Неймовірні історії зі сфери правосуддя. Бездомні з вулиці Незалежності

На початку 90-х років минулого століття частину багатоповерхових будинків на вулиці Незалежності споруджували спільними зусиллями кількох великих донецьких підприємств, які об’єднали свої фінансові ресурси. Після здавання будинків в експлуатацію квартири в них було поділено між учасниками будівництва залежно від частки участі кожного.

Власником значної частини житлового фонду стала приватна компанія «Клуб 3-Т». Ще на початку грудня 1993 р. компанія, вирішуючи завдання збереження стабільності трудового колективу, передала свої квартири в багатоповерхових будинках рядовим працівникам. У статті йдеться лише про три сім’ї — Волкових, Бєлогурових, Нестеренків. Це неповні родини, що складаються лише з матерів і їхніх дітей. Саме матері отримували квартири, тому що працювали в приватній компанії і більше за інших потребували окремого житла.

Передача квартир підтверджувалася договором, що складався з 11 розділів. Якщо характеризувати ці однотипні угоди, то за своєю юридичною природою їх слід віднести до договорів майнового найму з подальшою передачею житла у власність.

Ще раз акцентую увагу читачів, що ініціював укладання такого договору саме «Клуб 3-Т». Не тільки жінки, які мали дітей, а й ті, хто не мав свого кутка, були зацікавлені в придбанні настільки цінного для них об’єкта. Підприємство настільки ж мало потребу у професійних навичках і старанності своїх робітниць. Після укладення договору «Клуб 3-Т», природно, розраховував на їхню тривалу й плідну працю, покладливість, зокрема, й у питаннях заробітної плати. По суті, за квартиру жінки мали намір розплачуватися результатами своєї професійної діяльності.

Для повної ясності дослівно наводжу деякі пункти договору:

— «… наймодавець надає працівникові приватної компанії «Клуб 3-Т» та членам його родини житлове приміщення, розташоване за адресою…»;

— «… у разі розірвання цього договору з ініціативи власника житлового приміщення виселення наймача та членів його родини здійснюється лише з наданням іншого аналогічного приміщення за санітарно-гігієнічними та іншими нормами»;

— «… строк дії договору — 10 років з дня підписання даної угоди, по закінченні якого власник квартири №14 житлового будинку 17 зобов’язаний у встановленому чинним законодавством України порядку оформити квартиру №14 в особисту (приватну) власність наймача або колективну власність членів її родини»;

— «… у разі ліквідації приватної компанії «Клуб 3-Т» до спливу зазначеного в цьому договорі 10-річного строку користування квартирою № … житлового будинку № 17 по вулиці Незалежності приватна компанія «Клуб 3-Т» зобов’язана оформити квартиру в особисту (приватну) власність …».

У період укладання договору (кінець 1993 р.) діяв Закон України «Про власність», було внесено зміни до Цивільного кодексу УРСР, ухвалено інші нормативні акти, що проголосили абсолютну рівність усіх форм власності. Житлові приміщення в багатоквартирних будинках уже могли перебувати не тільки у віданні держави та територіальної громади, а й належати фізичним і юридичним особам недержавної форми власності (ст.10 Закону України «Про власність»). Володіючи абсолютним правом самостійно визначати долю майна, власник має право ним розпорядитися, зокрема взявши на себе певний тягар, який у даному разі і слід вважати зобов’язанням підприємства «Клуб 3-Т».

Тому, якщо сторони при прийомі громадян на роботу дійшли згоди, що працівникові буде надано житло, яке через 10 років проживання в ньому має перейти в його власність, то воно ані на йоту не суперечить цивільному законодавству України. Для забезпечення юридичних прав на надане житло працівникові гарантувалося, що навіть за умови ліквідації підприємства до спливу 10-річного строку квартиру все одно слід передати у власність працівника.

Договір від 01.12.1993 р. не порушує публічного порядку, встановленого в державі, тобто він не спрямований на порушення конституційних прав і свобод, не суперечить нормам і принципам цивільного законодавства. Відповідно до ст. 4 Цивільного кодексу УРСР «Цивільні права та обов’язки виникають із … угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, що не суперечать йому».

Новий чинний Цивільний кодекс України анітрохи не змінив ставлення законодавця до укладених договорів, їхня легітимність очевидна і незаперечна.

І ось настало 2 грудня 2003 року. Щойно стрілка на годиннику перемістилася за північ, відповідно до описаних вище однотипних договорів право власності на квартири, що складається з трьох елементів (користування, володіння, розпоряджання), покинуло «Клуб 3-Т» і, «перемістившись у просторі», відійшло до родин Волкових, Бєлогурових, Нестеренків, інших щасливчиків, які мешкають на вулиці Незалежності. Якщо вже прискіпливо, з юридичною логарифмічною лінійкою розібратися в усіх перипетіях взаємин, які виникли між «Клубом 3-Т» і родинами, котрі отримали квартири, то вже з моменту укладення договору, тобто з 01.12.1993 р., право власності на житло не належало підприємству. Воно розщепилося між наймодавцем і наймачами і чекало свого часу, визначеного в договорі, для запрограмованого остаточного вирішення на користь осіб, які мешкають у квартирах.

