Кримінальний процес передвиборного періоду

Теоретизуючи про побудову правової держави, на практиці ми поступово відвикаємо навіть дивуватися з того, що, мабуть, наймасовіші порушення прав людини допускають державні структури, покликані охороняти ці права. Зокрема, передвиборна ситуація як ніколи яскраво продемонструвала, що міліція, як і обіцяв її керівник, не може залишатися поза політикою. Що правозастосовна практика здатна викликати шок навіть у тих закордонних спостерігачів, які справді намагаються не втручатися у наші внутрішні справи. Про деякі аспекти застосування кримінально-процесуального права, характерні для нинішнього передвиборного періоду, розповідає Микола СІРИЙ, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Інституту держави і права імені В.Корецького НАН України:

— Немає наділених владою політичних сил, які б не піддавалися спокусі застосувати кримінальну юстицію в політичних інтересах. Про це суспільству завжди слід пам’ятати і, відповідно, вибудовувати механізми запобігання і недопущення таких проявів, активно й постійно проводити деполітизацію правоохоронної та судової систем, удосконалювати кримінальний і кримінально-процесуальний закон. Дію кримінально-процесуального закону всебічно й чітко можна побачити саме в період виборів, найчастіше поєднаних із конфліктом, соціальною напругою.

Юридичний фах не може повноцінно функціонувати без довіри громадян. Проте лише тоді, коли правоохоронці та представники Феміди здатні будуть переконливо й логічно пояснити свої дії і правову позицію в умовах свободи слова, відкриється можливість для формування такої довіри. Основне завдання визначених законом процедур, згідно з якими здійснюється кримінальне переслідування, полягає в тому, щоб кожен крок правоохоронної системи був зрозумілим, логічним і переконливим. У протилежному разі завжди без винятку — і насамперед судді — зобов’язані неухильно дотримуватися принципу презумпції невинності, яка полягає в тому, що обвинувачення не може грунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Відповідно до статті 62 Конституції України, всі сумніви щодо доведення вини особи тлумачаться на її користь.

Якщо правоохоронні органи проводять заходи «з виявлення вибухівки» у студентів, які відкрито заявляють про свою принципову громадянську позицію на виборах, то в кожному такому випадку суспільство має бути повідомлене про те, з яких конкретно джерел і яким чином отримано інформацію про ймовірну наявність цієї вибухівки.

Абсолютно непереконливо виглядає інформація: «в міліцію надійшло повідомлення, що в підвальне приміщення житлового будинку... групою невідомих занесено валізи, в яких, можливо, міститься вибухівка».

Припустимо, у правоохоронних органів справді є інформація, що можуть бути використані вибухові пристрої з політичною метою. Тим паче в такому разі, для забезпечення повної довіри до дій правоохоронців, необхідно, наприклад, у присутності народних депутатів, представників місцевої влади проводити не дослідчий огляд приміщення, як це було зроблено у випадку з молодіжною організацією «Пора», а огляд місця події у встановленому законом порядку, із дотриманням усіх процесуальних правил.

Кримінально-процесуальна процедура для того і встановлюється, щоб кожен крок правоохоронного органу викликав довіру суспільства. Саме тому процесуальне право й передбачає, що перед проведенням кожної слідчої дії її учасників потрібно інформувати про те, що шукають правоохоронці, з якою метою і на яких підставах це робиться. Якщо вони мають намір провести обшук, то передусім повинні заявити про те, що користувач конкретного приміщення мусить видати певні предмети, які цікавлять слідство. Оголошуються підстави, повноваження, визначається, що й чому шукають, і тільки потім починається виконання слідчих дій. Якщо ж це відбувається у зворотному порядку — спочатку шукають, причому багаторазово, — то тим самим перекреслюється сама суть цієї процесуальної дії. І в такому разі вже суд зобов’язаний зайняти принципову позицію щодо того, чи можна довіряти результатам слідчих дій, проведених із порушенням основних правил їх проведення.

Якщо порушується кримінальна справа у зв’язку зі «створенням рядом осіб незаконних збройних формувань — терористичних груп, завдання яких — скоєння терористичних актів», — суспільству негайно мають бути надані переконливі факти, що підтверджують серйозність цього обвинувачення. Інакше у громадян є реальні підстави вважати, що правоохоронна система використовується в політичних цілях. Взагалі, у періоди соціальної напруги варто надзвичайно обережно ставитися до офіційних заяв про терористичну діяльність. Насамперед не оприлюднювати неперевірених версій. Когось такі заяви можуть налякати, але когось — підштовхнути до аналогічних дій. Відомо, що стимулювати активність неврівноваженої людини дуже легко.

Сьогодні ми, на жаль, можемо констатувати численні випадки втручання представників правоохоронних органів у виборчий процес. Ідеться не тільки про В.Ющенка. Є ще низка випадків, що стосуються виборчих кампаній кандидатів від комуністів, від соціалістів. Загалом, наявне системне явище, тенденція, і це не може не викликати серйозного занепокоєння.

