Не можу мовчати

Кожного робочого дня о восьмій годині я приходжу до свого кабінету, де на мене чекає улюблена робота. Вже майже 27 років (з них 17 років — як суддя) я займаюся кримінальним процесом — мабуть, найскладнішою категорією судових справ, оскільки за кожною з них доля конкретної людини, її біль, переживання і сподівання на законність та справедливість прийнятого щодо неї рішення.

Я дуже люблю і ціную свою роботу. Але останнім часом щось дуже мене непокоїть, не дає можливості зосередитися, спокійно й сумлінно виконувати свої обов’язки.

Чомусь пам’ять вертає до більш ніж десятирічної адвокатської практики, якою я займалася до того, як у грудні 1993 р. була обрана суддею Київського міського суду, а згодом, у 2007 р., стала суддею Верховного суду. До тих часів, коли я, використовуючи всі можливі законні способи, відстоювала інтереси своїх підзахисних.

Я пишаюся тим, що ніколи за роки своєї роботи не почула від підзахисних чи їхніх родичів слів, які б ставили під сумнів мою професійну репутацію і честь. Ніколи, навіть тоді, коли намагалася знайти слова втіхи для матері свого підзахисного, вирок щодо якого у вигляді смертної кари було виконано. Відтоді на моєму робочому столі назавжди залишилася саморобна ручка цього підзахисного як символ, як мовчазне нагадування про те, що, відкриваючи чергову кримінальну справу, я повинна залишатися насамперед людиною.

На все життя запам’ятала слова одного з учасників процесу, які почула в 2002 р. після постановлення мною виправдувального вироку щодо двох осіб, які обвинувачувалися у вчиненні низки тяжких злочинів: «Спасибі за мужність».

Суть роботи судді полягає у вирішенні конфліктів, і дуже рідко йому вдається прийняти таке рішення, яке б задовольнило обидві сторони. Тому завжди є сторона, яка, незважаючи на законність прийнятого рішення, може висловити незадоволення ним, у т.ч. подавши скаргу на суддю. Крім того, суддя, як і будь-яка людина, в силу недостатнього досвіду та недосконалості законодавства може припуститися помилки. Тому важливо, щоб в органі, який розглядає скарги на суддів, більшість становили саме судді, які добре розуміють суддівську діяльність та її ризики. Це — запорука того, що цей орган не використовуватиметься як інструмент розправи з неугодним суддею.

Так що ж так турбує мене останнім часом?

Мовчання.

Моє мовчання — у той час, коли в державі відбувається спроба розбалансувати судову систему та різко послабити її кадровий потенціал, коли в парламенті приймаються закони, які фактично зводять нанівець незалежність суддів, коли щодня через засоби масової інформації ллється бруд на всю судову систему, а отже, й на кожного з нас, коли майже кожного тижня з суддівських лав висмикують окремих наших колег-суддів і ганебно, з порушенням усіх процедур і прав, звільняють, використовуючи формальні зачіпки чи надумані підстави. Звільняти потрібно, але тих, хто справді зганьбив звання судді. Змовчала я й тоді, коли голова парламентського комітету з правосуддя дозволив собі небачену юридичну некоректність, поставивши в один ряд із нині обвинувачуваним колишнім суддею І.Зваричем (хоча до постановлення щодо нього вироку такі висловлювання є неприпустимими) голову Верховного суду В.Онопенка, голову Ради суддів України П.Пилипчука, інших суддів Верховного суду. Змовчала й тоді, коли руками суддів Верховного суду намагалися «підірвати» Верховний суд ізсередини, ініціюючи збір підписів за звільнення з посади голови В.Онопенка, який у даний час практично один відкрито відстоює інтереси правосуддя.

Таке мовчання дуже прикре і болісне, але цілком зрозуміле. Адже з набранням 15 травня 2010 р. чинності Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» в Україні з’явився орган, з чиєю допомогою можна звільнити будь-якого суддю, а можливості захисту суддями своїх прав істотно обмежені. На даний час із 20 членів ВРЮ всього п’ять діючих суддів. Абсолютна ж більшість — це прокурори (четверо), адвокати (троє), народні депутати (двоє), представники органів виконавчої влади та інших установ.

Проте треба розуміти, що для існування будь-якої демократичної держави, для можливості реалізувати кожним громадянином такої держави своє право на справедливий суд не існує більшої загрози, ніж залежний суддя. Суддя, який, розглядаючи справу, керується не своїм внутрішнім переконанням і законом, а думає про те, щоб за будь-яку ціну зберегти свою посаду.

