Перевірка на позначці 36,6

Жовтневого вечора на трасі Южне — Одеса сталася НП. Подія вклалася за часом у десять хвилин. Її результатом спочатку стала непритомна людина і розбите автомобільне дзеркало. Потім додалися дві пом’яті іномарки. Потім приїхали даїшники з рулетками, примчала «швидка». Розпочалися опитування свідків, проби на алкоголь, упорядковування актів та інша рутина. А вже потім обставини цієї звичайної загалом події сплелись у тугий вузол запитань, які зазвичай називають моральними.

Що в Україні на дорогах гине людей не менше, ніж на іракській війні, — факт загальновідомий. А от чому гинуть?.. Чому у наших автомобіліста і пішохода немає гальм, чому одні летять стрімголов назустріч біді на колесах, а інші стрибають до неї на своїх двох — запитання. НП на 36-му кілометрі 600 метрах одеської дороги повної відповіді на нього не дає, але дещо пояснює...

Владислав Тихомиров, намахавшись за робочий тиждень кувалдою, відзначив з товаришами наближення вихідних і вирушив додому. За однією версією, на бровах. Товариші по чарці стверджують, що вжили виключно для соколиного настрою. Вже три роки, залишившись сиротою, Владислав живе із сестрою в селі біля Аджаликського лиману. З роботою в окрузі не дуже просто, але їм пощастило — він улаштувався колійним робітником, вона — оператором у котельній. Ночами (а робота в сестри переважно нічна) Владислав залишається в ролі няньки для 11-річної племінниці. Дівчинка не дуже здорова, тому слово «нянька» має значення пряме.

Можливо, деталь ця третьорядна, але живуть вони патріархально-дружно. Брат зустрічає сестру з нічної, щоб не йшла сама полями — місця не дикі, але пустельні. І того вечора Владислав йшов до сестри довідатися, працюватиме вона до ранку чи закінчить до півночі? Близько 200—300 метрів треба було пройти по трасі, на тому самому злощасному 36-му кілометрі. Сріблився під яскравим місяцем асфальт — і це було останнє, що він запам’ятав. Удар ззаду вибив з нього пам’ять до ранку...

Повний романтичний місяць і срібний асфальт, запам’ятав також Сергій Чернецький — він повертався додому на своєму автомобілі. Попереду, за кілька сотень метрів, йшов «джип». На підйомі він якось дивно вильнув і зник із поля зору. Чому вильнув, Сергій зрозумів через хвилину, коли майже під колесами побачив людину. Гальмувати часу не було, та й не можна було гальмувати — водій з великим стажем, Чернецький це розумів, понесло б юзом на тіло.

— Перше, що я подумав, — слава Богу, що не вантажівка йшла замість мене. Розмазав би по асфальті — нічого робити, тут ніяка реакція не врятує. Я на легковику ледь викрутився. Об’їхав, став збоку, освітив тіло. Бачу, начебто живий, але непритомний. Набираю зі стільникового «швидку», виклик раз по раз зривається, навколо — ні душі, ні вогника, руки трусяться. Не дай Боже що, думаю, сто років доводитиму, що не винний.

От на цій ноті сумніви зникли, а самотність закінчилася: проскочивши лежаче на асфальті тіло, у машину С.Чернецького вдарився, зринувши з ночі, автомобіль Аркадія Кошуби. Теж після роботи додому поспішав.

— Удар був не сильний, але вийти з машини не можу, ноги ватяні, не можу зрозуміти, звідки людина під колесами? Я ж подумав було, що це я його... Підійшов, пульс на шиї перевірив, відлягло. Живий.

Третя машина, помітивши попереду вогні, йшла вже повільно. Це були товариші Сергія Чернецького по роботі, за кермом — Ігор Селезньов. Зупинилися, запитали, чи не потрібна допомога, і залишилися на місці — викликали «швидку», дочекалися дізнавача, співробітників ДАІ.

