Покарання підозрюваних

Протягом поточного року співробітники центрального апарату Генеральної прокуратури України провели перевірки у регіональних підрозділах МВС щодо додержання прав та свобод людини і громадянина під час виконання кримінальних покарань та інших примусових заходів, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Отримані результати дають підстави заявити, що спеціальні установи системи МВС, які реалізують примусові заходи, пов’язані з обмеженням особистої свободи громадян (приміщення для доставлених чергових частин, ізолятори тимчасового утримання, приймальники-розподільники для осіб, затриманих за підозрою у бродяжництві) у переважній більшості не відповідають вимогам закону. Сам факт поміщення людей в ці установи автоматично призводить до тримання в умовах, що можуть прирівнюватися до нелюдського, або такого, що принижує гідність поводження, що є порушенням статті 3 (1) Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Практично у всіх охоплених перевірками регіонах держави
(м.Київ, м.Севастополь, Запорізька, Закарпатська, Житомирська, Тернопільська області тощо) кімнати для доставлених чергових частин районних та міських підрозділів обласних управлінь МВС не пристосовані до тривалого перебування людей. В цих приміщеннях відсутні туалет, проточна вода, індивідуальні спальні місця, постільна білизна. У переважній більшості випадків харчування затриманих осіб не здійснюється та й взагалі не передбачене. В таких умовах співробітники міліції тримають людей по декілька діб, а то і понад тиждень. Окремі затримані під час опитування не спромоглися пригадати, що й коли їли востаннє.

Таким чином, затримавши людей лише за підозрою у вчиненні навіть не злочину, а, наприклад, бродяжництва або адміністративного проступку, держава руками працівників міліції сама починає чинити злочин стосовно таких людей, катуючи їх голодом, відсутністю елементарних санітарно-гігієнічних умов та належних умов для відпочинку.

Не краще складаються справи і з додержанням прав людини в ізоляторах тимчасового утримання. У більшості приміщень ізоляторів відсутні централізована каналізація, водопостачання, для справляння природних потреб людини використовуються каструлі чи аналогічні ємності. В камерних приміщеннях панують антисанітарія і сморід.

Дуже часто адміністрацією ізоляторів не створюються належні умови для прогулянок, надання ув’язненим невідкладної медичної допомоги тощо. Звичайною практикою стало порушення встановленого законом десятиденного терміну тримання ув’язнених в умовах ізоляторів тимчасового утримання. У місті Севастополі, зокрема, дійшло до того, що замість десяти діб в ізоляторі 28 осіб тримали понад три місяці, 11 осіб понад шість місяців і п’ять осіб понад рік. І це при тому, що 17 з цих осіб вже навіть засуджені вироками суду! Керівники Краматорського міського відділу внутрішніх справ Донецької області, достовірно знаючи про наявність у однієї слідчозаарештованої, яка утримувалася в ІТТ, захворювання на відкриту форму туберкульозу, помістили в одне камерне приміщення з нею здорову людину. І це при тому, що керівники місцевої міліції знали, що до міста їде перевірка з Генеральної прокуратури. Можна лише уявити, що відбувається в цьому ізоляторі тоді, коли прокурорська перевірка не очікується.

В цій же установі порушення встановлених статтею 8 Закону України «Про попереднє ув’язнення» правил роздільного тримання ув’язнених набули систематичного характеру. При цьому особа, що притягнута до кримінальної відповідальності вперше, дуже легко опиняється в одній камері з «професійними» злочинцями, особа, що ніколи не була в колонії — в одному камерному приміщенні з тими, хто давно вважає колонію рідним домом. До чого може призвести така «недбалість» керівництва місцевої міліції, пояснювати не треба. Керівництво Краматорської міліції з великою прихильністю ставиться до осіб, які раніше судилися та відбували покарання в місцях позбавлення волі — для їх утримання під вартою виділено два найкращих за побутовими умовами приміщення ізолятору тимчасового утримання. При цьому громадяни, які вперше опинилися за гратами, перебувають в умовах, що змушують їх приймати їжу поруч з відхожим місцем. Навряд чи такий стан речей є прикрою випадковістю.

