розглядали позов у колегіальному складі. Так воно й має бути. Та суддя Т. чомусь вирішила слухати справу одноосібно. Понад шість місяців знадобилося адвокату, щоб переконати суддів, що слухати справу необхідно в колегіальному складі. Якби Т. і винесла рішення, його неминуче скасували б через неналежний склад суддів.

Нині справа перебуває у провадженні судді Дніпровського районного суду м. Києва С. Адвокат у встановленому порядку просив забезпечити докази. Зокрема, витребувати рішення загальних зборів кооперативу та документів, що підтверджують право позивача звертатися з позовами в суд. Проте законне прохання про забезпечення доказів так і не вирішено. Натомість навіщось просять документи про місцеперебування другої дружини Сидляренка — Гаєвої. І знову та знову відкладають розгляд справи. З’ясовують не те, на що звертав увагу Верховний суд України, а повсякчас намагаються довідатися, навіщо Сидляренко давав помилкові дані про склад сім’ї під час отримання ордера. При цьому ігнорується той факт, що Сидляренко до моменту отримання ордера вже був власником квартири, оскільки сплатив повну вартість паю, а також те, що жодних даних перед випискою ордера Сидляренко не надавав.

Ще в квітні 2001 року Верховний суд указував судам на необхідність прочитати статут кооперативу. Оскільки в ньому зазначено, що члена кооперативу можна виключити, якщо він подав відомості, «що не відповідають дійсності, що були підставою для прийому до кооперативу». Такі дані В.Сидляренко надавав у 1993 році, коли його приймали до кооперативу. І ці відомості були правдивими. У статуті кооперативу так і записано, що підставою для виключення з кооперативу може бути надання недостовірних даних на момент вступу в кооператив. Це вже після, а саме 1995 року, він розлучився зі своєю дружиною та одружився на іншій. І ніхто в нього, фактичного власника квартири, уже ніяких відомостей під час виписки ордера не вимагав. Оскільки це була лише формальність. На той час В.Сидляренко вже повністю сплатив вартість квартири.

У справі немає жодних доказів, що В.Сидляренко перед одержанням ордера здавав якісь документи, оскільки такі він надавав лише в 1993 році. Не його провина, що кооператив так довго будувався, і за цей час у нього змінився склад сім’ї. Він сплатив вартість квартири й вважав себе власником. А суд продовжує наступати на ті самі граблі і завзято вимагає в Сидляренка відомостей, яких він не надавав. І намагаються ці неіснуючі відомості оголосити обманом.

Вирішення суперечки все немає. Розпочиналася вона, як відомо, у січні 1997 року. Понад сім років минуло з моменту пред’явлення позову в суд. Таке ось покарання правосуддям. З місяця в місяць, день у день відповідачі оббивають пороги судів, сподіваючись, що ця напасть колись закінчиться. Сім років під загрозою виселення та втрати квартири. Сім років принизливих ходінь по муках за квартиру, вартість якої була цілком оплачена ще в 1995 році.

Так, ця історія — окремий випадок. Проте він указує на порочне коло нашої судової системи. Виявляється, будь-яка справа може як завгодно довго ходити ним і нікому поставити остаточну крапку. Як бачимо, суд першої інстанції може скільки завгодно разів ігнорувати рішення Верховного суду України. У свою чергу останній скільки завгодно разів може скасовувати рішення нижчих судів, проте не може прийняти остаточне рішення.