Описані події — від «джипа», який вильнув на трасі і зник, до того, як на місці НП зібралося шість свідків, — відбулися за п’ять-сім хвилин. У ці хвилини вони й проходили перевірку на ті якості, які називають порядністю, чесністю, розумінням громадянського обов’язку, законослухняністю. І те, що жоден із чоловіків не злякався, виконав неписаний обов’язок товариськості, свідчить, що українські дороги небезпечні, але не безнадійні. Але в НП була і залишається своя логіка розвитку, і тут на сцену виходять інші учасники.

Наступного ранку Владислав Тихомиров отямиться в лікарні. Голова — у запеченій крові. Обличчя так набрякло від ударів, що очі не відкривалися, і коли його почав хтось трясти, він пальцями з натугою і через біль роздер праве око, аби щось побачити. Боліло все — голова, спина, у паху, вогнем пекло в колінах. У це вогнище підкинув дров і незнайомець. «Влетів ти, хлопче, — казав йому візитер, — на усе, що в тебе було, що є і буде. Відповіси по повній — через тебе три іномарки розбилися. Ти в усьому винен. І я тобі дуже співчуваю»...

Цим незнайомцем виявився молодший лейтенант міліції В.Мінгальов. Виконуючий обов’язки дізнавача. З Фонтанського відділення саме він виїжджав на позначку 36,6.

І з його дізнання випливає таке. П’яний Владислав Тихомиров йшов трасою, не контролюючи себе. Він намагався зупинити автобус, але той проїхав. Погано стоячи на ногах, Владислав наліз на «джип», який правим дзеркалом і збив його з ніг. Водій зупинився. Наполегливо пропонував відвезти в лікарню і надати першу допомогу. П’яному, як відомо, море по коліно. Сказав, що усе гаразд, трохи обличчя обдер. Водій залишив йому свої координати. Про всяк випадок. І тільки після цього поїхав.

Ідеальна поведінка водія! Вона не тільки чітко відповідає вимогам закону про дії шофера у випадку наїзду на людину, але й пояснює причину ДТП — автобус, який йшов попереду обмежив видимість, пішохід не тримався на ногах.

Міліціонер у лікарню прийшов не один, а з пристойно одягненою людиною, і представив його Владиславові, як поважного і крутого начальника. І пояснив, що тільки цей начальник і може «відмазати» його від відповідальності за побиті іномарки. При думці, що з їхніх сільських злиднів доведеться ремонтувати розбиті машини, що із сестри зараз уже хтось вимагає гроші і сім’я може, чого доброго, залишитися без даху над головою, Владислав був готовий на будь-що. Тому порада міліціонера написати розписку на ім’я Григоращенка Олександра Гавриловича, що він, Владислав Тихомиров, сам в усьому винен, сам сп’яну поліз під колеса, що ні до кого жодних претензій не має, ніякого відшкодування не вимагає, — це він пам’ятає. Правою рукою роздирав заплиле око, а лівою виводив каракулі... Але от щоб дізнавач його допитував, щоб з його слів писав пояснення — не пам’ятає. До речі, і в пам’яті людей, котрі лежали на той час у палаті, ця деталь чомусь не відклалася. Попри це підпис під поясненням Тихомирова, із традиційним «з моїх слів записано правильно», стоїть. І якщо розписці, по суті, ціна три копійки у базарний день, то визнання своєї провини в поясненні, прохання нікого не притягати, нічого не розслідувати, справу не порушувати, медекспертизу не проводити — це документ, що має юридичну чинність.

Олександр Григоращенко, як правильно сказав дізнавач потерпілому, громадянин солідний. Начальник об’єднання «Укрморпорт». Причому начальник не з кірпівської гвардії, а з висуванців нової влади. І при міністрі Червоненку був у фаворі, і при новому в пошані. Отримавши з рук міліціонера розписку-індульгенцію, Григоращенко засунув хлопцю під подушку гроші, номер телефону з іменем-прізвищем і зник. Грошей (увечері перерахує сестра) було 400 грн. Їй за такі гроші два місяці горба гнути треба...

