НЕЙМОВІРНІ ІСТОРІЇ ЗІ СФЕРИ ПРАВОСУДДЯ

Чи міг передбачити наш бідний герой у якомусь страшному сні, що на схилі літ державна судова машина так безцеремонно й немилосердно розтопче його життя?

Віктор Федорович Гончаров до останку віддав людям свої сили, знання і досвід, і вправі був у старості розраховувати на їхню турботу й увагу. У роки Великої Вітчизняної війни 16-річним хлопчиною він брав участь у партизанському русі.

Після вистражданої і ним Великої Перемоги пройшов шлях від учителя до директора технікуму. Віктора Федоровича нагороджено медаллю «За відвагу», орденом «Знак Пошани». Йому присвоєно почесне звання «Заслужений вчитель Української РСР». Свого часу сам міністр хімічної промисловості СРСР звів Гончарова в ранг «Почесного хіміка», визнаючи його внесок у становлення такої важливої для країни галузі народного господарства.

Але промайнули роки, наприкінці другого тисячоліття невблаганний час назавжди розлучив старіючого солдата з його дружиною Антоніною. Не минуло і трьох років після цієї сумної події, як смерть знову ввійшла в дім Віктора Федоровича, забравши з собою його єдиного сина. Нелегкі випробування звалила доля на плечі ветерана, і під цією вагою недуги здолали його, очі майже повністю перестали бачити.

Повернімося на кілька років назад. Улітку 2000 року Віктор Федорович передав у користування своєму синові — Гончарову Сергію Вікторовичу — свій старенький автомобіль марки «Жигулі».

Не маючи більше змоги керувати транспортним засобом, Сергій напередодні своєї смерті здав його в оренду громадянинові Дем’яненку Михайлу Володимировичу.

26 червня 2003 року М.Дем’яненко, перебуваючи за кермом автомобіля ВАЗ 2105, порушив правила дорожнього руху на одній із вулиць міста Донецька й зіштовхнувся з автомобілем громадянина Слинька Олександра Вікторовича.

Дем’яненко не заперечував своєї очевидної вини. Усі факти і обставини ДТП докладно викладено в протоколі, складеному по гарячих слідах працівниками ДАІ в місці зіткнення автомобілів. Сам горе-водій утік з місця події, і Слинько О.В. разом із працівниками міліції ретельно розшукували його для притягнення до адміністративної відповідальності.

У серпні 2003 року помирає син В.Гончарова, який передав в оренду Дем’яненку батьків автомобіль. Після описаних подій Слинько звертається до суду за компенсацією шкоди, завданої його транспортному засобу, та відшкодуванням моральної шкоди, обумовленої переживаннями, яких він зазнав під час аварії.

Постраждалий Слинько спочатку визначає в позові винуватцем водія автомобіля ВАЗ 2105, а саме М.Дем’яненка. Однак суддя втягує в судовий позов В.Гончарова на тій підставі, що він є власником автомобіля ВАЗ 2105, і приклеює на нього у цьому цивільному процесі невдячний ярлик співвідповідача.

Суддя, приймаючи наприкінці грудня 2003 року остаточне рішення, стягує матеріальні й моральні збитки лише з Гончарова і звільняє від тягаря цивільно-правової відповідальності Дем’яненка, який перебував за кермом автомобіля в момент аварії. На думку суду, розмір завданої Слиньку шкоди, що її слід стягнути з Гончарова, має становити 4 518 грн.

3 лютого 2004 року на Гончарова, який нічого не знав про судове рішення, як сніг на голову звалився державний виконавець. Він негайно ухвалив постанову про арешт єдиної квартири Гончарова з метою продажу її на публічних торгах на користь Слинька.

Чи мав право суд припуститися такої елементарної помилки при затвердженні рішення з цієї цивільної справи, що перебуває у провадженні місцевого суду понад чотири місяці? Як має поводитися чесна людина в судовій мантії у ситуації, коли з усією очевидністю перед нею постає цей жахливий абсурд, нею ж втілений у форму судового акта, проголошеного від імені держави?