У новому законопроекті про судоустрій закладено норму про те, що в майбутньому у ВРЮ більшість становитимуть судді, але водночас у перехідних положеннях до цього проекту зазначено, що ВРЮ в нинішньому складі діятиме ще шість років. Рішення ВРЮ про звільнення судді сьогодні може бути оскаржене суддею до єдиного суду в Україні — Вищого адміністративного суду, рішення якого є остаточним (навіть засуджена особа має право на апеляційне оскарження, а судді — ні). При цьому питання про звільнення судді з посади парламентом відбувається навіть тоді, коли ВАСУ ще не прийняв рішення за скаргою судді, коли порушено процедуру розгляду цього питання на профільному парламентському комітеті, коли присутня в сесійній залі незначна кількість депутатів забезпечує «потрібне» голосування, всупереч Конституції вирішуючи долю суддів.

Саме так відбувалося звільнення 17 червня ц.р. судді Верховного суду О.Волкова, якого я знаю особисто з 1984 р., коли він іще працював суддею Бородянського районного суду Київської області. Знаю як чесну і справедливу людину, фахового суддю з майже 30-річним стажем, який ніколи не ховався за чужі спини й відкрито висловлював свою позицію, зокрема відстоюючи права суддів у Раді суддів України та у ВРЮ.

Звільнення судді О.Волкова і стало тією межею, через яку я не можу переступити, а отже, й мовчати далі. Вважаю за необхідне висловити свою позицію щодо тих процесів, які відбуваються сьогодні навколо судової влади.

Те, що судова система потребує реформування та певного кадрового оновлення, — незаперечний факт, і процес цей був розпочатий самим суддівським корпусом, коли на VIII позачерговому з’їзді суддів України було прийняте рішення схвалити концептуальні засади судової реформи.

Цілком зрозуміло: для того, щоб розпочати будь-яку реформу, спочатку потрібно розробити її концепцію, визначити мету, завдання, основні напрями реформування. Особливо якщо це стосується реформи судової влади, без якої неможливе існування будь-якої демократичної держави. Адже саме суд є тим органом, який повинен забезпечувати дотримання законів всіма громадянами України, незалежно від їхнього статусу та займаних посад. Саме суд є тим органом, у якому будь-яка людина повинна знайти захист своїх законних прав та інтересів.

Тому суддівська спільнота схвально сприйняла ініціативу новообраного президента України про створення робочої групи з питань проведення судової реформи. Ми очікували, що результатом роботи цієї робочої групи, до складу якої увійшли і представники ВСУ, якраз і стане цілісна концепція судової реформи, яку після широкого громадського обговорення затвердить парламент, а вже на її основі буде підготовлено комплексні закони — щодо судоустрою, статусу суддів, прокуратури, адвокатури, внесено зміни до процесуального законодавства.

Який же подив, якщо не сказати шок у суддів, громадськості, юридичної та наукової спільноти викликало останнє засідання цієї робочої групи, яке відбулося 31 травня 2010 р. і на якому замість Концепції судово-правової реформи без обговорення було оприлюднено проект закону «Про судоустрій та статус суддів». Цей проект більшість членів робочої групи побачили вперше, але, очевидно, саме він мав символізувати собою судово-правову реформу.

Вже 1 червня цей проект був поданий на розгляд парламенту, 2 червня розглянутий на засіданні Комітету з питань правосуддя, а 3 червня 2010 р. прийнятий парламентом у першому читанні.

Чого можна очікувати від такого закону?

Відразу ж хочу підкреслити єдиний позитив, який я побачила в цьому законопроекті, — істотне підвищення заробітної плати для суддів місцевих судів, що цілком справедливо, оскільки саме на їхні плечі лягає найбільше навантаження.

Проте цей безумовно позитивний крок з боку держави не може виправдати руйнування системи судочинства та виштовхування із цієї системи найбільш досвідчених і фахових суддів, що, на мою думку, трапиться, якщо цей закон найближчим часом поспіхом, без широкого обговорення та врахування альтернативних точок зору, без проходження експертизи у Венеціанській комісії буде прийнятий парламентом.

Зупинюся тільки на деяких положення цього проекту.

Так, ним планується змінити судоустрій держави, запровадивши фактично суцільну спеціалізацію судів.

Якщо говорити про чинну систему судоустрою, то в кримінальному та цивільному судочинстві вже багато років існує чітка і зрозуміла триланкова система: суд першої інстанції, апеляційний суд і касаційний суд, яким є Верховний суд. Ця система апробована часом і жодних суттєвих нарікань ніколи не викликала.