Ані керівництво Міністерства внутрішніх справ України, ані керівники його регіональних управлінь не дають принципової оцінки такому стану справ з додержанням прав людини у відомчих спеціальних установах. Саме тому проблема набула виняткової гостроти та потребує термінового вирішення на урядовому рівні. Її вирішення полягає не тільки у невідкладному належному фінансуванні заходів, спрямованих на приведення приміщень та спеціальних установ Міністерства внутрішніх справ України у відповідність елементарним санітарно-гігієнічним та побутовим вимогам. Необхідно, щоб долі ув’язнених вирішували й місцеві державні адміністрації, оскільки, як це не прикро, в неприпустимих, середньовічних умовах тримання знаходяться навіть ув’язнені в спеціальних установах могутніх індустріальних обласних центрів держави.

Зміщення пріоритетів наглядової роботи прокурорів в бік додержання співробітниками міліції прав та законних інтересів громадян, яких піддано примусовим заходам, дозволило виявити істотні порушення прав людини, які допускалися роками та не отримували належної оцінки. Йдеться про так звані приймальники-розподільники органів внутрішніх справ для осіб, затриманих за підозрою у бродяжництві. Як свідчать проведені перевірки, цілковите беззаконня стало невід’ємною ознакою цих установ. Маючи визначене законом повноваження на затримання бродяг на строк до 30 діб, співробітники міліції за довгі роки звикли настільки легковажно ставитися до його реалізації, що нині практично не утруднюють себе ані належним мотивуванням затримання, ані зазначенням дати та часу його здійснення у тексті відповідної постанови. Не зазначають вони у постановах і конкретний термін, протягом якого затриманий має знаходитися під вартою, тож повальне не вмотивоване затримання людей на максимальний термін — 30 діб набуло характеру звичайної практики. На жаль, хоч як прикро це визнавати, таке беззаконня роками санкціонувалося міськрайпрокурорами. Окремі з них, як, наприклад, прокурор міста Запоріжжя, настільки звикли до цієї процедури, що примудрилися санкціонувати постанови про затримання осіб, в яких єдиною правовою підставою для прийняття такого рішення було вказано статтю 2 Положення про радянську міліцію!

Умови тримання людей в згаданих приймальниках-розподільниках незадовільні. В багатьох випадках відсутні туалети та умивальники, спальні місця та постільні речі, затримані безпідставно залучаються до безоплатних робіт на об’єктах, не пов’язаних з їх утриманням (Запорізька область, місто Севастополь тощо). Складається враження, що затриманий бродяга автоматично 30 діб перебуває як безроздільна власність працівників МВС і безкарно піддається рабській експлуатації.

Лише протягом минулого року у приймальнику-розподільнику Запорізького МВ УМВС незаконно утримувалося понад 200 громадян, затриманих співробітниками міліції в порядку статті 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення — за порушення правил обігу наркотичних засобів і прекурсорів. У подальшому експертні дослідження спростували твердження працівників міліції про вилучення у цих людей наркотичних або психотропних речовин.

Право працівників міліції затримувати на строк до 30 діб з санкції прокурора та тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях громадян, яких запідозрено у бродяжництві, передбачено пунктом 5 статті 11 чинної редакції Закону України «Про міліцію». При цьому сам Закон України «Про міліцію» визначення поняття «бродяжництво» не містить. Спробували віднайти бодай один чинний законодавчий акт, який визначав би зміст цього поняття. Чинний Кримінальний кодекс України не визнає бродяжництво суспільно небезпечним діянням і відповідний склад злочину відсутній в розділі, який встановлює відповідальність за вчинення злочинів проти громадського порядку та моральності. Цю позицію підтримує і Кодекс України про адміністративні правопорушення, який також не визнає бродяжництво навіть адміністративним деліктом.

Крім того, жоден чинний законодавчий акт не містить чіткого та однозначного визначення самого поняття «бродяжництво». Тож роками підстави для затримання людини визначають працівники міліції на свій розсуд. Наявність згаданого повноваження працівників міліції, за описаних обставин, створює широкі можливості для порушень прав громадян та зловживань, що, як засвідчили перевірки, і відбувається у нас в країні протягом багатьох років.