Сьогодні те, чим займається Ігор Зиновійович Гнат, одержало загальне визнання. Його досвідом цікавляться в інших галузях: нещодавно на базі створених І.Гнатом структур було проведено всеукраїнський семінар...
Сьогодні те, чим займається Ігор Зиновійович Гнат, одержало загальне визнання. Його досвідом цікавляться в інших галузях: нещодавно на базі створених І.Гнатом структур було проведено всеукраїнський семінар. А коли він починав, перед ним стояла майже суцільна стіна нерозуміння і ворожості. Здавалося, навіть проблема така не існує.
На волю — із чистою совістю... і примарною перспективою
Щорічно з українських місць позбавлення волі виходять 70—80 тисяч чоловік. Велика частина тих, хто звільняються, відповідно до соціологічних опитувань, після першої відсидки згодні стати законослухняними громадянами. Але це можна здійснити лише за наявності певної матеріальної бази. Простіше кажучи, якщо колишній зек, який взявся за розум, знайде підтримку у своїх родичів і близьких, а найголовніше — роботу.
Багато засуджених за час, проведений в ув’язненні, висловлюючись мовою психологів, «утрачають соціальні контакти». Одних можуть не дочекатися, від інших відвертаються, у третіх узагалі ніколи нікого не було. Питання з працевлаштуванням після ув’язнення стоїть не менш гостро. «На зоні» роботу надають, як правило, не за фахом (якщо такий і був). Та й роботи там вистачає далеко не всім: за колючим дротом до праці залучається менш ніж 25 відсотків ув’язнених. Дискваліфікованій людині із зіпсованою репутацією, без нормальних документів (часто лише з довідкою про звільнення), з підірваним здоров’ям і деформованою психікою конкурувати на ринку праці, де, за статистикою центрів зайнятості, на одне робоче місце в середньому надходить від 14 до 30 заяв, практично неможливо. У такому становищі не скоїти повторний злочин не всім під силу. Майже кожен третій звільнений або амністований уже через кілька місяців знову опиняється на нарах.
Деякі жителі об’єкта номер 580 (між іншим, це офіційна адреса, за якою робиться прописка) тут стають щиро віруючими людьми. Проте не станемо стверджувати, що весь контингент притулку глибоко переймається словом Божим. У дечому зеківська мораль не збігається із святим Письмом. Приміром, теза про всепрощення і про те, що людині потрібно дати шанс виправити свої помилки, община притулку, що самоорганізовується, поширює на всі категорії колишніх засуджених, крім «опущених». Отут, як і на зоні, вважають, що деякі проступки (припустімо, згвалтування) не мають прощення, і за них потрібно карати, не чекаючи Страшного суду. А от євангельське повеління «ні елліна, ні іудея» у притулку працює за милу душу. Тут не відмовляють у допомозі ні представникам «москалізованої» Східної України, ні самим москвичам, ні татарам... А 2000 рік тут узагалі зустрічали з чорною, у буквальному значенні, сім’єю з Африки. Зараз у притулку мешкають дві сім’ї з Чечні і сім’я курдів. Спільне святкування релігійних дат (Різдво, Великдень і ін.) якщо для багатьох і не має містичного значення, то, в усякому разі, є якимось способом поповнити людині недоотриману атмосферу сімейного затишку. А це теж непогано.
Від податкової системи — до здичавілих собак
Здавалося б, держава (не плутати з окремими «освіченими функціонерами») на усіх своїх рівнях і з усіма своїми структурами повинна була б тільки радіти появі і діяльності притулку. Так ні ж! То знеструмили в двадцятиградусний лютневий мороз за вчасно несплачену електрику, що призвело до знищення опалювальної системи і псування п’яти тонн борошна. То змушували викупити вже освоєні будівлі колишньої військової бази.
Господарську діяльність притулку податківці зарахували до категорії підприємницької, не вельми звертаючи увагу на специфіку установи. Кажуть, що, оскільки притулок є структурним підрозділом добродійної організації, то мати прибуток не повинен. Про те, як добродійній організації в такій ситуації розраховуватися, скажімо, за електроенергію, як нараховувати фонд заробітної плати штатним працівникам (медсестрі, завідуючій їдальнею, двом інструкторам з організації виробничого процесу, соціальному працівнику, завідувачці відділу соціальної адаптації, яка суміщає посади кастелянші і паспортистки) і не розоритися, не кажуть. Тієї добродійної допомоги, що надходить, здебільшого, з-за кордону, на жаль, недостатньо. До речі, якби притулок не відповідав своєму задекларованому профілю, з ним би не співробітничали такі добродійні фонди, як «Канадський фонд співробітництва», «Каритас-Вена», «Відродження».
«Декому» не давало спокою саме господарство, що налагодилося. Конкуренції чи що, боялися? Про притулок стали поширювати чутки, що тут готують найманих убивць. З’явилася навіть анонімна кінострічка, в якій Гната представили як нещадного деспота й пригноблювача. «Фільм» демонстрували по в’язницях. На розчарування «кіношників», цей «прокат» перетворився на приголомшуючу рекламу. У притулок кинулося безліч звільнених. Довелося приймати, незважаючи на обмежені можливості: замість нормальних матраців і подушок видавалися мішки, набиті сіном.
