НА ПАНЕЛІ — ДІТИ

Залізничний вокзал, пасажири купують квитки. Тут же крутяться хлопчаки років шести-восьми, нюхають клей. Дорослі ніяково відводять очі й з усіх сил намагаються зробити вигляд, що їх немає. А вони просять копієчку, матюкаються й сміються над кульгавою собачкою. Через деякий час кучерявий, у явно великих черевиках хлопчисько років семи плететься за якимось чоловіком, на ходу віддаючи клей друзям, котрі перебільшено голосно сміються. Двірник, змахуючи віником сміття, щось бубонить про безсоромність, і так, щоб оточуючі почули. Переварюючи інфор-мацію, покупці зіщулюються в надії якомога швидше звідси забратися і вже зі спокійною совістю нічого не бачити. А хлопчик повертається, на ходу доїдаючи хот-дог. За секс-послуги, надані в затишній містинці вокзалу, платять небагато.

Багато хто впевнений: цих «голодранців», яких ми боїмося й ненавидимо, від яких відмахуємося, як від бруду, виправдовуючись тим, що вони небезпечні й не мають ніяких людських понять, треба відправити в спецмісця. Тут безперечно лише одне — вони дійсно небезпечні.

Це давно вже не новина. Поглибленим вивченням дитячої проституції займаються в США, Великобританії, Німеччині, навіть у Росії. В Україні боротьба з дитячою проституцією — це лише локальні й періодичні акції. Саме цим ми від розвинених країн і відрізняємося. Причини, з яких діти змушені торгувати своїм тілом, і категорії населення, звідки виходять ці діти, скрізь однакові. Різниця лише в ступені зацікавленості суспільства й держави в вирішенні цих проблем.

Конвенція ООН про права дитини відносить до цієї категорії особу, котра не досягла 18 років. Дитяча проституція, торгівля дітьми й дитячою порно-графією називаються кримінально карними злочинами. У цьому контексті акценти однозначні: жертва — дитина. Так за папірцями. У житті діти частенько й не підозрюють, що вони жертви. Дитяча проституція, прямий наслідок масової дитячої бездоглядності, для них тільки робота.

Двоє дівчат-підлітків, які, мабуть, живуть на вулиці (про що свідчить їхній зовнішній вигляд), мирно прогулюються Хрещатиком. Коли перехожий чоловік намагається до однієї з них причепитися, подружка зупиняє налякану дівчинку: «Не бійся, він не збирається тебе бити. Він хоче з тобою переспати».

Спираючись на коментар соціальних працівників, які за обов’язком служби стикаються з дітьми, котрі займалися проституцією, на дослідження ЮНІСЕФ 1997—1998 рр., проект «Діти вулиці», можна зробити висновок: здебільшого ні ранній секс, ні секс за гроші в дітей, котрі живуть на вулиці і змушені в такий спосіб заробляти на життя, страху й побоювання не викликає. Вони ставляться до цього з дорослою «філософією»: якщо немає нічого кращого, виходить, зійде й це. Причин «нормального» ставлення до сексу за гроші й абсолютної безграмотності в питаннях хвороб, що передаються статевим шляхом, більш ніж достатньо.

Злиденне існування, відсутність освіти (більшість із них ні дитячі садки, ні школи не відвідують) і батьківської опіки — наріжні камені, на котрих «стоїть» сьогодні дитяча проституція. Набагато частіше, ніж хотілося б, саме батьки розвивають і підтримують роботу своїх дітей на вулицях. За даними ЮНІСЕФ, понад 50% дітей, попри погане ставлення до них батьків, люблять і довіряють їм більше, аніж кому б то було. Тож, коли мама з татом заохочують і підтримують, більш того, це допомагає сім’ї зводити кінці з кінцями, то чому б і ні? Діти вчаться заробляти на хліб проституцією, жебрацтвом і злодійством. І колись вони виростуть. Не потрібно бути психологом, щоб зрозуміти: нормально ставитися до любові, сексу, дружби вони вже не зможуть. Як і не зможуть довіряти тому суспільству, котре зараз мовчазно за ними спостерігає.

