ІСТОРІЯ ЗІ СФЕРИ ПРАВОСУДДЯ

Одне господарське товариcтво уклало договір купівлі-продажу й відвантажило залізничним транспортом на адресу столичного підприємства-покупця дорогу продукцію. Через місяць після закінчення разової угоди товариство, що потрапило в капкан, втратило будь-яку надію отримати від покупця гроші за товар. І в перших числах серпня 2001 р. у Господарський суд міста Києва було відправлено позовну заяву про стягнення основного боргу та неустойки з приватного підприємства, розташованого в самому серці столиці. Лише після направлення позовної заяви в суд наш візаві надіслав акт про недостачу, який, на його думку, має служити виправданням відмови в оплаті рахунку за відвантажену продукцію. У зв’язку з новими обставинами були дещо підкориговані позовні вимоги, але їхня суть не змінилася: отримав товар — плати гроші.

У середині вересня, не отримавши ухвалу про порушення справи, директор господарського товариства і я, як його представник, по черзі протягом двох тижнів уточнювали долю позову, зв’язуючись із Господарським судом міста Києва по телефону. Нарешті хтось із працівників суду (чи інформаційного центру) зважив на нашу наполегливість і повідомив номер справи, прізвище судді, який має слухати спір, дату й час слухання.

Так і не дочекавшись із суду ухвали про порушення справи, вирішили їхати до Києва для участі у слуханні. Логіка така: нам із суду усно повідомлено практично всі вихідні дані справи, можливість помилки невелика, отже спір справді має розглядатися 12.10.2001 р. о 9 год. 50 хв. суддею Київського міського Господарського суду Нечипоренком (прізвище судді змінене).

Директор господарського товариства купив квиток на фірмовий швидкий потяг, і 12 жовтня 2001 р. о 8 год. 50 хв. я був на порозі будинку столичного міського господарського суду. Тут перед наглухо закритими дверми вже тупцював один із приїжджих-відвідувачів, який припустив, що суд розпочинає роботу з 9-ї ранку. Простоявши на порозі будинку правосуддя ще хвилин 15 і вирішивши не марнувати часу, я пішов до сусіднього поштового відділення відправити дочці написаного в потягу листа. Повертаючись назад о 9 год.30 хв., я здалеку помітив, як відчинилися двері суду і, зрадівши, квапливо зайшов усередину, сподіваючись на швидку перемогу в судовому бої.

Єдиною службою в суді, що вже розпочала роботу, була канцелярія, і там уже зібрався натовп. Коридорами, бадьоро розштовхуючи відвідувачів із криками «Відійдіть!», бігали з чайниками працівники суду, які, на мій погляд, належать до допоміжної категорії системи правосуддя...

Відстоявши чергу до канцелярії суду, спробував довідатися, чи справді сьогодні нашу справу слухатиме суддя Нечипоренко, і заодно отримати решту необхідної в таких випадках інформації. Проте працівник канцелярії радісно повідомив, що мені необхідно звернутися до кімнати навпроти, де розташована служба інформаційно-технічного забезпечення судового процесу. Відкривши сусідні двері, я побачив чотири щонаймиліші створіння жіночої статі, які мирно пили чай. Одне з них цілком беззлобно вказало мені на двері й безапеляційним тоном довело до відома, що сюди можна буде увійти лише за двадцять хвилин.

Очікуючи в коридорі відведений мені й необхідний для прийому ранкового чаю час, думав про те, що працівники центру з інформаційно-технічного забезпечення судового процесу вирізняються дисциплінованістю. У повному складі, з огляду на кількість заповнених столів, вони перебували на робочому місці й готувалися до робочого дня, тоді як решта працівників суду досі гасали туди-сюди із пластмасовими чайниками, розганяючи відвідувачів.

Знову несміливо відчинивши двері інформаційного центру за п’ять десята і переконавшись, що зі сніданком покінчено, я почав розповідати про свою справу найближчій до дверей працівниці. Спокійно, із достоїнством і переконливістю, властивими людям, які довгі роки свого життя віддали службі в державних установах, вона заявила, що потрібну мені інформацію слід отримувати в іншого працівника. Так, з допомогою навідних запитань, поступово рухаючись у середину просторої кімнати, я нарешті дістався до того, до кого й мав. Цей фахівець, порившись у комп’ютері, на подив швидко підтвердив, що справу призначено до слухання на сьогодні, і повідомив номер кабінету судді Нечипоренка.

Піднявшись сходами, я опинився в кімнаті, яку шукав, де на стільцях уже статечно розсівся народ в очікуванні не тільки судді Нечипоренка, а й інших суддів, яких ще не було на робочих місцях. Ніхто з присутніх не висловлював анінайменшого занепокоєння з цього приводу. І я, щоб не здатися новачком у юриспруденції, став чекати початку свого господарського процесу.

Раптом мені спало на думку поцікавитися в помічника судді, чому до нас не прийшла постанова суду про порушення справи та які дії сторонам спору необхідно було здійснити на стадії досудової підготовки. З неприхованим невдоволенням не без зусиль знайдений помічник відкрив книгу відправлення кореспонденції, зазначив дату відправлення неотриманої постанови про порушення справи і з переможним виглядом різко закрив томисько перед самим моїм носом.