Певні проблеми в системі судочинства виникли тоді, коли було створено вищі спеціалізовані суди — Вищий господарський суд, а пізніше Вищий адміністративний суд, у зв’язку із чим у Верховному суді було створено відповідні палати, що, зокрема, при розгляді господарських спорів призвело до повторної касації, а судочинство в цих галузях стало чотириланкове.

Потім було рішення Конституційного суду України від 11 березня 2010 р., в якому вказано на недопустимість повторної касації під час розгляду адміністративних та господарських спорів. Однак, як на мене, автори законопроекту достатньо оригінально розтлумачили це рішення і чомусь вирішили проводити реформування судової системи саме в галузі цивільного та кримінального судочинства шляхом створення ще одного спеціалізованого суду — Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ.

І тут є щонайменше три моменти, які вказують на те, що запропонована авторами законопроекту схема судоустрою є ще менш досконалою, ніж існуюча. По-перше, створюється досить дивна і нелогічна система, коли на рівні місцевих та апеляційних судів діятимуть суди загальної юрисдикції, а на рівні касаційної інстанції раптом виникає якийсь спеціалізований Вищий цивільно-кримінальний суд. По-друге, незрозуміло, в чому полягає спеціалізація суду, який одночасно розглядатиме абсолютно різні за своєю правовою природою цивільні та кримінальні справи. І насамкінець, попри постійні запевняння прихильників законопроекту, що в ньому повністю враховано позицію Венеціанської комісії, створення нового Вищого спеціалізованого суду суперечить попередньому висновку Венеціанської комісії, в якому вказувалося на недоцільність створення нових судових утворень, а натомість пропонувалося закріпити функцію касаційного перегляду саме за Верховним судом.

Взагалі законопроектом повноваження Верховного суду практично зводяться до нуля. Він діятиме в складі 20 суддів і розглядатиме справи після рішень Європейського суду з прав людини, а також, якщо при неоднаковому застосуванні закону вищими спеціалізованими судами, ті ж самі вищі суди вирішать, що та чи інша справа може бути передана на розгляд до Верховного суду. Пояснити такий підхід з точки зору логіки взагалі неможливо. Я вже не кажу про те, що це порушує загальновизнаний принцип, відомий іще з римського права, — ніхто не може бути суддею у своїй справі.

Одразу ж виникає і наступне запитання: про захист прав якого конкретного громадянина дбатиме така система судочинства і чи стане вона простішою, зрозумілішою та доступнішою для людини?

На моє глибоке переконання — ні.

Хочу зауважити, що на сьогодні в Судовій палаті у кримінальних справах Верховного суду в касаційному порядку переглядаються тисячі справ, по багатьох з яких саме в найвищому судовому органі люди знаходять законність і справедливість, адже до складу палати входять найдосвідченіші професіонали — судді з багаторічним стажем практичної роботи, які вимушені будуть, як і більшість суддів інших ланок, піти з посади із введенням у дію нового закону.

Піти — через абсолютно дискримінаційне положення цього закону, згідно з яким суддя матиме право на відставку тільки після того, як 25 років відпрацює на посаді судді. Особисто в мене цей термін асоціюється з давно минулими часами, коли саме на такий строк чоловіків забирали в рекрути. А чи зважали автори цього положення на міжнародний досвід, думку лікарів щодо фізичних та психологічних можливостей людини, чи враховували навантаження, яке кожного дня витримує сумлінний суддя? Впевнена, що ні. Такий строк могла визначити тільки людина, яка ніколи не тримала в руках жодної справи і не приймала в ній рішення. На мою думку, оптимальним строком суто суддівського стажу може бути 15 років, після яких суддя, виходячи зі своїх можливостей, повинен мати право вирішувати, чи піти у відставку, чи продовжити роботу на посаді судді.

На сьогодні в судовій системі працює понад вісім тисяч суддів, які прийшли на цю роботу за нині діючим Законом «Про статус суддів», що надає судді право на відставку, якщо він пропрацював на посаді судді не менше 20 років. Причому до цього стажу зараховується робота на певних посадах, серед яких, зокрема, робота прокурором і слідчим за умови наявності у всіх таких осіб стажу роботи суддею не менше десяти років.

Незважаючи на закріплений Конституцією принцип, відповідно до якого закон, що погіршує становище, не має зворотної сили, автори нового закону в перехідних положеннях визначили, що судді, які за старим законом мають право на відставку, повинні визначитися до
1 січня 2011 р. і подати заяву про відставку, а решта суддів, які такого права не мають чи вирішать продовжувати роботу, повинні будуть відпрацювати 25 років суддею, щоб мати право на відставку.