Очевидно, що майнових та немайнових збитків Слиньку завдала, керуючи автомобілем, лише одна людина, і це був Дем’яненко. Він того нещасливого дня порушив правила дорожнього руху, в результаті чого автомобіль ВАЗ 2105 зіштовхнувся з транспортним засобом, який належить Слиньку.

Гончаров є власником джерела підвищеної небезпеки. Отже, цілком упевнено можна стверджувати: у правовідносинах, які виникли внаслідок заподіяння шкоди, перебувають громадяни Дем’яненко і Слинько, але зовсім не Гончаров і Слинько.

Усе це свідчить про те, що В.Гончаров не порушував абсолютних прав Слинька О.В. і в цивільний процес він може бути залучений як третя особа без самостійних вимог із тієї причини, що теоретично Гончаров міг перебувати в договірних стосунках лише з відповідачем — Дем’яненком.

Суд підмінив процесуальну якість Гончарова з третьої особи на співвідповідача. Правовий статус третьої особи істотно відрізняється від прав і обов’язків співвідповідача. При розмежуванні цих учасників процесу необхідно виходити з характеру матеріально-правових відносин сторін, котрі позиваються, наявності й характеру зв’язку з третіми особами, ставлення тих до предмета спору. До того ж інтереси Гончарова розходяться з інтересами Слинька й Дем’яненка.

Аналізуючи нашу ситуацію, порівнюючи її з запропонованими критеріями визначення статусу кожного з учасників процесу, можна дійти висновку, що тут не може бути процесуальної співучасті.

Третя особа із самостійними вимогами завжди претендує на предмет спору. Вона, по суті, є другим позивачем у процесі, саме другим, а не співпозивачем, бо її інтереси розходяться як з інтересами позивача, так і з інтересами відповідача.

У поданому Слиньком процесуальному документі предметом позову є заявлені до відповідача вимоги матеріально-правового характеру, тобто про стягнення заподіяної матеріальної і моральної шкоди. Оскільки Гончаров не є співвласником пошкодженого в ДТП майна Слинька, він не може претендувати й на предмет заявленого позову.

Притягнення Гончарова як третьої особи без самостійних вимог може бути єдино можливим варіантом участі його в цивільному процесі. Здогадно перебуваючи в певних правовідносинах із Дем’яненком, Гончаров зацікавлений у правильному розв’язанні справи, бо судове рішення може породити для нього в преюдиціальному порядку несприятливі наслідки у взаємостосунках із безпосереднім завдавачем шкоди.

Якщо звернутися до пункту 3 постанови пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 р., можна дійти висновку, що цей юрисдикційний орган дотримується тієї самої точки зору.

Тепер кілька тез про найголовніше. Хто ж має відшкодовувати шкоду, заподіяну в позадоговірних відносинах?

За загальним правилом, якщо інше не передбачене спеціальним законом, то, відповідно до статті 440 Цивільного кодексу УРСР, шкода має бути відшкодована особою, котра її заподіяла, за наявності умов притягнення до відповідальності. Такими умовами є — наявність шкоди, протиправна поведінка, причинний зв’язок між шкодою і протиправною поведінкою та вина. Стаття 450 Цивільного кодексу в контексті з вищезгаданою постановою пленуму Верховного суду України від 27 березня 1992 р. точно визначає суб’єкта цивільно-правової відповідальності. Ним є власник джерела підвищеної небезпеки, тобто особа, у володінні якої автомобіль перебував на момент скоєння дорожньо-транспортної події. Лише в такій ситуації об’єктивно можна говорити про наявність умов для притягнення безпосереднього завдавача шкоди до юридичної відповідальності.

І якщо буде встановлено, що власник автомобіля чинив винні протиправні дії при передачі автомобіля користувачеві (чи при безпідставному заволодінні ним), на нього в регресному порядку частково може бути покладено певну міру (частку) майнової відповідальності з дотриманням правил, встановлених ст. 442 Цивільного кодексу УРСР. Передача частини відповідальності має відбутися в іншій цивільній справі, порушеній на вимогу зацікавленої особи.

