ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

«ДТ» неодноразово розповідало про великотрудний процес підготовки нового Кримінально-процесуального кодексу України. Непримиренні дебати з приводу проекту тривають дотепер. Найближчим часом парламент знову має намір звернутися до його розгляду. Попри запевняння авторів проекту, зокрема, на сторінках «ДТ», щодо того, що проект КПК на голову вищий за свого попередника в плані захисту прав людини, у багатьох це твердження викликає сумніви. Актуальним залишається питання, наскільки проект Кримінально-процесуального кодексу, запропонований до другого читання у Верховній Раді, відповідає положенням Конституції і ратифікованих Україною міжнародних документів, що стосуються захисту основних прав і свобод людини. Це питання було старанно вивчене експертами Харківської правозахисної групи. З висновками, оприлюдненими експертом ХПГ, адвокатом Харківської обласної колегії адвокатів А.Бущенком, ми пропонуємо ознайомитися читачам.

На думку експертів, автори проекту зберегли цілу низку «інквізиторських положень» із усіма рисами, властивими такій побудові судочинства.

По-перше, наявність безлічі стадій обумовлює значну тривалість процесу і можливість багаторазового повернення справи на додаткове розслідування.

По-друге, під час судового дослідження доказів невиправдано великим є вплив письмових актів, складених органами попереднього слідства. У цьому плані особливу стурбованість правозахисників викликає використання протоколів і інших документів, у яких зафіксовані визнання підозрюваних і обвинувачуваних у скоєнні злочину.

По-третє, відсутність безперервності судового процесу. Проект так і не повернув у кримінальний процес принцип безперервності судового процесу, видалений звідти на початку 90-х років минулого століття без достатніх на те підстав. Відсутність такого основного елемента системи як безперервність судового процесу призводить, зокрема, до того, що в судочинстві утворюється прихована система оцінки доказів. Вона грунтується не на унікальній сукупності обставин кожної справи, а на заздалегідь установленій цінності тих чи інших видів доказів. І серед них визнання підозрюваного (обвинувачуваного) набуває основного значення.

Проект зберігає інститут повернення справи на додаткове розслідування, що суперечить основним положенням сучасного кримінального судочинства. Цей інститут виник, коли радянське судочинство зробило поворот до інквізиційної моделі, зруйнованої 1864 року. Відповідно до цієї моделі існувало три види вироків: визнати винним, виправдати чи залишити під підозрою. Вилучення із судочинства вироку, відповідно до якого особа, не визнана винною, але залишена під підозрою, була значною мірою уражена в правах, стало одним із наріжних каменів судової реформи 60-х років XIX століття. Правозахисники вважають, що радянське судочинство відродило можливість «залишити під підозрою» у ще важчій формі правової непевності — у вигляді повернення справи на додаткове розслідування. Це суперечить принципу презумпції невинності, праву на розумний строк судового розгляду справи, праву на неупереджений суд. Адже відправляючи справу на додаткове розслідування, суд фактично надає слідству можливість укотре спробувати знайти докази обвинувачення. А такий підхід є протекціонізмом із боку суду і не узгоджується з роллю, що відводиться йому в демократичному суспільстві.

Одне з головних завдань кримінально-процесуального кодексу — створення чітких правил щодо припустимості доказів. На думку експертів, у проекті КПК застосовується не досить зважена термінологія. І це обумовлює можливість довільних тлумачень на практиці. Стаття 8 проекту визнає безумовну неприпустимість використання лише доказів, отриманих «із порушенням Конституції України». А от використання доказів, отриманих із порушенням КПК, припускається, якщо обвинувачуваний (підсудний) не доведе, що порушення КПК позначилося чи могло позначитися на достовірності доказів. Наприклад, частина 2 статті 10 КПК забороняє застосування катувань. Отже, якщо обвинувачуваний вважає, що його свідчення, отримані з застосуванням катувань, мають бути виключені з доказів, він має довести не тільки те, що його катували, а й те, що застосування катувань «позначилося чи могло позначитися» на достовірності його свідчень. Частина 3 статті 164 визнає неприпустимим доказ, отриманий «унаслідок застосування насильства». Таке формулювання не враховує можливого створення умов, що заподіюють фізичні чи моральні страждання з метою отримання показань.