Чи замислювались автори цього положення, скільки досвідчених професійних суддів України, які мають стаж суддівської роботи понад десять років, вимушені будуть піти з посади до 1 січня 2011 р. і хто здійснюватиме судочинство після цієї дати? Фактично це вимивання основи суддівського корпусу, його істотне ослаблення, що вкрай негативно позначиться на судовому захисті прав громадян.

Для тих, хто безпосередньо доклався до включення до законопроекту вказаних положень і заявляє про врахування зарубіжного досвіду, хочу зазначити, що КС сусідньої
Росії своїм рішенням від 20 квітня 2010 року (з посиланням на те, що рівень конституційного правового захисту статусу суддів не може понижуватися порівняно з уже досягнутим), постановив: положення нового, прийнятого в Росії 10 січня 2009 року, закону щодо визначення стажу роботи судді, який аналогічним чином погіршує становище суддів, котрих було обрано на посаду судді за старим законом, поширюються тільки на суддів, які прийшли на роботу за новим законом.

У перехідних положеннях законопроекту також зазначається, що суддя Верховного суду може перейти до новоствореного вищого спеціалізованого суду або до іншого нижчого суду, або залишатися суддею Верховного суду доти, доки йому не виповниться 65 років, і так до того часу, поки у Верховному суді не залишиться 20 суддів.

На сьогодні у Верховному суді працює 80 суддів. Переважній більшості з них ще працювати від п’яти до 15 років — до досягнення 65-річного віку.

У цьому зв’язку виникає запитання, чи перейдуть ці судді стрункими рядами, як на це розраховують автори нововведень, до нижчих судів, у тому числі й новоствореного Вищого суду, а на будівлі Верховного суду з’явиться табличка «Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ»? Думаю — ні. Тому що кожен з нас пройшов свій нелегкий шлях до цієї найвищої суддівської посади і з гордістю несе звання судді Верховного суду.

Автори нового закону мали б ураховувати і те, що Верховний суд України як найвища судова інстанція держави, як касаційна інстанція існує вже 87 років, протягом яких поступово було створено потужну професійну структуру з найдосвідченіших і найкваліфікованіших суддів саме з розгляду справ у касаційному порядку. Її знищення — а саме в цьому й полягає запропоноване реформування судової системи — призведе до непоправних наслідків, один з яких — у створеному Вищому спеціалізованому суді з розгляду цивільних та кримінальних справ не буде суддів, котрі зможуть одразу забезпечити його діяльність як касаційної інстанції. Для того щоб цей суд запрацював на тому рівні, на якому зараз працюють палати Верховного суду України, потрібен тривалий час — не одне десятиліття. Внаслідок таких нововведень постраждають насамперед конкретні люди, а також імідж України як правової держави.

Окремо кілька слів хочу сказати про запропоновану законопроектом систему кадрового підбору кандидатів на посаду судді, адже це, безумовно, має більше значення для суспільства, ніж кількість судових інстанцій, які розглядатимуть справи.

Автори нового закону вигадали багатоланкову, дуже складну і довгу систему навчання для відбору суддівських кадрів, у якій, очевидно, провідну роль відіграватиме Одеська національна юридична академія.

Проте цілком зрозуміло, хоч би якою складною була система навчання судді, хоч скільки б іспитів він складав, не зможе така система визначити саме того суддю, який буде чесним, справедливим, фаховим. На мою думку, необхідно повернутися до попередньої практики, згідно з якою претендент на посаду судді спочатку проходив певний строк стажування під керівництвом найдосвідченішого судді того чи іншого суду і фактично виконував роботу судді, а в разі успішного проходження цього стажування, в подальшому обирався суддею.

І, нарешті, я взагалі не можу збагнути, чому, коли йдеться про реформування судової влади, фактично не враховуються думки тих, хто і є представниками цієї влади, тих, хто кожного дня вирішує тяжке з морального погляду питання про винуватість чи невинуватість особи та про міру покарання, на яку вона заслуговує.

От і все, чим я хотіла відкрито поділитися.

Розумію, що моя позиція може буде сприйнята моїми колегами неоднозначно, але вона така, яка є, і це, на мою думку, значно краще, ніж і далі мовчати. Я не можу собі цього дозволити і з огляду на світлу пам’ять моїх батьків (тата В.Кисельова — лікаря-невропатолога, мами І.Туркевич — доктора юридичних наук, професора, заслуженого юриста України), моєї першої наставниці на професійній роботі С.Роговської, які навчили мене в будь-якій ситуації завжди чинити так, як велить сумління.

P.S. Сподіваюся, що це моє перше на посаді судді відкрите висловлення своєї позиції в засобах масової інформації не буде розцінене деякими членами ВРЮ як порушення присяги судді чи аморальний вчинок...