Викладена в поясненнях постраждалого на трасі Владислава Тихомирова і водія Олександра Григоращенка історія стала офіційною версією ДТП. Через кілька днів дізнавач прийме рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Історія ця поросла б травою: винних у ній, крім самого Тихомирова, не виявилося, побиті під час зіткненні іномарки відновив приватний рихтувальник. І хоча ціну за ремонт призначив чималу, учасники зіткнення С.Чернецький і О.Кошуба претензій один до одного не мали. Чому?

Щоб отримати відповідь на загадки цього «детективу», повернемося на трасу, де навколо напівживого тіла стоять зупинені водії. Випадковість, що серед них — два чинні офіцери СБУ і відставний армійський офіцер. Вони уважно оглядають місце НП. Знаходять знесене під час удару дзеркало і кріплення до нього, осколки скла. Фіксують свіжу, що ще не згорнулася, калюжу крові на асфальті. Вона свідчить про час наїзду. Приймають рішення до приїзду «швидкої» не чіпати тіло, побоюючись перелому хребта. Усі помічають «джип», який проїхав на малій швидкості, але не зупинився, і фіксують — у машини немає правого дзеркала. Запам’ятовують номер. Через якийсь час «джип» повернеться, і водій спробує підібрати дзеркало — «щоб не валялося і не заважало руху». Йому це зробити не дозволять.

Коли приїде бригада ДАІ, у свідків уже складеться своя версія НП, прізвище водія «джипу» і адреса проживання в селі Фонтанка встановлені. По гарячих слідах до О.Григоращенка виїдуть учасники НП і співробітники міліції. Але вони побачать на подвір’ї... інший «джип». О.Григоращенко запевнятиме, що це його машина, іншої немає, що він нікого не збивав, і взагалі, думайте, кого обвинувачуєте! Але його таки змусять відчинити гараж. Там стояв злощасний автомобіль із відірваним дзеркалом. Далі опиратися було безглуздо, Григоращенко зізнався — його гріх.

Так солідний морпортовський начальник не пройшов випробування на порядність і законослухняність із першого питання — сховався з місця НП, залишивши збите тіло на трасі. Чи живий постраждалий, чи мертвий — не знав. А виявивши, що відірване дзеркало, занервувався — на «джипах» дзеркала номерні, доказ у скоєнні злочину значний.

Аналіз ситуації показує, що О.Григоращенко уподібнився відомій унтер-офіцерській удові. Якби не втік він із місця події, справа перейшла б у розряд рутинних. У Владислава Тихомирова виграти її шансів було мало. За водія була і ніч, нехай навіть місячна, і те, що пішохід рухався по проїзній частині, і що, відповідно до ніколи і ніким не виконуваних правил, він ніяк не позначив себе — ні ліхтарем, ні світловідбивальним одягом. Але боягузтво має завжди високу ціну — О.Григоращенко залишив тіло на трасі в небезпечному для життя стані. І що два водії на смерть перелякалися, подумавши, що це вони вчинили наїзд, свідчить про це. Тож ідеальною була не поведінка Олександра Григоращенка, ідеальною була версія дізнавача В.Мінгальова.

Я не маю наміру віднімати хліб у міліцейської служби внутрішньої безпеки, але крок за кроком вивчаючи цю історію, раз у раз ловила себе на думці, що молодший лейтенант великий умілець у викладі й інтерпретації фактів. Він якось не по-міліцейському наївно повірив у міфічний автобус перед машиною Григоращенка, у його ідеальну поведінку після наїзду на В.Тихомирова. Хоча не треба бути не лише Шерлоком Холмсом, але навіть Марініною, щоб здогадатися — затримайся О.Григоращенко біля збитої людини хоч на дві хвилини, він опинився б у компанії вищезгаданих свідків. Із відібраних дізнавачем пояснень свідків, «з їхніх слів записаних і прочитаних», якось зникли істотні подробиці про небезпечне для життя перебування тіла на трасі, про спробу водія «джипа» підібрати розбите дзеркало. Нарешті, у винуватця НП — постраждалий відбувся легкими травмами, у всіх інших — у непритомному стані. І, схоже, свідки мають рацію. У лікарні встановлять, що В.Тихомиров доставлений побитий і з ранами голови — закрита черепно-мозкова травма, струс мозку, ушкодження хребта, травмовані ноги. І тут третього варіанту немає: або каліцтва Владиславові завдав О.Григоращенко, або його відлупцювали С.Чернецький і О.Кошуба. Я схиляюся до першого, тому що з якої причини начальнику «Укрморпорту», котрий перебуває на кар’єрному злеті, сплачувати за ремонт розбитих машин?

