Історія одного викрадення

Наші діти в небезпеці. Вони постійно перебувають під загрозою опинитися у лабетах чийогось збоченого бажання заробити легкі гроші й забезпечити собі гарне життя ціною сліз, крові та насилля над заручниками. Викрадачі, піддаючись ризику спопелити від праведного гніву родичів своїх жертв, зазвичай моделюють колись побачені чи почуті сюжети про поширений нині кіднепінг. У марній надії, що не допустяться фатальної помилки...

У Бабушкінський райвідділ міліції Дніпропетровська звернулася 45-річна Валентина Зюзенко (прізвища в матеріалі змінено), яка працює заступником декана факультету одного з вузів міста. Згорьована мати повідомила, що її синка — 11-літнього Андрія, шестикласника міської СШ№ 52 — викрав якийсь негідник і вимагає за його повернення чималий викуп.

Правоохоронці взялися за звичну справу й доволі швидко встановили причетність 28-річного місцевого лобуряки Руслана, в якого ніколи не було своєї сім’ї, до зникнення неповнолітнього. Як з’ясувалося, цей дніпропетровський нероба, що живе за рахунок пенсії матері-інваліда, захопив у заручники хлопчика, котрого шукала чи не вся міліція мільйонного міста.

Кіднепер із допомогою обману відвів хлопчину до балки поблизу залізничної станції «Зустрічна» й організував там імпровізовану «буцегарню». Узявши в Андрія його мобільний телефон, лиходій зв’язався з батьками підлітка і мало не довів їх до інфаркту вимогою викупу за сина. Та, незважаючи на пристойний соціальний статус Зюзенків, 4 тисяч євро, яких вимагав викрадач, у них аж ніяк не набиралося. Втім, молодик виявився зговірливим й зумів «увійти у становище» і повірити батькам заручника, що їхня реальна пропозиція допоки обмежується 700 доларами. Вочевидь, у злочинця не було хитросплетеного плану, тому він погодився й на такі гроші, аби швидше поживитися і позбутися цього «плаксія-шмаркача».

Невдовзі в умовлене місце приїхав Андріїв батько і передав кіднеперу остаточну суму. Та незчувся кримінальник, що надто швидко увійшов в образ хвацького розбійника, як кілька кремезних чолов’яг, з’явившись невідь-звідки, без зайвих формальностей боляче закрутили руки за спиною. Чолов’яга одразу зрозумів, що вляпався в чергову халепу. Востаннє Руслана засуджували у грудні 2001 року на п’ять років позбавлення волі за крадіжки та розбої. Але за «хорошу поведінку» цей в’язень заробив умовно-дострокове звільнення і вийшов на волю на рік раніше присудженого терміну. Й укотре обманув гуманних пенітенціаріїв, як свого часу «закосив» від служби в армії — мовляв, здоров’я не дозволяє захищати Батьківщину. А ось тягати пакунки з чужим добром та грабувати і наснаги вистачало, і виразка не заважала.

Невдовзі, завдяки власним старанням, Руслан знову «застовпив» своє прізвище на «кримінальній палітурці» серед багатьох справ, що їх розслідують слідчі Бабушкінської міліції Дніпропетровська.

...Того дня цей нероба-молодик вештався навколо школи, що на житловому масиві «Тополь-1». Пробирало від прийнятої щойно дози спиртного, але до очікуваного ефекту не вистачало «якихось сто п’ятдесят грамів» або грошей. Дитячий гамір і вовтузіння спочатку виводили з рівноваги, бо заважали концентруватися на вирішенні таких «глобальних речей». Утім, згодом Руслан поглянув на хаос, який створювали дітлахи навколо школи, через практичну призму.

...Річ у тому, що у дворі цієї школи розміщений пункт прийому металобрухту — там постійно гамірно і швендяють добровільні помічники переробної промисловості, які нерідко приходять сюди, аби обміняти поцуплений кутник чи арматурину на «похмільні гроші». Серед тих збирачів трапляються і підлітки — хто приходить систематично, а хто зрідка — коли, як мовиться, «припече». Періодично зазирав сюди й Руслан.

Тоді, після занять та домашнього перегляду мультиків, Андрійко знову заспішив до школи. Точніше, до халабуди, в якій щодня на трьох метикували приймальники металобрухту. Він, маючи надію трохи заробити «на морозиво», узяв зі своєї квартири, де нещодавно робили ремонт, дві старі труби, закинув на тачку й рушив до пункту. Саме неподалік цього «рудного родовища» глибокодумно засів в очікуванні дива Руслан і помітив хлопчину, в якого на нашийній мотузці висіла мобілка...