Тут слід сказати, що після спливу 10 років «Клуб 3-Т» розгубив свій колишній потенціал, змінилося керівництво, але й воно не поліпшило стану справ підприємства, котре почали переслідувати численні кредитори, вимагаючи оголосити організацію банкрутом. І неспеціалістам у сфері юриспруденції зрозуміло, що кредитори не могли претендувати на квартири, в яких мешкали наші герої, тим більше після 10 років користування та володіння ними.

Тим часом керівники «Клубу 3-Т» зробили наступний крок стосовно працівниць, які отримали житло. Вони почали вмовляти їх частинами сплатити за квартиру майже ринкову вартість. І, взявши до уваги нинішнє складне становище «Клубу 3-Т», жінки погодилися на цей крок. Таким чином, Тамара Волкова, Олена Бєлогурова, Тетяна Нестеренко двічі розрахувалися за квартири, — першого разу своєю працею, другого — грошима.

А що ж роблять нові представники «Клубу 3-Т» на початку грудня 2003 р. після спливу строку дії договорів? Ні, вони не оформляють переходу права власності на житло від підприємства до родин жінок, не передають їм правоустановчих документів, не роблять інших кроків, спрямованих на остаточну легалізацію вже реалізованої і необоротної угоди, а звертаються до суду з вимогою... виселити з квартир родини, які стали власниками житла.

Перша спроба «Клубу 3-Т» зазнала невдачі. Судовими рішеннями компанії заборонили виселяти з квартир жінок і дітей.

Представники «Клубу 3-Т» вирішили не впадати у відчай. Загальна кількість житлоплощі, яку можна було прибрати до рук, давала змогу знайти потрібні резерви для налагодження стосунків із місцевим та апеляційним судами. Щоб слід у слід не йти вже одного разу пройденим шляхом, було сформовано постійну групу «захоплення», що складалася з трьох осіб, яка імітувала купівлю квартир у «Клубу 3-Т», де зберігалися лише документи на житло, а право власності у цілковито законний спосіб перейшло до родин, що мешкають у ньому. Після нескладних операцій ці люди, поперемінно представляючись представниками одне одного (уже не «Клубу 3-Т», а нібито нових мешканців), заходилися подавати позови про виселення з квартир їхніх законних власників.

Поставлена на потік справа пішла на ура. Трійка пройдисвітів на півтора року прописалася в районному суді і безвилазно, на очах прокуратури, розміщеної в сусідньому крилі будинку суду, почала кувати ключі до чужого житла і свого щастя. Ті самі судді, які ще зовсім недавно відмовляли «Клубу 3-Т» у задоволенні вимоги виселити з квартир матерів із дітьми, почали ухвалювати абсолютно протилежні рішення.

Потім справи перемістилися до апеляційної інстанції, де було ухвалено неймовірні за своїм безглуздям рішення. Чого тільки не довелося читати в процесуальних документах: про те, що «мешканці недбало поставилися до своїх конституційних прав», що «у законодавстві немає терміна «оформлення», і це є непереборною перешкодою в реалізації житлових прав», та інші видатні перли.

Власне кажучи, жінки, котрі обстоювали свої права на власність, не плекали марних ілюзій стосовно розгляду їхніх справ у суді другої інстанції. Вся надія покладалася на Верховний суд України, і на те були всі підстави, тому що очі можна заплющити на одне порушення, відвести від іншого, не помітити третього. Касаційній же інстанції було донесено і у всіх деталях розписано інформацію про 16 очевидних порушень диспозицій норм матеріального і процесуального права. Суд мав договори про надання апелянтам житла, у матеріалах судової справи містилися первинні документи — прибуткові ордери про внесення працівницями грошей за квартири. Причому найголовніший суд України міг безпосередньо ознайомитися з усією нісенітницею, написаною в місцевому та апеляційному судах, котра ще раз підтвердила б істинність тверджень апелянтів, чиї вимоги ґрунтувалися на положеннях закону.

Верховному суду просто нікуди дітися, логічно розмірковували жінки, і в нього є єдиний варіант: скасувати все, ухвалене до нього.

Після подачі касаційної скарги апелянти направляли судді-доповідачеві додаткові пояснення, в яких викладали свою позицію на окремі елементи правовідносин, які потребують вирішення в суді. Касаційний суд навіть зробив реверанс у бік мешканців, прийнявши ухвалу, що забороняє відселяти їх з квартир до остаточного вирішення спору. І тільки тепер стало зрозуміло, що своєю ухвалою Верховний суд послав імпульс не родинам, які втратили дах над головою, а особам, котрі протистояли їм у спорі і повинні були правильно зрозуміти таємний знак, зробивши відповідні висновки.