Будучи вихованою людиною, автор статті зрозумів це як натяк на завершення аудієнції. Залишалося повернутися до кабінету і чекати на появу судді. О 10 год. він прийшов і блискавично приступив до слухань справ. Уже за сім хвилин господарський спір, що передував нашому, розглянули.

Коли ми з представником відповідача ввійшли до кабінету, я вирішив, що суддя — рішуча, вольова людина, яка звикла відразу брати бика за роги. Поки я намагався визначити, що ж тут нині відбувається — слухання справи чи обмін репліками в якості досудової підготовки, відповідач, володіючи не меншим завзяттям, ніж суддя, узявся атакувати його клопотанням. Зміст цього клопотання зводився до того, що відповідач не знає предмета й характеру спору, не розуміє, навіщо його як повіреного викликали в суд. Крім того, представник відповідача перебуває на стаціонарному лікуванні й може пред’явити про це довідку. Довіреною особою столичного підприємства було вказано на необхідність залучення до справи ще одного підприємства, і все це в сукупності є переконливим приводом для перенесення справи на один із наступних днів.

Я висунув свої контраргументи, мотивуючи тим, що якщо визначення про порушення судової справи знайшли відповідача, отже, і усі позовні матеріали до нього надійшли (крім того, до нас вони не поверталися). Позов пред’явлений нами до представника відповідача не як до громадянина, який до того ж не є штатним працівником, а як до юридичної особи. Не зважаючи на мої заперечення, суддя настільки ж швидко, як запалився, раптом охолонув до судового процесу, вирішивши уступити настирливому клопотанню представника київського підприємства.

Побіжно погортавши матеріали судової справи, я звернув увагу, що в ній немає відправленого раніше доповнення до позову. Я вирішив залишити в судді Нечипоренка власний примірник доповнення до позову разом із додатками, а відісланий 23.08.2001 р. відшукати в нетрях канцелярії і забрати з собою.

Завітавши знову до канцелярії суду, заявив про факт відсутності в судовій справі відправлених раніше документів. Після тривалих і непростих пошуків її представниця, яка назвалася Наталею Олександрівною, зненацька знайшла інформацію про отриману від нашого господарського товариства депешу, що за журналом вхідної кореспонденції надійшла в міський суд 26.08.2001 р. Проте переоцінивши свої можливості й знесилившись на першому етапі пошуків, самі отримані документи канцелярія знайти не змогла. Розчулившись, Наталія Олександрівна вирішила дати мені слушну пораду: відіслати документацію поштою ще раз. Я заперечив, що раніше отримані судом документи необхідно знайти в кожному разі, оскільки доповнення до позову супроводжує справжній акт приймання продукції по кількості, який при розгляді справи може бути затребуваний судом. Моя пропозиція продовжити пошуки була сприйнята з розумінням і жодних серйозних запереченнями не викликала (утім, як і видимого ентузіазму). Спроба отримати номер робочого телефона Наталії Олександрівни увінчалася успіхом, чому я був дуже радий. Тепер про результати пошуків можна одержувати інформацію з перших вуст по телефону, не вдаючись до послуг поштово-телеграфного зв’язку.

І тут автору статті спало на думку (тепер розумію — даремно) попросити помічника судді Нечипоренка проконтролювати пошук доповнення до позову й відіслати його на адресу нашого підприємства. Увійшовши до кімнати помічників суддів, я застав Лілю (звертатися до неї по батькові вважав недоречним, з огляду на юний вік) за перемальовуванням гусака з дитячої абетки. Слід визнати, що малюнок вийшов на славу. Одразу відчувався талант автора, який, безумовно, всіляко слід розвивати та заохочувати. Мені відразу відмовили, мотивуючи це тим, що помилка допущена канцелярією, отже, і виправляти її мають виключно працівники канцелярії. Крім того, Ліля продемонструвала свій витвір, давши таким чином зрозуміти, що вона зайнята важливішою справою. На мою думку, малюнок був довершений і не вимагав жодних доробок. Та це, звісно ж, думка необізнаного з тонкощами малювання дилетанта.

Наостанок я вирішив звернутися до голови міського суду з проханням забезпечити в майбутньому реалізацію хоча б мінімальної кількості процесуальних прав, передбачених законом, всім учасникам нашого процесу. Та, на жаль, ні голови, ні його заступника на місці не виявилося.

Так безславно закінчилася моя подорож до Господарського суду міста Києва. Того самого дня я, сорокарічний юрист із сімнадцятирічним юридичним стажем, відбув у своє повітове місто.

P. S. Опускаючи подальші перипетії нашого спору, повідомлю читачам: наше господарське товариство домоглося позитивного для себе вирішення справи лише 3 червня 2003 р., що ознаменувалося видачею наказу на примусове виконання судової постанови. На жаль, оригінал цього наказу загублений кимось із працівників системи Міністерства юстиції України, про що господарське товариство сповістило листом Київське міське управління юстиції. Проте судові баталії в юрисдикційних органах, перебудованих на новий демократичний лад, виховали в нас неабияку стійкість духу, і нелегкий шлях лабіринтами правосуддя господарське товариство пройде до кінця.