Питання з експлуатацією, звісно, цікаве. Втім, небезінтересні і відповіді на нього. Якщо створення робочих місць для колишніх ув’язнених було б вигідною справою, то біля воріт тюрем стояли б черги роботодавців. Крім того, експлуатацією в умовах нашого «ринку» можна займатися і без меншого клопоту. Можна наймати робочу силу, яка не має судимостей, не витрачаючи ні грошей, ні зусиль, ні нервів на «соціалку», на виховання «важких сиріток». Несудимих робітників можна було б експлуатувати за копійчані зарплати, та й ті місяцями і роками затримувати. Можна взагалі не сплачувати, наймаючи людей «на випробний термін», а потім звільняти, пояснюючи це тим, що «найманий не відповідає вимогам».
Мабуть, на початку 90-х років сорока тисячам дойчемарок можна було б знайти і розумніше, з погляду рентабельності і меркантилізму, застосування, ніж пустити їх на налагоджування соціальної інфраструктури притулку. Зароблена легальним шляхом під час будівництва газопроводу «Ямал — західний кордон СРСР» (Ігор у німецьких підрядчиків був і за перекладача, і за керівника охоронної служби) валюта пішла на перетворення однієї з казарм ракетної бази на гуртожиток, із кімнатами на дві-три особи, із системою водяного опалення та іншим.
Хто і після цих доказів запідозрить Ігоря в корисливості, той може сам повторити його «схему». Повірте, працювати з цим контингентом — задоволення не з найкращих. Ще на зорі створення притулку один із «сиріток» тикнув свого благодійника ножем у печінку (добре, пасок врятував). Тоді ж Ігореві влаштували «чесний турнір» — «чоловічий тест на право бути лідером». І виходив проти кожного із семи сам на сам. І довів. Дотепер авторитет Ігоря непохитний. У комуні панує порядок без усяких репресивних заходів. Зрештою, якби і виникла думка вдатися до послуг якихось наглядачів, то утримувати їх немає на що.
Зрозуміло, не на одному тому уроці тримається стабільність лісової комуни під Бродами. Щоб лідер мав моральне право вимагати від своїх підопічних ведення нормального способу життя, він сам повинен бути взірцем. Скажімо, якщо пригадати про необхідність дотримання «сухого закону», то ніхто жодного разу його (Гната) у притулку не бачив навіть «під легкою мухою». Мало того, він кинув курити. У боротьбі з «зеленим змієм» довелося навіть обмежити репродуктивні функції комунного цапа... Бліц-історія про цапа така. Якось комунних кіз загризли здичавілі собаки. Цап відбився. По околиці про мужнього самця поповзли чутки, що він не простої, а «закордонної породи», «з австрійської гуманітарки». Бабці з навколишніх сіл взялися водити на побачення з легендарним цапом своїх «простеньких кізок». Черга — як до мавзолею. Ясна річ, усяка послуга повинна бути оплачена. А яка по нинішніх селах валюта? Самогон...
Краще допоможіть матеріально
«Творчий проект» із соціальної адаптації сиріт і самотніх, які повернулися з місць позбавлення волі, як видно з вищесказаного, Ігореві вдався. Він тепер — «зірка». Про нього говорять, пишуть, знімають кіно, у тому числі — і гарне (не дуже давно до нього приїжджали італійські кінодокументалісти). Його проект з адаптації наркоманів (нереалізований через брак коштів) засідання Комісії ООН з контролю за наркотичними препаратами визнало унікальним у Східній і Центральній Європі.
А з минулого року «сиріток» і їх «тата» Ігоря Гната помітила й обласна держадміністрація. Хоча, швидше за все, не успіхи притулку були тому причиною. Просто Президент України (очевидно, також під тиском цивілізованої Європи) видав указ щодо боротьби з організованою злочинністю, її профілактики. Один із пунктів того указу зобов’язував чиновників на місцях створювати центри і притулки для маргінальної категорії осіб.
Нечасто трапляється, коли Президент тільки чогось захоче, а в нас уже є. І, головне, без зусиль. А грошей скільки заощаджено! Обласні начальники замовили Гнату ще два притулки. Є, виявляється, така потреба. Грошей, правда, не пропонують. Може, думають, що Ігор Зиновійович і далі все розгортатиме на ентузіазмі і власних заощадженнях? Певне, президентський указ усе ж таки не є достатнім стимулом. Потрібен, як мінімум, закон про постпенітенціарну систему, яким би чітко визначалися права, обов’язки, відповідальність, повноваження органів державної влади на регіональному і місцевому рівнях, органів внутрішніх справ і інших відомств, бізнес-структур, громадських організацій. І зовсім непогано було б, якби під час розробки більш глибоких нормативних актів на цю тему була врахована пропорційність у фінансуванні реабілітаційних програм, що склалася в Європі: 50% із загальнодержавного бюджету, 25% із бюджетів органів місцевої влади і 25% із спонсорських пожертвувань.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google