Одного з осінніх днів 2005 р., коли Тамара Волкова пішла на роботу, а її син до школи, з’явилися шахраї і з допомогою електричної пилки зрізали замок, ввірвалися в квартиру, котра перебувала під захистом ухвали Верховного суду України. Прийшовши з роботи і зі школи, законні власники квартири крізь щілину дверного отвору побачили нехитру комбінацію з трьох пальців. Через кілька днів загарбники викликали державного виконавця Ніронову, яка з ними на короткій нозі. Ця представниця державного органу, достеменно знаючи, що ні Тамара Волкова, ні її син уже не живуть у квартирі, спершу відправляє туди повідомлення про майбутнє виселення уже вигнаної родини (чхати вона хотіла на судову ухвалу, яка забороняє це робити), а потім описує майно Волкових. Після чого передає на зберігання скромні сімейні пожитки тим, хто вигнав Волкову та її неповнолітнього сина з квартири. Далі виконавець примудрилася скласти прецікавий документ: Постанова про призупинення виконавчого провадження, читай — Постанова про призупинення виселення Волкових. І це відбулося в ситуації, коли жінку і її дитину без будь-яких речей просто вигнали на вулицю в зиму, і тепер навряд чи вони колись повернуться до своєї квартири.

Природно, шахраї й не думали жити в квартирі, вони збули її іншим покупцям, а належні Волковим речі було викинуто на смітник. Скажіть, у якій країні міг бути допущений такий абсурд, і чи є місце на землі, де ТАКЕ могло залишитися безкарним!

Ну а що ж далі? А нічого. Верховний суд України напружив свій колективний мозок і, здійснивши неймовірний кульбіт, розродився нехитрими ухвалами, суть яких полягає ось у чому. Необхідно припинити логіко-правову діяльність, оскільки касаційний суд перевіряє лише правильність застосування норм матеріального права, не даючи оцінки доказам. Нагадаю читачеві, у касаційних скаргах жінки саме й зазначали, що суди першої та другої інстанцій хибно застосували диспозиції правових норм і умов договору. У жодному місці касаційної скарги апелянти не просили порівнювати між собою факти та докази, не наполягали на перевазі одного доказу над іншим.

Верховний суд України взагалі не обтяжує себе запрошенням сторін на засідання. Але й не беручи участі в судовому засіданні, а лише ознайомившись із текстами прийнятих ухвал, можна зробити висновок, що навіть у сталінські роки репресій судді ретельніше ставилися до мотивування своїх рішень. До речі, зіставивши між собою рішення, ухвалені різними суддями Верховного суду, можна переконатися, що вони є братами-близнюками за формою, змістом і стилем викладу. У них допущені однотипні помилки — зроблено посилання на одні й ті ж дати, що не збігаються з реальними подіями. Звідси випливає цілком імовірне припущення, що ніяких судових засідань не проводили. Хтось один набрав на комп’ютері тексти замовлених рішень, зібрав у кабінетах потрібні підписи — і шукай вітру в полі. От і все правосуддя по-українськи.

Сумна доля спіткала подружжя Момотів і їхніх трьох дітей, які мешкають на тій самій вулиці Незалежності. Ця родина купила квартиру у спільного підприємства «Універсал-імпекс». Потім належне родині Момотів житло було вдруге продано нібито на публічних торгах за борги, повішені на «Універсал-імпекс» за двома взаємовиключними договорами. До речі, «факт» боргу без будь-яких докорів сумління, знаючи, що директора «Універсал-імпексу» вбито, а створене ним підприємство розпалося, намалювали в Господарському суді Донецької області. Це убивство так і вважається нерозкритим. Та й хто наважиться його розкривати?

Ось лише один із численних епізодів, що мали місце в Будьоннівському районному суді міста Донецька під час слухання вже цивільної справи про виселення з квартири родини Момотів.

Глава сімейства Момотів поставив під сумнів факт офіційного проведення торгів і вказав на необхідність допитати як свідка громадянки, котра, за документами, брала участь у торгах. Цей свідок дала показання саме того єдиного дня, коли подружжя Момотів не змогло бути на засіданні, попередньо сповістивши про це суд. Однак засідання відбулося, свідок розповіла про торги, і повторно допитати його не вдалося. Через два місяці подружжю Момотів стало відомо, що в засіданні (його фіксували на технічному засобі) показання давала не свідок Горяйнова, а зовсім інша жінка, котрій дали в руки потрібний текст, і вона з аркуша начитала його в послужливо підставлений судом мікрофон. Про цю, здавалося б, надзвичайну подію, було заявлено апеляційному суду (справа перейшла вже до наступної інстанції) і органу прокуратури. І що? Апеляційний суд відмовився повторно викликати громадянку Горяйнову, прокуратура не змогла опитати Горяйнову, яка проживає в місті Маріуполі. Вона, за інформацією представника прокуратури, часто виїжджає на роботу до Російської Федерації і її складно застати вдома. За твердженням працівників Будьоннівського районного суду міста Донецька, безвісти пропали записи всіх судових засідань, зокрема і з голосом особи, що видавала себе за свідка Горяйнову.

Це лише мала частина поневірянь небагатьох людей, що живуть на вулиці Незалежності. Але скільки в нашій країні таких вулиць, скільки таких людей, як виміряти їхнє горе, хто відповість за всі кривди, яких вони зазнали?