— Лідера «Нашої України» В.Ющенка обвинувачують у тому, що він не надає інформацію й документи, необхідні для роботи слідчої парламентської комісії з розслідування причин його захворювання. Глава цієї комісії Володимир Сівкович заявив, що комісія має поставити крапку в питанні, «чи були докази навмисного отруєння Ющенка з 10 по 17 вересня хімічною або іншою речовиною», і що «на сьогодні відсутність будь-яких доказів — це вже відповідь» на це запитання. Як ви розцінюєте ситуацію, що склалася, з правової точки зору?

— Я б розпочав із такого аспекту. Як відомо, у зв’язку з тим, що сталося з В.Ющенком, порушено кримінальну справу. Крім того, уже є якісь попередні висновки спеціальної слідчої комісії парламенту. Озвучено також численні заяви з цього приводу офіційних і неофіційних осіб. Що з усього цього є офіційною позицією держави у зв’язку з зазначеною подією? Лише одне — кримінальна справа, порушена Генеральною прокуратурою за статтею 112 КК про зазіхання на життя державного або громадського діяча.

Слід виходити з того, що кримінальні справи не можуть порушуватися просто так, про всяк випадок. Закон (стаття 94 Кримінально-процесуального кодексу) передбачає, що кримінальну справу можна порушити лише за достатніх даних, які вказують на наявність ознак злочину. Якщо кримінальну справу порушено, це означає, що в розпорядженні держави є достатньо даних, які вказують на наявність ознак злочину, передбачених відповідною статтею Кримінального кодексу.

Ця позиція держави зберігається до моменту, коли суд прийме рішення за результатами розслідування або винесе постанову про закриття кримінальної справи слідчими органами. З цього випливає лише одне: обов’язок держави — розслідувати кримінальну справу всебічно, повно та об’єктивно.

І ось ми підходимо до відповіді на ваше запитання. Після того, як справу порушено, має бути винесена постанова про визнання особи потерпілою. Це вже другий документ, який підтверджує наявність даних про скоєння злочину. Лише після цього перед потерпілим можна ставити питання щодо його особистої позиції з цієї справи, зокрема про надання необхідної інформації слідчим органам, про те, довіряє він їм чи ні.

— Яка тоді, на ваш погляд, роль парламентських слідчих комісій?

— У даному випадку ми вкотре переконалися, що цей інститут у нас не спрацьовує. Якщо проводиться розслідування конкретної кримінальної справи — це вже є офіційними заходами, які здійснює держава. Виходити треба з того, що ніхто інший не повинен, та й не може паралельно зі слідством виконувати одну й ту саму — слідчу — роботу. У чому має полягати роль парламентської комісії? Є лише два варіанти. Перший — комісія повинна забезпечити належні умови для провадження у кримінальній справі, захист слідства від політичного впливу на розслідування. Наприклад, коли виникає необхідність отримати свідчення чи документи від людини, котра має великі політичні важелі, що дозволяють їй ухилятися від цього; коли потрібно зняти тиск на хід розслідування. Про доцільність такої функції слідчої комісії свідчить світовий досвід роботи аналогічних інститутів. Комісія має допомагати слідству, створювати умови для його всебічного проведення, але не втручатися в його перебіг і не робити своїх висновків.

І другий варіант — така комісія бере на себе іншу роль, дозволяючи робити висновки щодо доказів у справі. Тоді вона має ставати органом розслідування з усіма належними повноваженнями та кадровим складом і здійснювати повноцінне провадження відповідно до Кримінально-процесуального кодексу. Лише у цих двох позицій щодо можливої ролі утворюваних парламентом комісій є сенс. Коли ж одні (правоохоронні органи) проводять розслідування, а інші (слідча комісія) роблять висновки в справі — ніякого реального сенсу в таких діях немає. Ще й тому, що парламентська комісія не несе ніякої відповідальності за свої висновки і регламент її роботи не узгоджений із кримінально-процесуальними правилами. Розслідування будь-яких злочинних фактів — серйозна річ, що детально регламентується Кримінально-процесуальним кодексом саме для того, аби все здійснювалося належним чином і висновки слідчих органів мали реальну вагу в суді.

— Сьогодні ведуться суперечки про юридичне значення медичних досліджень, проведених і зафіксованих австрійськими лікарями, які подавали допомогу В.Ющенку. Наскільки ці висновки процесуально значимі для нашого правосуддя?

— Незалежно від того, де лікувалася людина, абсолютно всі медичні документи, пов’язані з процесом лікування, зокрема з виконанням заходів, спрямованих на виявлення причин хвороби, однакові за значимістю з погляду доказової сили.

У даному випадку можуть бути проведені які завгодно експертизи, зокрема комплексні. Однак результати жодної з таких судово-медичних експертиз не є підставою для переоцінки висновків, що їх зробили австрійські медики.

Джерелом доказів є як висновки судово-медичного експерта, так і документи. Ми маємо на увазі всі матеріали медичної справи, аналізи, історію хвороби, нагляд за станом пацієнта, застосовані медичні препарати й заходи, спрямовані на виявлення причин захворювання тощо. Оцінювати всі ці матеріали — не в компетенції правоохоронних органів або інших медиків, а виключно прерогатива суду.

