Не намагайтеся ремонтувати те, що добре працює

Багато хто пам’ятає анекдот про розмову сержанта ДАІ з його начальником, котрий приїхав перевірити, як підлеглий несе службу. «Що ти там буркочеш собі під ніс?» — запитує начальник. «Та вчуся множити і додавати», — відповідає сержант. «Дурень, — суворо зауважує перевіряльник. — Потрібно віднімати і ділити».

Ми швидко навчаємося дій, про які йдеться в анекдоті, — ідеологія комунізму-соціалізму сидить у нас іще з часів совдепівських. Примножувати ж те, що створили наші попередники, не кожному до снаги. Нам кортить щось змінити, переробити-перебудувати суто зовні, іноді не замислюючись про доцільність і, головне, — ефективність гаданої перебудови. Найчастіше це стосується добре налагоджених модулів, які вже зарекомендували себе позитивними результатами, безвідмовно функціонують і потребують хіба що вдосконалення.

На світанку державної незалежності в Україні різні політичні сили, переважно (у недалекому минулому) з дисидентськими поглядами, зі страшною силою ініціювали процес деконцентрації правоохоронних органів різної спрямованості й функціональності, ще зовсім недавно розміщених під однією відомчою вивіскою. Стосувалося це передусім, звісно ж, колишнього КДБ, який наводив жах на кілька поколінь радянських людей. Спеціальні комісії, створені в перші місяці існування незалежної України з ініціативи Руху, деяких народних депутатів, визначних представників творчої інтелігенції, ініціювали реформування Комітету держбезпеки в спеціальну національну службу, позбавивши її окремих структур. Вони незабаром стали самостійними підрозділами, що виконують свої, чітко обмежені законодавством України, завдання. Від СБУ відокремили зовнішню розвідку, урядовий зв’язок, державну охорону, окремою військовою одиницею стали прикордонні війська, військова розвідка вписалася в структуру Міністерства оборони.

Подібні зміни відбувалися і в інших силових відомствах, зокрема в органах внутрішніх справ. Перманентні перетворення, спрямованість яких визначалася залежно від того, хто прийшов до влади, не завжди приносили позитивні результати. Частіше — навпаки.

Однак у тих структурах правоохоронців, де влада країни ставила конкретні й виконувані завдання, а керівниками були досвідчені люди, котрі вболівають за державу, робота налагоджувалася швидше, результати були очевидні, ставлення громадян до їхньої праці вирізнялося розумінням і зустрічало істотну підтримку.

Після закінчення позачергових виборів і призначення Ю.Тимошенко главою уряду вища палата виконавчої влади України, на словах позиціонуючи себе як єдину команду, а насправді будучи обплутаною маріонетковими нитками, що тягнуться до різних керівних «високих» рук, почала виконувати вже традиційний ритуальний «танок повноважень», радше схожий на народні змагання з перетягування каната.

Можливо, для деяких, недостатньо поінформованих, людей несподіванкою стало те, що раніше за всіх у процес реформування-перепрофілювання поринуло Міністерство внутрішніх справ. І не так його найвище керівництво, як деякі члени навколокерівної міліцейської еліти. Радники міністра, зокрема колишній високопоставлений чиновник з оригінальним для України прізвищем, який залишився не при ділі у своєму рідному міліцейському відомстві, стараються так, наче завтра саме їм довірять втілювати придумані ними реформи.

Колись, за часів Кучми, міністр внусправ — нині покійний Ю.Кравченко, який користувався величезною довірою президента, «у вузькому колі обмежених людей» хвалився, що незабаром підімне під себе всі силові відомства і що СБУ також увійде до структури МВС. Тоді, навіть за часів Леоніда Даниловича, цього не сталося. Уявляєте монстра, під яким борсаються не лише «барси», «беркути», «титани», «кобри», а й прикордонники, податківці, інші менш потужні озброєні дер­жавні формування?

Аналітики, які розуміються на внутрішній політиці, публічно озвучують причини такої активності нинішньої вищої міліцейської ланки: бажання отримати якомога більше влади. При цьому не береться до уваги неспростовний факт: кожне реформування вимагає, крім тривалого часу, ще й величезних коштів. Можна з великою натяжкою погодитися із секретаріатом президента, котрий передбачає масштабну реорганізацію всієї правоохоронної системи, у тому числі сформування нових силових утворень, і перейменувати старі. Хоча навряд чи перейменування, наприклад, міліції в поліцію, здатне якісно змінити функціональність цього відомства.

Однак ці ідеї — довгострокова перспектива. Може, років так через п’ять-десять фінансова поліція, котра стане спадкоємицею нинішньої податкової міліції, після правоохоронного перетворення справді впишеться в структуру Міністерства фінансів. Уявляєте — бухгалтери в масках і з автоматами? Є й непоганий кандидат у керівники такого фінансово-поліцейського відомства: досвід вищого чину держави може знадобитися економістові, котрий на той час буде вже пенсіонером у запасі.

Сьогодні ж, ураховуючи політико-економічні реалії, абсурдно робити різкі рухи у бік посилення МВС. По-перше, повноважень для боротьби з економічними злочинами в міліції більш ніж достатньо — нехай активізують у потрібному (для держави!) напрямі свою роботу Департамент боротьби з економічними злочинами і Головне управління боротьби з організованою злочинністю. По-друге, наскільки відомо, нинішня податкова міліція, котра органічно вписалася в структуру Державної податкової адміністрації, сьогодні працює настільки результативно, наскільки їй дозволяє нинішнє законодавство. На думку спеціалістів, ефективно боротися з правопорушниками, які намагаються ошукати державу, податкова служба може лише маючи такий силовий важіль, як своя міліція.

Можна, безумовно, зрозуміти одного з найактивніших учасників політичного тріумфу, а в перспективі й одного з можливих кандидатів на крісло президента України: чим більше міліцейських багнетів буде під його рукою, тим менша необхідність самому особисто брати участь у рукопашних сутичках із політичними візаві незалежно від того, б’ють вони тебе під столом по нозі чи це тільки здалося. Але геть незрозумілим є інше: невже логіку державної доцільності переважує доцільність політична тих сил, котрі нині при владі і котрі, як стверджують їхні представники, готові підтримати невчасні і навіть небезпечні законопроекти, ініційовані їхніми заповзятливими колегами з МВС?

У всякому разі надія на політичну якщо не мудрість, то бодай інтуїцію таких сил, як БЮТ і «НУ—НС», змусить відмовитися від поспішного реформування тих силових структур, які зараз ефективно працюють і приносять державі не проблеми й скандали, а реальні гроші.

Буде ще більш прикро, коли на захист підрозділів, які працюють і приносять користь дер­жаві, стануть політичні супротивники й опозиціонери, котрі можуть виявитися більш далекоглядними й максимально використати ситуацію навколо правоохоронних реконструкцій.

А тим часом професіонали б’ють на сполох. Вони розуміють: метушня навколо перепідпорядкування інших силових відомств органам МВС здатна не активізувати, а знизити результативність боротьби зі злочинами, у тому числі й у сфері оподаткування.