Спеціалісти віддають перевагу терміну «діти, втягнуті в проституцію», а спеціальний доповідач Комісії з прав людини ООН у питанні про торгівлю дітьми, дитячу проституцію і дитячу порнографію Офелія Кальсетас-Сантос у своїх виступах наполягає на терміні «дитяча проституція».

У нас же з формулюваннями — проблеми, які поки лише намагаються вирішити. Колись у нас не було сексу. Тепер у нас так само немає дитячої проституції, а точніше юридичного формулювання. 25 березня 1999 року в першому читанні прий-нято закон «Про охорону дитинства». Після доробок до другого читання він прийде з більш конкретною назвою «Про захист прав дитини». Його мета — адаптація й впровадження в українське законодавство норм Конвенції ООН з прав дитини. І тут уперше спробують запровадити юридичне визначення термінів, які досі чітко ніяк не називалися: безпритульні, бездоглядні, діти-сироти, діти, позбавлені батьківської опіки. Нерозробленість термінології ускладнювала дослідницьку й статистичну діяльність по «Дітях вулиці». Тому офіційної статистики — про кількість дітей, які живуть на вулиці, наркоманів, які займаються проституцією й дрібними крадіжками — у нас немає. Та яким був мій подив, коли в притулку для неповнолітніх при міській службі у справах неповнолітніх мені повідомили, що не тільки такого терміна, як «дитяча проституція», немає, а й дітей із такими проблемами не існує.

Мають рацію вони в одному: у нас реально ні психологічною, ні соціальною адаптацією ні громадські, ні державні органи не займаються. Про окремі соціально-реабілітаційні центри питання взагалі не стоїть. Іноді в притулку проводять реабілітаційні програми, але вони нерегулярні й суттєвого результату не приносять хоча б тому, що ніхто не може пояснити, який результат усе ж передбачається. Притулок займається своїм прямим обов’язком: тимчасове утримання вуличних дітей. Частина приходять самі, частину приводять люди, але основний контингент надходить сюди після облав кримінальної міліції та служби у справах неповноліт-ніх. Лише випадково й тільки за особливої довіри до психологів може надійти інформація про те, що хтось із дітей займається проституцією. Але на цьому ставлять крапку. Втім, наші органи соціального захисту не такі бездіяльні, як здається на перший погляд. У кожному районі існують громадські приймальні, куди можна звернутися по допомогу психолога й соціального працівника. Інша річ, що діти частіше за все знають про ті місця, де їх можуть прогодувати, а не проконсультувати. Тому рейди соціальних служб у рамках роботи з дітьми вулиці мають у них успіх: годують шоколадом і напувають бульйончиками. Однак самі діти по допомогу звертаються вкрай рідко, та й то, якщо справи зовсім кепські. Перший пункт призначення — лікарня, другий — лише в крайньому випадку — приймач-розподільник.

У 1997—1998 рр. дитячий фонд ООН ЮНІСЕФ проводив проект «Діти вулиці», намагаючись у його рамках знайти якийсь вихід. Представники соціальних служб працювали з дітьми безпосередньо на вулиці. Висновок: дитяча проституція лише один із побічних ефектів дитячої безпритульності й один із найпоширеніших засобів заробітку поряд із жебрацтвом і злодійством.

І поки дорослі придумують нові проекти, ці діти ростуть і по-своєму вчаться заробляти гроші. І, може, варто порахувати, скільки дорослих із них виросте. Враховуючи, що за п’ять років від холоду, голоду, нюхання клею й безладного раннього сексу половина помре. А це не кращий вихід із ситуації. Як не вихід — намагатися сполучити тільки дві функції: каральну і «годувальну».