— Чи були зобов’язані австрійські лікарі доводити до відома австрійської поліції, що до них звернувся потерпілий, який перебував у тяжкому стані, з підозрою на отруєння, та ще й кандидат у президенти іншої держави?

— Зобов’язання повідомляти про такі факти пов’язане з правилами підслідності. Повідомляти слід тому, на кого покладений обов’язок розпочати кримінальне переслідування стосовно певних обставин, пов’язаних зі злочином. Це загальне правило як для нашої країни, так і для інших держав. Відповідно до загальноприйнятих правил, лікарі зобов’язані повідомляти в органи кримінального переслідування у випадках, коли є явні факти, що можуть свідчити про скоєння злочину. Наприклад, вогнепальне або ножове поранення, наслідки дорожньо-транспортної пригоди. Якщо йдеться про тяжкий стан пацієнта і ще тільки потрібно з’ясувати його причини, лікар не повинен звертатися до поліції. Крім того, якщо медикам точно відомо, що події, пов’язані з причиною хвороби, сталися на території іншої держави, то для них важливий лише один факт — чи повідомлені про цю подію офіційні органи цієї закордонної держави. Якщо офіційна влада в курсі справи, немає жодного сенсу давати повторне повідомлення.

Правила підслідності виходять із цілої низки критеріїв: місце скоєння злочину, місце виявлення злочинних наслідків, місце, де був затриманий злочинець. Але ні в нашій, ні в будь-якій іншій країні місце лікування потерпілого не є таким для порушення кримінального переслідування. Це якась зовсім нова ідея для юриспруденції, про яку говорять у нас у зв’язку з австрійськими лікарями, котрі надавали допомогу
В.Ющенку. Людина має право лікуватися там, де вона хоче. І якщо вона проходила лікування, наприклад, у п’яти країнах, це не означає, що в кожній із них має бути порушене кримінальне переслідування, тому що це нонсенс.

Є всі підстави категорично стверджувати, що ніяких сумнівів із приводу правомірності поведінки лікарів австрійської клініки щодо того, що вони не повідомили у правоохоронні органи про звернення
В.Ющенка, немає.

— Як ви розцінюєте з погляду кримінально-процесуальних норм появу речових доказів на місці події («яєчний теракт» проти В.Януковича), знайдених, як випливає з повідомлень ЗМІ, через тиждень після самого інциденту?

— Безумовно, такого бути не може. Якщо є підстави вважати, що на місці події можуть перебувати якісь докази у справі, його оточують і якнайретельнішим чином досліджують. Потім оточення знімають і це місце відкривають для загального доступу, після чого виявлення на цьому місці нових речдоків видається не досить переконливим.

— Говорячи про особливості застосування кримінально-процесуального права в контексті прийдешніх виборів, не можна не зупинитися на експертизі «плівок Мельниченка». Не згадуючи нині про сумнівність того факту, що в розпорядження експертів був наданий оригінал запису, чи можна сказати, що, визначивши неповноцінність тих плівок, які піддавалися останній експертизі, Генпрокуратура фактично поставила крапку в цій справі?

— Зрозуміло, з процесуальної точки зору, експертиза має бути проведена лише з оригіналом. Але будь-які технічні записи — відео або аудіо — є, як правило, лише додатковим джерелом інформації. Найчастіше основним джерелом інформації виступають свідчення людей. Хоча категорично не можна сказати, що одні докази кращі, інші гірші.

— Як відомо, після вивчення матеріалів службової перевірки СБУ щодо можливого стеження за спікером Верховної Ради Володимиром Литвином Генпрокуратура погодилася з висновками спецслужби про відсутність матеріалів, які підтверджують проведення таких дій стосовно нього. З огляду на загальновідомі факти, які свідчать про волаючу нещирість компетентних органів нашої держави, запевняння в тому, що «факт стеження не підтвердився, оскільки документальних підтверджень у відповідному відомстві немає», — звучать майже знущально. Чи існує процесуально повноцінна можливість закріпити, наприклад, факт стеження, скажімо так, підручними засобами. Тобто самими громадянами, які вважають, що за ними ведуть стеження державні структури?

— Оцінюючи дії, пов’язані з незаконним прослуховуванням, стеженням, іншими заходами, що їх несанкціоновано здійснюють правоохоронні органи, надзвичайно важливо не зміщувати акценти в оцінюванні цих явищ виключно на необхідність виявлення документального підтвердження факту здійснення таких заходів. Тому що підтвердження цих фактів може бути найрізноманітніше: свідчення очевидців, самого потерпілого, відеозаписи, аудіозаписи, зроблені випадково чи цілеспрямовано. Це може бути відео- чи фотозйомка. Тобто будь-які засоби, що підтверджують певні факти, мають враховуватися й оцінюватися. Твердження зацікавленого відомства стосовно того, що певних документів немає, непереконливе. І це зовсім не означає, що протизаконних дій насправді не було.

Коли перестають працювати правила кримінального процесу, порушення прав людини набувають масового характеру, — повинен на повну силу втрутитися у справу уповноважений з прав людини Верховної Ради України.