Наша перша леді в одному з інтерв’ю якось сказала, що, приїжджаючи на свою першу батьківщину, до США, любить узяти напрокат автомобіль і... відпочити за кермом. Там зовсім інша їзда, інше ставлення людини до людини за кермом, до автомобіля, пояснила вона. Чому ж у нас, виїжджаючи зі стоянки, бажано залишити заповіт? Як мені здається, тут одна з головних причин, що елітарна частина суспільства їздить на своїх чотириколісних так само, як і на чотириногих. Ментальність пана, котрий вирішив розігнати тугу й відібрав у кучера віжки, дорівнює ментальності новоукраїнського власника «джипа». Ми не автомобільна, на відміну від американців, нація і не підозрюємо про існування автомобільної субкультури. Її основа — рівні права й обов’язки «людей дороги». А ця основа, у свою чергу, грунтується на переконанні людини, що її ніколи не обвинуватять у тому, чого вона не скоїла, у чому не винна.

Від НП на дорозі не застрахований ніхто. Можна пригадати десятки подій, діючими особами яких ставали і вищі посадові особи держави, і народні депутати України, і губернатори. І щоразу громадськість переконувалася, що всі перед дорогою рівні, але начальство чомусь — рівніше за інших. У нашої автоінспекції на генетичному, інстинктивному рівні існує позив знайти виправдувальні мотиви для начальника, котрий потрапив у біду. Доісторична, ще компартійна, влада на зорі автомобілізації, стомившись виправдувати номенклатуру, яка потрапляла в ДТП, вчинила просто і мудро — заборонила своїм чиновникам сідати за кермо службових автомобілів. Зараз не уміти водити машину так само безглуздо, як при радянській владі вміти. Але як бути з рівністю — не паперовою, а реальною рівністю перед дорогою? Адже нашій міліції не потрібні ні нові закони, ні нові повноваження, щоб, як у цому випадку, встановити істину і вчинити в суворій відповідності з нею.

НП на позначці 36,6 поки що не має кінця. По-перше, є надія, що вгамується невідомий поки що порадник, котрий напучує головних свідків НП, щоб вони пам’ятали про свої свідчення і не змінювали їх. Владислав Тихомиров, повернувшись після тритижневого лікування з лікарні, схоже, ще довго не зможе махати кувалдою на посаді робітника-колійника. Скоріш за все, у міліцейському документопотоці зустрінуться постанова дізнавача В.Мінгальова про недоцільність порушувати кримінальну справу і заява В.Тихомирова про порушення такої справи. Написана під диктовку міліцейського дізнавача розписка В.Тихомирова «в усьому прошу звинувачувати мене» втратить силу, якщо судово-медична експертиза встановить утрату постраждалим у тому чи іншому ступені працездатності.

Що ж стосується Олександра Григоращенка... Очевидно, у нього є своя аргументація події. На жаль, вона мені невідома. Погодившись зустрітися і «усе розповісти, як було», Олександр Гаврилович більше на дзвінки не відповідав. Справи, мабуть. Морські порти України — ділянка заморочлива, напружена. І ще і з ненадійними, прямо скажемо, моральними підвалинами, закладеними, на загальну думку, спочилим від фатальної кулі міністром. І нібито само собою зрозуміло, що тепер вже з гнилою моральністю — раз і назавжди.

Можливо. Тільки тоді доведеться погодитися, що перевірки на сухопутних шляхах і в морських межах співіснують як окремі світи. Що заспокоює. Але істині не відповідає.