Та сам контакт злочинця і жертви зовні не був схожий на, можливо, уявлений кимсь із читачів нерівний двобій із вереском заскоченої зненацька нещасної дитини та погрозами кровожерливого нападника. Все відбулося майже непомітно, навіть якось утаємничено. Бо лиходій правильно розрахував, запропонувавши невідомому хлопчині взяти участь у надзвичайно прибутковому рейді до яру, де, мовляв, лежить купа металобрухту на «тисячі гривень». Треба лишень трошки допомогти — притримати, завдати — і, вважай, кілька сотень у тебе в кишені.

Тому, не привертаючи до себе зайвої уваги, цей дивний дует захмеленого лайдаки та шестикласника дістався балки «Зустрічної».

Тут чолов’яга раптом затулив долонею хлопцеві рота й поволік у глибокий яр. Викрадач наказав сидіти тихо й сумирно, інакше розіб’є йому голову камінцем. Мовляв, він воював у В’єтнамі, знається на тайському боксі і зможе без зайвого напруження з ним розправитися. Практично беззахисне дитя, яке пізно зрозуміло, що добровільно трапило до пастки, підкорилося здорованю. Андрійко віддав свій Alcatel, допоміг знайти у телефонній книжці номери батьків і похнюплено спостерігав, як вирішиться його доля, оцінена негідником у чотири тисячі євро. Він чув, як «в’єтнамець» доволі чітко зажадав від батька викупу, — «інакше пацану кінець». Звісно, важко уявити, що пережив тоді Андрій.

Руслан знову і знову розмовляв із батьком заручника і весь час домовлявся про умови викупу та передачу коштів. Казав, що їх (викрадачів) багато і що вони стежать за кожним його кроком. Плів, нібито виконує чиєсь замовлення. Врешті, завершальний етап історії мав відбутися поблизу мосту, що має назву «Євпаторійський шляхопровід». Із собою він узяв і заручника, сховавши його під мостом. Ось з’явилися коричневі «Жигулі» батька, і розв’язка невблаганно наближалася разом із ними. Гроші той поклав поблизу купи асфальту — як домовлялися. Потім Руслан відвів хлопчака до автозаправки і відпустив, а сам почвалав у бік приватного сектора.

Ось як згадує ті хвилини Олександр Володимирович — Андріїв батько — мовою протоколу допиту потерпілого:

«Я йому (викрадачу — Авт.) пояснив, що за настільки короткий час не можу зібрати таку велику суму і нам із дружиною треба бігти позичати. Він став лаятися й казати, що його не хвилює, можу я знайти гроші чи ні, бо виконує замовлення іншої людини... Я одказав, що мені треба піти на стоянку взяти машину і тоді відразу їхати до нього. У цей час вже приїхали працівники міліції, інші служби — вони казали мені, щоб я не поспішав. Але я не міг не спішити, бо мені весь час приходили SMS із синового номера, коли я передзвонював, то мені нагадували, аби я поводився добре і щоб не було ніякої міліції...

...Спочатку він мені сказав, щоб я їхав до кладовища й на повороті до аеропорту зупинився біля АЗС та передав гроші будь-якому заправнику. ...Невдовзі той чоловік змінив напрям і наказав їхати повз торговий центр «Терра» у бік пресового заводу через Євпаторійський міст. У мене на задньому сидінні перебував працівник правоохоронних органів, якому я розповідав про обстановку, що нас оточувала.

...Коли я під’їхав до вказаного місця, то знову зідзвонився з викрадачем. Він сказав, щоб я показав гроші. Я підняв руку з грошима, і мені наказали залишити їх і їхати геть. Тобто було зрозуміло, що той чоловік спостерігає за мною, хоча навколо я нікого підозрілого не бачив. Я спочатку відмовився залишати викуп до того моменту, поки не побачу дитину. Але чолов’яга запевнив, що сина я однозначно побачу. У мене не було вибору, тому виконав всі умови. Через кілька хвилин я зустрів на мосту сина. Надалі я співробітничав із працівниками міліції з метою затримання вказаного злочинця».

Викрадачеві пред’явлено обвинувачення у захопленні неповнолітнього і вимаганні, що загрожує додати до в’язничного стажу «хорошої поведінки» цього молодика від семи до п’ятнадцяти заґратованих років.