Проаналізувавши лише три статті проекту, можна виділити п’ять різних визначень неприпустимих доказів — докази, отримані:

— «незаконним шляхом»;

— унаслідок «незаконних дій»;

— «із порушенням даного Кодексу»;

— «із порушенням Конституції»;

— «із застосуванням насильства».

Чи є ці поняття тотожними за своїм значенням, виходячи з проекту КПК, юристам, які аналізували його, з’ясувати не вдалося.

Регулювання процедури судового вирішення питання взяття під варту чи звільнення залишилося таким самим, як і в нині чинному законодавстві. Зокрема, не гарантується елементарного права обвинувачуваного на особисту участь у розгляді, у ході якого вирішується питання про продовження строку утримання його під вартою. Не передбачений обов’язок обвинувачення в розумний строк інформувати захист про докази, якими обгрунтовується необхідність узяття під варту чи продовження утримання під вартою. Не передбачена процедура доступу затриманого і захисника до матеріалів справи з метою ефективного впливу на вирішення питання про арешт чи звільнення. У зв’язку з цим роль захисника в даній процедурі є суто декоративною.

Проект залишає можливість тривалого перебування під вартою особи, позбавленої волі за підозрою у скоєнні злочину, без доставки до судді. Граничний строк затримки без рішення суду визначений Конституцією в 72 години. Однак проект не передбачає обов’язку судді з’ясувати, чому затриманий не був доставлений у більш короткий строк. Зрозуміло, що без такого судового контролю збережеться наявне положення, при якому 72 години є не граничним, а звичайним строком затримки і доставки до судді.

Крім того, проект передбачив можливість вийти за межі цього гранично припустимого строку. Стаття 149 передбачає, що «при розгляді подання про взяття під варту особи, що перебуває на волі, слідчий суддя має право своєю постановою дати дозвіл на затримку підозрюваного, обвинувачуваного і доставку його в суд під вартою. Затримка в такому випадку не може тривати понад 72 години, а у випадку, якщо особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, — не більше сорока восьми годин із моменту доставки затриманого в цей населений пункт». Фактично це положення приховує в собі безмежні можливості міліції для зловживань. Адже саме в її владі визначати, коли саме доставити затриманого в населений пункт, «в якому діє суд», і тим самим визначити початок строку. Нескладно уявити різноманітні форми співробітництва правоохоронних органів різних населених пунктів, спрямовані на виправдання можливо нескінченно тривалого строку позбавлення волі. Вже відомі випадки, коли строк доставки підозрюваного тривав понад три тижні.

Проект кодексу зберігає наявний стан речей, коли підозрюваний, обвинувачуваний, підсудний мають значно менше прав, ніж той, хто здійснює їхній захист. Особа, що захищається від обвинувачення, позбавлена низки найважливіших засобів захисту. Приміром, права застосовувати технічні засоби у відповідних випадках, одержувати письмові висновки фахівців із питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян щодо їхньої згоди тощо.

За проектом уповноважена особа має значно більше повноважень, ніж особа, що надала їй ці повноваження. Не виключено, що такий стан справ значною мірою обумовлений тим, що автори проекту все ще вважають захисника не представником клієнта, а особою, призначеною державним органом для здійснення «правильного» захисту.

Як і чинний кодекс, проект позбавляє сторону такого найважливішого права, як залучення незалежного експерта. Оскільки призначення експертизи зрештою залежить від слідчого чи судді.

У цілому висновок правозахисників такий: проект значною мірою консервує і легалізує практику, що склалася на принципах і традиціях, які суперечать сучасним уявленням про місце кримінального процесу в суспільстві. А проект закладає в кримінальне судочинство принципи, властиві тоталітарному устрою суспільства.