Але, з огляду на всю розказану читачам просту історію, громадянин Гончаров ніколи й ні за яких обставини не може бути притягнутий до юридичної відповідальності, бо він не порушив жодної норми закону.

Наш суддя неправильно визначив суб’єкта відповідальності й особу, котра може відповідати перед ним у регресному порядку.

Якщо рішення судді про притягнення до відповідальності за завдані матеріальні збитки автомобілю власника джерела підвищеної небезпеки замість того, хто ним володів, можна було б пояснити цілковитим невіглаством судді в питаннях права, то не піддається ніякій логіці висновок суду про стягнення з Гончарова заподіяної ним моральної шкоди Слиньку.

Відповідно до ст.4401 Цивільного кодексу УРСР, за моральну шкоду перед потерпілим може нести відповідальність лише особа, котра її заподіяла. Таку шкоду позивачеві-Слиньку заподіяно відповідачем-Дем’яненком, який і має її відшкодувати.

Якби читачі були ознайомлені з текстом поданого Слиньком позову, то були б вражені його змістом і способом викладення. Слинько об’єднав два позови — про відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Причому на обгрунтування моральної шкоди не навів жодних доказів. При надходженні такого позову в суд треба було ухвалою залишити його без руху до усунення в заяві наявних недоліків. Але нічого цього суд не зробив.

Уже якщо суд прийняв дике рішення притягнути В.Гончарова як співвідповідача, то в такому разі слід було підготувати відповідну судову ухвалу. Потім зобов’язати Слинька скласти копію позову й передати її у встановленому порядку Гончарову для ознайомлення з ним і вжиття заходів превентивного характеру для захисту власних інтересів. Таких дій суд також не виконав. Гончаров не знав про суть вимог Слинька, як і про дату останнього засідання, на якому ухвалено остаточне рішення.

І тут на стадії виконання судового рішення з представником Феміди у безголовості почав успішно конкурувати молодий, але спритний представник державної виконавчої служби.

І замахнулася ж рука у виконавця на єдине багатство осліплого Гончарова — його квартиру, подаровану державою з панського плеча?!

Нагадаю читачам: у судовому рішенні суд стягнув із Гончарова збиток, обчислений у грошовому вираженні. Відповідно до ч.3 ст.47 Конституції України, лише судовий орган має можливість позбавляти громадянина житлового приміщення, про що повинно прямо зазначатися в резолютивній частині судового акта.

Дякувати Богові, наш суддя своїм рішенням не позбавив Гончарова права власності на житло чи елемента, що становить це право, — користування, володіння, розпоряджання. Ця обставина з усією очевидністю засвідчує неправомірність дій виконавця за межами судового акта.

Крім того, сам юрисдикційний орган, який ухвалив рішення про притягнення В.Гончарова до цивільно-правової відповідальності, не мав можливості накласти стягнення на житлове приміщення.

У такому випадку суду й особам—учасникам процесу — неминуче слід було б враховувати диспозицію ч.1 ст.109 Житлового кодексу України. Вона вказує на неприпустимість виселення із зайнятого приміщення на підставах, не передбачених законом.

Відчуження квартири на користь третіх осіб для задоволення домагань Слинька О.В. неминуче призведе до виселення В.Гончарова із житлового приміщення, яке він займає, а таку підставу не передбачено законом, який регулює майнові, зокрема житлові відносини.

Тому предметом судового стягнення за цим спором не могло бути приміщення, в якому живе Гончаров. Більше того, арештована за постановою виконавця квартира по вул. Туполєва в місті Донецьку — єдине житлове приміщення, з яким у Гончарова є правовий зв’язок.

Знаю не з чуток, як складно скасувати судове рішення, що набрало чинності. Тут судді вдаються до різноманітних хитрощів, аби не передавати справу в наступну інстанцію.

Не переконаний, що Гончаров Віктор Федорович зможе дожити до дня скасування ухваленого судового рішення. А якщо на той момент він ще буде живий, не виключаю, що нинішнє місце його проживання займуть інші господарі. В умовах української дійсності повернути Гончарова в колишнє майнове становище практично неможливо.